Націогенез і будівництво держави. Володимир В'ятрович

Людині властиво обирати для уяви щось краще. Часом, саме уява кращого мобілізує до втілення його в життя. Що такого привабливого для мешканців цих країв було в уяві себе саме українцями? Нічого. Від цього конкретна особа не отримувала вигод у житті, навпаки, наражалася на можливі неприємності: покарання або, як мінімум, обмеження у самореалізації.

Мені здається, що в тезі про нації як "уявлені спільноти" відчувається надмірна пиха людини сучасності, впевненої, що може творити все. "Бог помер" — місце творця стало вакантним, тож до роботи: "Хай буде нація!".  

Але нації не винаходяться, а віднаходяться. Їх неможливо вигадати, уявити і штучно сконструювати. Хоч можна знищити цілеспрямованими зусиллями. Уявлення про себе як частину ширшої спільноти важливе для формування нації. Але воно не фундамент для цього процесу, а лише один з його інструментів.

Нація — це радше рослина, яка проростає із зерна, ніж будівля, яку споруджують по архітектурному плану. Зерно вже має закладену в собі на рівні ДНК програму, змінити яку складно, а то й неможливо, а головне — навряд чи варто це робити, бо можна нашкодити. Особливості ж майбутньої будівлі обмежуються лише фантазією архітектора та вмінням будівельників.

Тому нації не будують, а вирощують. Будують держави, для вирощування націй. Найкраще, що може зробити садівник — змінити умови на більш сприятливі. Таким чином процес можна дещо пришвидшити і забезпечити кращий його результат.

Процес визрівання нації як спільноти тривалий і не завжди завершується успішно. Він може перерватися із зовнішніх (знищення іншою спільнотою) чи внутрішніх (вичерпання потенціалу росту самої спільноти) причин. Це виглядає приблизно так: певна група людей є носієм особливих ознак, що вирізняють її від інших груп. Ці особливості формувалися історично, спершу обумовлені природніми чинниками (такими, зокрема, як клімат, рельєф, наявність чи відсутність певних ресурсів). Згодом важливішу роль починають відігравати політичні фактори (система організації влади, своя вона, чи чужа) та економічні (способи використання, накопичення та обміну ресурсами).

Група спершу не усвідомлює притаманних лише їй особливостей, допоки не зіткнеться з іншою, наділеною іншими особливостям. Результатом зіткнення є вирізнення чужого, іншого, не свого. Лиш згодом дехто пробує зрозуміти, чим саме його група відрізняється від інших. Вони починають описувати відмінності, аналізувати, а потім і пропагувати як щось краще. Це, звісно, впізнається, сприймається в групі, бо інтуїтивно своє завжди вважається кращим. Це те, з чим ти ріс, знайоме змалку, зручне, допомагає орієнтуватися в довколишньому світі, не вимагає змінюватися, а лиш спонукає зберігати наявне. Так групу консолідує вже не лише розуміння того, чим вона не є, але й усвідомлення, чим вона є, якими особливостями наділена.

Згодом ці особливості (мова, традиції, культура, спосіб співіснування з природою та іншими групами, погляди на минуле, віра у майбутнє) стають предметом гордощів. Їх фіксують, зберігають і передають нащадкам в артикульованому вигляді — літератури, пісень, історичних переказів, молитв, катехизмів чи просто порадників із ведення господарства. Іноді намагаються навʼязати їх іншим групам, щоб розширити і посилити власну і таким чином забезпечити від загрози зникнення. Зрештою, для збереження національних особливостей групи, яка є їх носіями (нації), вибудовують державу.

Розуміння потреби створювати та розбудовувати державу є ознакою зрілості нації. І навіть якщо історії її створення не була успішною, держава припиняла існування (як це було в українців), памʼять про неї стає важливим елементом національної свідомості, який штовхає до повторення спроб. І так триває або до моменту їх успішної реалізації, або до цілковитого краху і зникнення нації як окремої особливої спільноти.