Міста. Марія Кісіль

Дорога "Слов'янськ-Ізюм" здається прямою, як стріла. І йде чітко зі сходу на захід.

Найдурніше, що я можу робити на Донбасі — це їхати в напрямку зі Слов'янська на Ізюм перед заходом сонця. З моїм ростом в метр з кепкою, коли сонце заходить, не рятує ні шторка в бусі, ні чорні окуляри. І їдеш ти хіба в надії, що машина навпроти тебе бачить. Бо ти її — не дуже. 

А повільніше ста двадцяти тут, здається, не їздить ніхто. 

Крім мене в машині двоє хлопців з Данії і подруга зі Львова. Вона нам і за перекладача, і за фотографа.

Хлопці приїхали в Україну на два тижні — збирають матеріал для публікацій в Данії, беруть інтерв'ю. Про війну, армію, про життя на прифронтових. 

А я вожу їх Донбасом, хоча я геть не фіксер. Просто волонтерка, яка знає тутешні дороги і військових. Але і вони не є професійними журналістами, тому все відносно чесно.

Сонце сліпить, хлопці фотографують руїни біля дороги, я думаю про Покровськ.

Останнє місто, де можна було спокійно заночувати і знайти супермаркет.

Місто, куди я можу більше не повернутися.

В червні ми сиділи там в кафе. В червні я їхала Покровськом і жалілася на передчуття, що я тут останній раз. Сподівалася, що озвучене вголос, передчуття втратить силу і не збудеться. 

Але, здається, збулося.

Ми тоді заїхали в Покровськ просто по дорозі — випити каву з друзями-військовими. Пам'ятаю, ще випадково звернули не туди (бо gps на Донбасі майже не працює) і виїхали просто на свіжі траншеї. Місто готувалося до оборони, а ми сиділи на сусідній до траншей вулиці, в кафе з червоними м'якими кріслами і пили лате на безлактозному. Повний сюр.

А зараз кінець липня і в Покровськ нас не пропустили. На блокпості сказали, що транзитний рух через місто перекрито, вже надто небезпечно. "Вам наліво і мимо териконів, там майже не прилітає".

Їдемо далі.

Блокпост між Донецькою і Харківською областями традиційно зустрічає питанням про посвідчення волонтера. Ще трохи і я навчуся на закочувати очі в відповідь. Досі не знаю, як пояснити людям, що "волонтер" — то не професія і не посада. І не існує посвідчення для тих, хто вільний час вкладає в допомогу армії... Тобто пояснити я можу, але наступного разу на блокпості буде новий черговий і знов будуть питати те саме. 

На ночівлю напросилася до ще одних військових, в маленькому-маленькому селі.

По перше, так безпечніше — готелі в містах росіяни давно і регулярно обстрілюють. 

А по друге, це хороша нагода хлопцям з Данії взяти ще одне інтерв'ю, а мені побачити друзів. 

Нас годують. Один з данців, ветеран, розпитує хлопців про їхній побут і чомусь повною несподіванкою для нього стає, що тут немає великих військових баз, що хлопці просто живуть по покинутих будинках в селах.

Коли всі збираються спати, я ще виходжу надвір.

Сидимо собі з другом Звіробоєм на сходах, говоримо про життя. Жаліємося один одному — і він, військовий, і я, цивільна — як самотньо жити в світі, де людям байдуже на війну. Парадокс, але такі розмови вселяють надію. Бо коли ти маєш кому пожалітися на те, що ти один, то ти, очевидно, не один.

От і жаліємося.

Він курить, я п'ю чай.

На горизонті зі сторони фронту з'являються часті яскраві відблиски в хмарах. Мовчимо і дивимося. На вулицю виходить подруга, щось розповідає, дивиться в небо... З удаваною байдужістю брешу, що то просто гроза і фронт взагалі-взагалі не в ту сторону. 

Вона пізніше якось призналася, що не дуже повірила мені. Але була вдячна за брехню.

Зранку ми виїжджаємо на останнє інтерв'ю.

В Куп'янськ.

Дуже люблю тут їздити.

Мабуть, що через велику кількість військових машин.

Взагалі це дивно, але в прифронтових містах часто почуваєшся безпечніше, ніж в тилу.

Ну так, може прилетіти. Але куди не може?

Зате навколо — свої!

А ще всюдисущі соняшникові поля, розігріте літнє повітря Сходу і запах степів... Пам'ятаю, ще в студентські роки ходили з подругою купатися в озері посеред степу, коли приїжджала до неї влітку в маленьке містечко на сході. Шкода, що його вже викреслили зі списку міст України, як таке, що не підлягає відновленню.

Ми зупиняємося на півдорозі, за півгодини їзди до Куп'янська.

І я вдруге за всі поїздки вдягаю бронежилет.

Хоча таки втретє.

Просто вдруге — по-справжньому.

Вперше вдягала весною 23 року, під Лиманом, бо хлопці сказали, що "можуть бути обстріли". Військові взагалі турботливо ставляться до волонтерів — самі ходять в шльопанцях і шортах, але волонтерів змушують одягати броніки. Я сміюся, що то вони просто цінні ресурси бережуть — знають, що не так просто знайти нового волонтера. Але все одно ця турбота зворушлива.

Вдруге натягала бронежилет на запорізькому напрямі, просто для фотозвіту.

Ми тоді привезли розвідникам пікап, а благодійники ще докупили нам броню на виїзди і треба було зробити фото.

Пам'ятаю, як пізніше спитала Шторма, чи не вважали вони мене ідіоткою, коли я фоткалася з ними в броніку за п’ятдесят кілометрів від ЛБЗ.

Сказав "Ні. Ми тоді більше переживали, чи ти не подумаєш, що ми довбойоби, бо при першій зустрічі пустили тобі кулю з автомата під ноги...". Сміюся. І ще трохи страшно заднім числом. Бо коли вчишся стріляти вже сама, починаєш розуміти, що таке "нещасний випадок при поводженні зі зброєю"... А тоді майже не звернула увагу.

І оце вдягаю броню втретє.

Вперше — з неприємним відчуттям остраху.

Бо вчора зранку прийшло повідомлення від ще одного військового. Маямі радить не заїжджати в Куп'янськ взагалі. 

Місто, по якому ми місяць тому каталися на авто і пили каву. Фоткалися біля стели на виїзді і дивилися на дими ЛБЗ, всього за п’ять кілометрів від нас... ЛБЗ досі на такій самій відстані. Але мені туди більше не можна — тепер там нас вже зможуть дістати російські дрони. Моє вперше, коли усвідомила, наскільки виросла кіл-зона... 

Насправді таких місць, куди мені вже не можна, стає все більше і більше.

Але не заїхати кудись — означає не побачити своїх військових.

Тому ми їдемо.

На в'їзді в Куп'янськ ще один блокпост.

Черговий питає до кого і каже, щоб військовий виїхав за нами. Бо просто так цивільних в місто він вже не пропустить, хіба що вони там живуть. Приходиться дзвонити Лучу і просити виїхати за нами, бо прикидатися, що наші данці — то місцеві жителі, в нас не дуже виходить.

Луч приїжджає за нами, проводить до будинку, де вони розміщуються. Каже, як добре, що це сам край міста, аж сім  кілометрів від ЛБЗ, тут ще можна жити, дрони прилітають рідко.

Здається данця-ветерана вражає інформація про сім кілометрів. Каже, що вони в свій час жили за сто.

Луч "добиває" нас, буденно повідомляючи, що якщо почуємо голосний бабах — щоб не переживали. То просто прямо в полі за хатою стоїть артилерійська установка. Періодично стріляє, все нормально, це наші... Розповідає історії з військового життя, з побуту, каже, що приїзд волонтерів — то свято на цілий день, ніби родичі приїжджають. Я кажу, що він підлизується, але насправді приємно. Бо просто розуміти, що ти робиш щось важливе і чути про це від реальних людей — це різні речі. 

Після інтерв'ю відвантажуємо Лучу закуплений для їхньої роти РЕБ і великі мішки корму для бездомних тварин. 

Це, здається, найпопулярніше, що просять мої військові, зразу після машин. 

Печеньок і кави не просять, а коли я питаю, що їм ще привезти, то завжди говорять, що в них ще плюс один чи два  чи п'ять нових бійців і треба корму. "Нові бійці" — це нові бездомні тварини, яких вони прихистили біля себе. Якось в одного "мого" підрозділу на хаті жило чотирнадцять котів. Коли підрозділ переїжджає — коти передаються в спадок наступним військовим, які будуть тут жити.

Кругообіг котів в ЗСУ.

Коли ми прощаємося і від'їжджаємо від Куп'янська кілометрів на п’ятдесят, я, нарешті, розслабляюся. Бо дурна думка, що якщо по нас прилетить, то я буду винна в смерті подруги, відпускає. Ніколи за нікого не переживала в поїздках — всі повнолітні і знають куди їдуть, але з висоти своїх тридцять плюс, двадцятирічна С. видається мені дитиною, яку я нащось потягнула з собою під обстріли.

Але обійшлося. Все було тихо.

Я побачила друзів, данці взяли інтерв'ю.

Ми повертаємося додому.

***

Через за два дні блокпост, на якому нас не пропустили без супроводу, рознесуть російські дрони. Один черговий втратить ногу, інший загине. А Куп'янськ закриють для в'їзду цивільних взагалі.

З'явиться ще одне місто, куди я можу більше не повернутися.