Межиріччя: між Зуброю і Давидівкою. Золота галицька провінція
10:07, 4 листопада 2021
Осінь дихає у вікно ранковою прохолодою. Хрипко каркає ворона. Вона щось знає про цю осінь. Люблю цей час. Сонце вигашується, повільно суне небом, його колісниця охляла і вже не мчить вогняним колесом, а судомно тягнеться до заходу, щоб спочити на іншому боці Землі. У повітрі пахтить осінню
Вибрав собі трохи незвичний маршрут – вирішив перейтись шляхом між двома підлівськими селами, від Липників до Давидова, злучити два гостинці. Один провадить до Галича, а відтак до Франківська, а другий – до Стрия. Проминувши Липники одразу опинився в полоні лісу. Він обступає дорогу і відпускає подорожніх через три кілометри, уже в селі Загір’я. Ліс густий, могутній, гілля, крони дерев нависають над дорогою, утворюючи дивовижні арки, портали, зелені ґотичні коридори. Я дуже люблю цей шлях. Але треба вважати, бо шлях доводиться ділити з нечастими автівками і маршрутками.
Аж ось і Загір’я. Звикле галицьке село – з церквою на горбку. Чудова асфальтівка стелиться під ноги.
Піднявшись на горбок, потішив очі пречудовим краєвидом долини, що наче в долонях тримає село Вовків. Невеличке село, а колись це було місто, що постало на берегах Зубри. Саме через нього проходила дорога на Стрий. Тут й досі є ринкова площа, що нагадує про ліпші часи, які відійшли в історію із побудовою нового гостинця. А ще село славне храмами. Чудово збережена дерев’яна і відреставрована церква Введення Пресвятої Богородиці, що постала в 1706–му році і костел святої Марії Маґдалини, побудований у 1924–му році в стилі ар-деко. На жаль, пречудова будівля костелу вражає пусткою і жахливим станом. Провалений дах, зяючі вікна, на мурах уже виріс справжній березовий гай. Сумно...
Путівець попровадив мене у бік Милятичів. Дорога раптом розправила плечі і за помахом якоїсь чарівної палички вкрилась сучасною бруківкою. Як з’ясувалось, дива ніякого немає – просто в селі працює підприємство, що й виготовляє цю бруківку і тротуарну плитку..
Уже за селом, у сонячному мареві я побачив пласку пательню “Арени Львів” і сихівські новобудови. Велике місто поволі поглинає навколишній простір. У сусідньому Давидові забудова йде – аж гай шумить! Є цілі квартали садиб та багатоповерхівок. Старовинне село, що пам’ятає княжі часи, тепер більше схоже на львівський мікрорайон. Напевно так і має бути, час не спинити. Люди прокладають нові шляхи, осідають в нових місцях, розбудовуючи їх, відтак занепадають якісь інші поселення. Нічого нового. Крім шляхів, що обирають мої ноги. Їх любить дорога. А вона нескінченна, як й історія людей, що живуть на цій землі.
