Мереживна хустинка. Галина Пагутяк

Якби я не знала, що у жінки, з якою я зустрілася вперше, син пішов добровольцем у лютому і воює зараз в самому пеклі, то, можливо, обурилась би її новими зачісками, жартами, щораз новими образами у Фейсбуці. В її руках – та сама уявна мереживна хустинка і її тривога за сина – поза межами болю. Після її відвідин можна побачити на підлозі геть порваний жмут мережива. Вона чудово розуміє, що хтось, не знаючи її ситуації, може дорікнути їй, чому вона не плете сітки і не фоткається на їхньому тлі, а виставляє оті гламурні світлини.

Вчора я пройшлася по сірому центрі Львова, напівпорожньому, не креативному, без панянок, помальованих золотою фарбою, без мережива гірлянд і плетених вінків, без  яток з пряниками, карамеллю і шкарпетками. І навіть без шопки. На місці шопки застигли люди, вишикувавшись по обидва боки вулиці – чекали траурний кортеж. Приїхав чорний катафалк, зупинився. Чоловік в червоному жупані чекав між левами. Він віддав честь, засурмив сурмач і кортеж рушив на Личаківський цвинтар. Жінки стояли і мовчки витирали сльози. 

Приїжджайте до Львова відчути дух Різдва. Пийте шампанське у новорічну ніч під темним небом, з якого будь-якої миті може впасти ракета. Прикрасьте домівки електричними гірляндами на батарейках, якщо знайдете. Зробіть манікюр, зачіску, зробіть ні, не олів’є, а щось ексклюзивне. Головне – не будьте з тим позасвіттям, де жеруть олів’є з тазика, бліни з лопат і запивають шпроти шампанським, чекаючи кремлівських курантів. Вони повинні залишитись позаду в снігових заметах п’яні від української крові. Зі своїми банями і льогким паром. У нас – свої ритуали. 

Нерозібрані ялинки в помешканнях, з яких виїхали, можна залишити на цей рік. Привітати рідних не тоді, коли почнеться Новий рік, а тоді, коли ловить мережа. Приберегти акумулятори на свята, коли ймовірно ворог залишить нас без світла. Набрати води і купити найгламурнішу свічку, що пахне парфумами або різдвяним печивом. Тримати коло себе за святковим столом тривожний наплічник. Поставити в укритті пишну ялинку, щоб свято не покидало нас усюди. І якщо є змога, слухати повідомлення з фронту, перериваючи його на коляду чи українські хіти. А коли втомитесь, лягайте в холодне ліжко, притуливши до себе пухнастого великого гламурного зайця, якщо нема кого, в надії, що янголи закриють небо над Україною, і то буде диво, якого чекають найбільше.

Виявляється, часом потрібно багато темряви, щоб побачити Світло. І мереживну хустинку, яку ви бгаєте в руках, щоб не скотитись у прірву страху і відчаю.