Місце України в Другій світовій війні. Роман Пономаренко

Українці на боці антигітлерівської коаліції

Під час Другої світової війни сприйняття українців її учасниками обумовлювалося нашою бездержавністю. Українців сприймали як громадян Польщі, СРСР, навіть, давно вже зниклої Австро-Угорщини. Але не як народ, який має право на державне майбутнє. Подібне сприйняття не заважало залучати українців до воєнної служби — до 7 мільйонів українців воювали в арміях обох альянсів протягом 1939—1945 років.

Більшість українців служили в арміях країн антигітлерівської коаліції. Згідно з офіційними даними, таких було 6 251 000 осіб6 000 000 – армія СРСР, 120 000 – Польща, 80 000 – США, 45 000 – Британська імперія, 6000 – Франція. У жодній із цих армій українці не відстоювали власну державу чи хоча б національну ідею. Натомість, воювали за окупаційний режим. Також здебільшого, це були примусово мобілізовані люди. Зокрема, у публікаціях про початок Другої світової часто згадують про 120 тисяч українських солдатів, які служили у лавах армії 2-ї Речі Посполитої в 1939 році. Ігноруючи той факт, що переважно це були насильно загнані до війська чоловіки, змушені захищати країну, в якій українці були другим сортом.

Українська РСЧА

Найбільше українців служило у лавах Червоної армії. Не менше 6 мільйонів вступили туди добровільно або були мобілізованими. З них загинуло близько 3,5 мільйонів, тобто більш, ніж кожний другий. Українці з РСЧА часто згадуються в публічному просторі зазвичай з повагою. Нерідко історики з гордістю наводять статистику – 2,5 мільйони українців нагороджені радянськими орденами та медалями, 2070 осіб стали Героями Радянського Союзу, а 32 із них були двічі удостоєні цього звання. Публічне акцентування на цьому зображує Україну активним учасником антигітлерівської коаліції. І цим прив’язує до спільної європейської пам’яті про Другу світову, в якій перемога над нацизмом є однією з головних подій історії континенту та світу. Як наслідок, маємо цікавий дисонанс: з одного боку в Україні триває декомунізація, з іншого — популяризація подвигів українців у лавах РСЧА, які передбачали бездержавність та радянську окупацію, з примусовою мобілізацією, репресіями, депортаціями та черговим голодомором у 1946-1947 роках.

Ба більше, чимало з них були членами комуністичної партії. Значна частка українців, здебільшого зі Східної України, нерозривно сприймали боротьбу на фронті з необхідністю звільнити територію УРСР від "німецько-фашистських загарбників", і відновити в Україні радянську владу. Про українську державу в іншій формі, ніж маріонеткова УРСР, вони не могли й думати.

У Росії пам'ять про Другу світову війну стала основою національного міфу. І хоча на офіційному рівні там нерідко применшують внесок України та українців у перемогу над нацизмом, саме культ спільної "Великої Вітчизняної війни" є об’єднуючим чинником для світоглядного зв’язку нинішньої Росії з деякими колишніми республіками СРСР.

Разом з німцями до державності?

Національно свідомий український патріотичний рух Другої світової спочатку обертався навколо нацистської Німеччини. Фанатичного захоплення не було, здебільшого націоналісти ставилися до Райху з обережністю. Проте визнавали його силу та сподівалися скористатися німецькими успіхами для досягнення своїх цілей. Українці, які воювали на боці нацистської Німеччини, мали власну мету — створити своє військо та державу.

Показово, що ідею української державності нацисти відкидали. Проте впродовж 1939—1945 років у різних підрозділах німецької армії та поліції служили до 250 тисяч українців. Більшість із них записалися на службу добровільно. Цих людей нерідко досі з презирством називають колабораціоністами.

Кульмінацією участі українців у бойових діях на боці Німеччини стало створення 14-ї добровольчої гренадерської дивізії військ СС "Галичина". Тут мова йде не лише про військовий аспект, а й про політичну складову. Бо при її формуванні чітко простежуються три головні мотиви, якими керувались українці: створити кадрову основу для регулярного українського війська, захистити Україну від комунізму та в перспективі вибороти право на власну державу.

Наприкінці війни навесні 1945-го нацисти, суто з меркантильних міркувань, офіційно таки визнали Україну рівноправним союзником Райху. Відтак, під час Другої світової українське прагнення до незалежності було визнано лише нацистською Німеччиною. З формального боку сподівання українців були частково реалізовані. Проте на той момент доля конфлікту вже була вирішена, і ніякого практичного значення це визнання не мало. Лише почалося створення Української національної армії, яке так і не було завершене.

УПА: війна на три фронти

Український націоналістичний рух Другої світової асоціюється з бандерівським крилом Організації українських націоналістівОУНб та зі створеною в 1942 році Українською повстанською армієюУПА. На початку війни бандерівці орієнтувалися на німців, проте швидко розчарувалися в нацистах. Після цього чимало націоналістів пішли власним шляхом, з відвертою конфронтацією з німцями.

Головна мета оунівців і бійців УПА — це створення незалежної української держави. Будь-якою ціною, без компромісів. Відтак, усі сили, які свідомо чи несвідомо ставали на шляху до заповітної мети, автоматично ставали ворогами.

У 1944—1945 роках УПА об’єднувала в своїх лавах до 40 тисяч вояків. Вона перетворилася на один із факторів сили, який протидіяв усім ворогам української державності. Головним противником був Радянський Союз, в якому лідери ОУН вбачали опонента на шляху до створення української держави. Боротьбу вели як проти РСЧА, так і проти радянського партійно-державницького апарату. Використовуючи тактику засідок, повстанці нерідко завдавали ударів по регулярних частинах Червоної армії. Найвідомішим актом УПА стало знищення командувача 1-м Українським фронтом генерала армії Миколи Ватутіна. 29 лютого 1944-го його кортеж потрапив у повстанську засідку. Ватутіна важко поранили, і за кілька місяців він помер у шпиталі.

Іншими ворогами повстанців були Польща, яка претендувала на землі Західної України, та нацистська Німеччина. В результаті УПА вела війну на три фронти — проти радянських партизанів і Червоної армії, проти польських партизанів (зокрема, Армії Крайової), і проти німецьких військ, що окупували українські території.

Українці, які воювали в лавах УПА або німецької армії, прагнули створити українську державу, звісно, в тому вигляді, в якому вони її уявляли. Вони не вкладалися в світовий ліберальний наратив, через що тепер деякі країни негативно їх сприймають. Зокрема, Ізраїль періодично закидає повстанцям антисемітизм та співучасть у Голокості. А поляки регулярно звинувачують УПА в геноциді польського населення Волині.

Попри героїчну боротьбу, українські державницькі сили зазнали поразки. Завдяки поступливості США Радянському Союзу, головний результат Другої світової можна описати так: "врятували Західну Європу від нацизму, щоб віддати Східну Європу комунізму". Тому прямим наслідком перемоги антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні став розкол світу на два ідеологічні табори та Холодна війна між ними. І українцям знову довелося шукати своє місце в цьому глобальному протистоянні.