Навпомацки. Андрій Жолоб

24 липня 2022 року

станція Лепетиха

Миколаївська область

Зранку того дня перед виїздом на чергування нам з моїм водієм евакуаційної машини Женькою якось було не по собі: в животі бурчало, серце прискорено билося (принаймні у мене, а Женька не признавався і бравурно реготав, збираючи свій реманент). 

Надворі палав сухий і спекотний південноукраїнський липень; щоночі навколо невеличкої хатки, в якій розташувалася наша медрота, "щось" прилітало. Виглядало це приблизно отак: на підлозі і кількох диванах сплять дванадцять хлопців, які буквально кілька тижнів тому приїхали з навчального табору. Навколо темно, як в Оптимістичній печері… і раптом спалах, ніч на якусь мить перетворюється на день, лунає раптовий глибокий ляскаючий звук, і за ним — удар вибухової хвилі. Сиплються і дзеленькають розбиті шибки, ми поспіхом натягаємо на себе шоломи і плитоноски.

Отакі комічні нічні воїни в трусах, плитоносках і шоломах по-пластунськи розповзаються по різних кутках хати і перегукуються: "Круглий, ти живий?", "Іванович, ти в порядку?". Отак чемно ми реагували на перші п’ять чи шість схожих ситуацій, а потім прийняли жорстоку правду: якщо прилетить по нашій хаті, то вже не буде кому і куди повзти чи бігти. Ми вірили в диво під назвою "не мало би у нас влучити". Тому наступні реакції на ближні прильоти вже виглядали так: після чергового отакого нічного феєрверку ми дружно просто перекочувалися ближче до стін. А коли канонада затихала — виповзали на ґанок курити, пити чай і смачно матюкатися на проклятих русских виродків.

До речі, розуміння і передчуття завтрашньої важкої зміни на евакуації поранених змушували нас довго на ґанку не курити і не пити чай. Досить скоро ми розповзалися назад по своїх гніздах і знову міцно засинали, до наступного прильоту. Загалом, треба визнати, навколо кілька хат з військовими вороги таки знищили. Тому ми жили собі в режимі якоїсь такої смертельної лотереї, танцю зі смертю, нескінченного "пан чи пропав", зранку прокидалися, снідали, дізнавалися якісь новини і події з найближчих ділянок фронту, ділилися чутками… і їхали ближче до лінії бойового зіткнення рятувати інших і намагатися вижити самим у тому дивному зацикленому процесі.

***

А тепер давайте повернемося у той спекотний день, 22-го липня 2022 року. Отже, спочатку про мене — 41-річний панк-рок музикант, лікар-травматолог, діджей знаменитої радіостанції Люкс ФМ, ведучий великих урочистих подій, зокрема фіналу Ліги Чемпіонів у Києві; чоловік чудової і красивої жінки, тато двох маленьких принцес. Загалом, згідно опису, якраз "ненароджений для війни". Але тоді, на початку повномасштабної війни, у багатьох таких, "ненароджених для війни", музикантів, художників, бізнесменів,айтішників і інших до них подібних в голові чітко склалися пазли, що русскі нікуди самі з нашої землі не заберуться. І що співати козацьких чи стрілецьких пісень, та й зрештою і гімн України (включно з "душу й тіло ми положим"), голосно кричати "Слава Україні" і паралельно ховатися від обов’язку захищати державу — то якось криво і не по-справжньому.

От відразу почну вас знайомити зі своїм Женькою на прізвисько Модний. Женька також вирішив, що просто спостерігати збоку, як твою країну розбирають на запчастини немиті смердючі зайди з Півночі, — паршивий вибір. Тому після недовгих роздумів після вторгнення залишив у Польщі свій невеликий бетонний бізнес на партнера, попрощався з компанією нічних дрифтерів, віддав комусь ключі від своєї кастомізованої старенької BMW з неоновою підсвіткою дна і коліс та й вирушив до Житомира оформлюватися в армію. Женька — 30-річний худий голубоокий хуліган, забитий татуюваннями аж попід вуха. 

Модний чесно вірив, що йому на посаді водія медроти вдасться сміливо знищувати русских. Але наша робота мала трохи інші завдання.

І ось на одне з таких завдань ми виїжджали цього ранку. Перед виїздом на чергування нам з Женькою якось було неспокійно на душі: в животі бурчало, серце прискорено билося (принаймні у мене, а Женька не признавався і бравурно реготав, збираючи свій реманент). Завдання було загалом ненайпростішим: наша бригада щойно долучилася до Херсонського контрнаступу, а точніше — до прориву через річку Інгулець. Наш тодішній командир Олег, якого за кілька тижнів важко поранить, визначив нам точку евакуації на невеличкій залізничній станції Лепетиха. Рації на той момент в усіх нас були, але зв’язківці ніяк не могли налаштувати їх. Старлінків на той момент у нас іще не було, тому працювали ми практично суто за усною домовленістю з нашими підрозділами (в умовах війни — це робота навпомацки).

І от, ми готові до виїзду, машина споряджена усіма необхідними медичними засобами, ящиком енергетичних напоїв, сухпайками українського і італійського виробництва, додатковим одягом, шоколадними батончиками. На телефони ми позавантажували різних дурнуватих фільмів і рушили на визначену точку.

Назустріч, дорогою тягачі вивозять знищену техніку, реанімобілі виють дикими сиренами і блимають проблисковими маячками везучи поранених; періодично то тут, то там гепають наші гармати і реактивні системи залпового вогню, випускаючи смертельні металеві подарунки в пащі нашим ворогам; збоку парами проносяться наші гелікоптери, мчать вперед броньовані машини, завантажені хлопцями з різних куточків України і світу. Ми з Модним відчуваємо себе ніби у якомусь фільмі чи комп’ютерній грі. У голові крутиться до неможливості банальна думка "Яка нафіг війна?".

***

Окей, Google. Ми прибули на визначену точку: між низькорослими акаціями добираємося до старої сільської залізничної станції. Тут нас із нетерпінням чекає екіпаж, який ми змінюємо: анестезіолог Владик і водій Іван. Хлопці чесно зізнаються: впродовж ночі таки на цю точку нікого не привозили з поранених, вочевидь система евакуації ще не дуже добре налаштована. Зате "насипали" навколо точки евакуації голосно і чітко. Ну такий собі, не надто приємний анонс роботи. Але мусимо працювати на цій локації, наказ є наказ.

Владик з Іваном їдуть у напрямку нашої хати, ми з Модним уголос заздримо: "зараз валятися будуть, у магазин підуть, собі щось смачного насмажать". Заздримо абсолютно незлостиво, бо якщо виживемо до ранку, то і нас так змінять, і ми підемо в магазин, і ми щось смачного насмажимо. Ну а наразі облаштовуємося: в приміщенні станції нас зустрічає невеличкий стіл з дерев’яним диваном обабіч, біля дивана — стара занедбана грубка, вкрита металевим блятом. А далі в глибині станції — практично печера скарбів: тут і журнали чергового станції з 90-х років минулого століття, і величезні зелені тубуси від використаних Джавелінів, і запчастини колись акуратної трансформаторної станції, і порцелянові тарілки з написом "Вєлікаму Октябрю". Коротше, панове, ми влетіли в якусь неймовірну часову петлю. Наша присутність в епічному фільмі чи комп’ютерній грі продовжувалася.

Увесь оцей сюрреалізм супроводжувався наявністю під стелею у кімнаті з столом і грубкою ластівчиного гнізда. У тому гнізді пищало кілька вічно голодних жовтодзьобих ротів, а дорослі ластівки з певною періодичністю вилітали з гнізда на пошуки харчів для малечі і поверталися. Такий собі ластів’ячий експрес у процесі вибуття і прибуття на станцію.

***

До пізнього вечора жодного пораненого ніхто нам не привіз. Навколо нашої станції періодично курсували САУ (самохідні артилерійські установки) ЗСУ і гучно випльовували набої з прокльонами у напрямку російських позицій. З російських позицій прилітали такі ж набої з прокльонами у відповідь. Нас рятувало лише те, що ми знаходилися за залізничним насипом і траєкторії польотів русских снарядів закінчувалися за кількасот метрів за нашою станцією. 

Десь коло 21:00 почали збиратися важезні грозові хмари, і ми з Модним стали поволі моститися на ніч, наївно думаючи "як же ж то так правильно розміститися, щоб раптова диверсійна група ворогів нас просто так не захопила". Вирішили так: я сідаю навпроти вхідних дверей на дерев’яному дивані і впираю свій автомат на стіл (якщо хтось зайде — відразу стрілятиму). Модний розміщується зліва від мене на напіврозваленій грубці, розклавши каремат поверх металевого бляту, і впирає автомат собі на ноги.

Ми поволі розповідали один одному про своє життя, надворі біснувалася гроза, в гнізді під стелею тихо шурхотіла ластівка з ластів’ятами. Поміж гуркотом грози ми чули, як продовжували свою періодичну роботу розрахунки САУ, як поміж спалахами грози спалахували ближчі і дальші вибухи русских набоїв. І десь у процесі нашої розмови ми дійшли до висновку, що певне навіть пчихнути не встигнемо, якщо сюди прийде диверсійна ворожа група: що можуть протиставити умілим вбивцям музикант і автогонщик?

Невдовзі втома почала робити свою справу — ми з Модним заснули під усю оцю какофонію звуків, заздалегідь приготувавши зброю і знявши її із запобіжників…

…а прокинувся я вночі від раптового оглушливого гуркоту в приміщенні станції. Спросоння подумав: "ну от і все, прийшов час помирати". Але досі не знаю, чому не почав стріляти у напрямку звуку, не розумію, що мене зупинило. Знаю, вам цікаво що ж це був за звук і що його спричинило.

Вся справа у тому, що Модний не втримався, балансуючи на отому шматку бляхи, який вкривав грубку, і загримів униз разом з бляхою, автоматом, шоломом, бронежилетом і тарілочками "Вєлікаму Октябрю". До ранку ми нервово гиготіли, пили чай, зварений на спиртовому пальнику, жували смачнезну пасту з італійських сухпайків. Тоді я вперше відчув у собі війну, зрозумів, що ми з Женькою могли один одного перестріляти, що таки до нас могла навідатися диверсійна група, що… та багато чого тої ночі за кілька кілометрів від лінії бойового зіткнення з нами могло статися.

Наступного дня після великих штабних нарад точку евакуації на станції Лепетиха було визнано нераціональною і непродуктивною. Ми розпочали медротою тривалу роботу на точці евакуації "Кірпіч" і за кілька місяців успішно пройшли контрнаступ, який завершився звільненням Херсону.

Я досі відчуваю смак того чаю зі станції Лепетиха, досі пам’ятаю шурхотіння ластівчиного гнізда і сморід айкосів Модного. Чи я змінився? Мабуть, таки змінився, ця війна змінила усіх нас. Але після тої ночі ми з Модним відчули себе якимось безсмертними. Ще не раз нам довелося ризикувати життям. Зі мною справді сталося диво — я вижив і завдяки інсульту моєї мами навіть отримав можливість демобілізуватися після двох років воювання.

А от у Модного запас дива таки закінчився 9-го червня 2025 року біля села Гаврилівка Дніпропетровської області після прильоту ворожих "Градів". Бо війна — справа дуже непередбачувана.

Пам’яті Євгена "Модного" Шутя

19.12.1992 — 09.06.2025