Марковані стежки. Галина Пагутяк

Я потрапила туди на початку жовтня, дуже теплого, коли у молодіжному таборі вже не було нікого. Побачила вказівник до Повстанської каплиці й оглядової вежі в селі НедільнаСтаросамбірський район, Львіська область, і пішла. День був оманливо привітний, сонячний, і сюрпризів не мало би бути. Як тільки я вийшла за село і опинилася у западині, скраю якої текла річечка Спринька, то знайшла вказівник — похилений, з дерева, що вже трохи струхлявіло. Звісно, пішла за стрілкою. Дві години в мене пішло на те, щоб зрозуміти, що стрілка показувала не той напрям. Хтось навмисно  переставив вказівник. На схилах гори росли яблуньки, всіяні червоними яблуками. То  сільські бджоли позапилювали дички і вродило таке диво. А вздовж дороги росли терен і шипшина, що вже доспіли. Далі почалися серйозні ялинові ліси з дорогами, призначеними не для туристів, а для лісовозів. Пташки вже не співали, від чого було трохи моторошно. Я зрозуміла, що пішла не туди. Повернулася до вказівника, і вирушила через місточок до лісу, де й побачила на стовбурі прямокутник із червоної фарби.

То була дуже складна стежка, яка часом зникала. Вела вона через ярки, повалені стовбури, вгору-вниз. Я стріла самаландру плямисту, потім надибала дуже рідкісний гриб, що пахнув сіном, схожий на рожевий корал. Він виявився дуже смачним, коли я приготувала його вдома. Ним можна було нагодувати цілу родину. Якби я згубила знак на деревах, не уявляю, коли б вибралася. Червоний прямокутник провадив мене заболоченою стежкою, що роздвоювалася, зникала у папороті, через калюжі, які треба було обходити. Ялиці то занурювали мене у темряву, то раптом я опинялася у приємному березовому лісі, залитому сонцем, а далі вийшла до підніжжя високої гори, схожої на фортецю, і згубила на який час слід, захопившись заростями широколистої рослини, яку бачила вперше. Я не відчувала паніки і вже хотіла дряпатися крутим схилом на вершину, як раптом знову віднайшла червону мітку і стежку, що обвивалася довкола гори серпантином. І ось переді мною відкрився плаский верх з прибраною галявиною, на якій стояла повстанська капличка. Дерев’яна, з маленькими віконцями, схожа на лісову сторожку. Досить стійка, аби витримати зимові вітри на вершині. І більш нічого довкола. Я й досі не знаю історії цієї каплички, бо про вежу на іншій горі на місті бою повстанців у 1943 році відомо набагато більше. Вона вабить туристів, має 43 метри. Стільки загинуло повстанців у цій битві з гітлерівцями — 43. І це найвища дерев’яна вежа у Європі. Сюди часто приходять на ночівлю підлітки з довколишніх сіл, є прихистки для мандрівників. А в капличці, що на іншій горі, правиться в особливі пам’ятні дні.

Я не дійшла до Вежі Пам'яті, просто сиділа біля каплички і слухала лісову тишу й уявляла собі ті часи, про які не люблять говорити затруєні ворожою пропагандою посполиті. Часи, коли УПА протистояло двом тоталітарним монстрам — гітлерівському і сталінському. Зараз можна говорити трохи більше і не озиратися перелякано на сусідів, принаймні, через раз. Наша ЗСУ — спадкоємиця не Червоної Армії, а Української Повстанської Армії. Це той перший маркер, з якого слід почати стежку пізнання історії національно-визвольних змагань 40-60 років ХХ століття. І що УПА — спадкоємиця Української Галицької Армії. Крок за кроком долати хащі брехні, невігластва і упередженості, доки не осягнеш істини — безпафосної, суворої, стриманої як ця капличка в лісовій глушині. Почути голоси свідків, читати спогади, думати. І навчитися захищати тих, хто полягли за Україну, яка не мала своєї держави, але мала свою Армію і віру в перемогу.

Я ніколи не забуду прощальні слова повстанця на псевдо "Вернигора", що колись сказав, прощаючись з двома юними зв’язковими Василем Хомином та Ільком Химином із села Залокоть: "Хлопці, ви ще дочекаєтесь вільної України, і тоді, може, згадаєте нас, за що ми боролись і вмирали". Хлопці дочекалися, і йшли все життя стежкою, маркованою сумлінням та честю їх старших побратимів.