Культ картоплі. Галина Пагутяк

Бойки й без того не розкошували на своїх пісних ґрунтах, і кухня наша досить вбога — там і не пахне м’ясними стравами. Капуста, бульбакартопля, квасоля, ощипокпрісний хліб з вівсяного борошна замість хліба, квасне молоко — і так день у день. Важко уявити сучасну людину, яка займається фізичною працею з подібним харчуванням. Але нашим прадідам того цілком вистачало. Вони вірили, що праця на своїй землі дає їм силу. І що у виживанні роду — їхнє особисте безсмертя.

Так було в часи мого дитинства, і так було за моїх прадідів та прапрадідів. Яйця, сир, сметана йшли на продаж, на них можна було виміняти щось у корчмі, а до міст — Самбора чи Дрогобича ходили не часто.

Термін "тісні роки", "тісний чоловік" не відомі широкому загалу. Так називали 1840—1860-ті  роки, коли був неврожай картоплі. "Тісний" — означає голодний. Люди зривалися з місця, йшли на Поділля чи Буковину, і там залишалися або в наймах, або в землі. З 1880-х почалася еміграція за океан. Не для того, щоб доробитися, а щоб втекти від долі, зняти з себе вічне прокляття залежності від кавалка пісної землі, якого ледь вистачало, щоб не вмерти з голоду.

Відчуження від землі стало найбільшою травмою українців. Почалося воно ще в середині ХІХ століття, і завершується зараз в еру агрохолдингів, метою яких є отримати прибуток будь-якою ціною. Після кількох років земля деградує і потребує відновлення. Те саме відбувається в межах роду, який склеював докупи, як пазли, скупі наділи окремих сімей, щоб допомагати слабшим. Села вимирають, живих хат залишається дедалі менше. Роди зникали і раніше, але природним шляхом. Остання стадія — це втрата родової пам’яті. Я змогла простежити демографію свого роду за метричними книгами тільки з кінця XVIII століття, метричні книги до 1944 року збереглися з незначними пробілами. Знаю скільки дітей народжувалося і вмирало, в якому віці, які гілки роду зникли під час епідемій, в якому віці одружувалися, і як зростала кількість довгожителів, і як тільки в другій половині ХХ століття почала з’являтися інтелігенція. А з інших архівних документів я дізналася скільки і де землі належало моєму роду. Ту землю не продавали, а дарували рідним, і ніхто з нашого роду не виїхав до Америки, тільки не повернувся один чоловік після концтабору, залишився у Польщі, де через кілька років помер від туберкульозу. З усієї землі залишилася невелика латка, яка не прогодує навіть одну людину. Для мене дуже важливо знати, звідки я вийшла, щоб знати куди йти.

Селянські чи передміщанські роди розпадаються внаслідок втрати землі. Безземельна людина губиться у великому світі, де не важливо, як ти заробляєш гроші, головне, щоб їх вистачало. І це вже незворотній процес. Бо розриваючи зв’язки з землею і родом, ми розриваємо також зв’язки з довкіллям, тобто природою. Можливо, якщо змалку виховувати в дітей шанобливість до всього, що росте, бігає, плаває і літає, вони не стануть далі ради своїх надмірних потреб і статусу руйнувати все довкола себе. Щоб пізнавати і шанувати традиції свого народу, його мову, мистецтво — треба спершу відчути спорідненість із землею, по якій ти ходиш. Відчути відповідальність перед власним родом, без якого тебе б не було. За що ж тоді воювати? Може, просто розбігтися по чужих краях і називати себе громадянами світу? І носити там вишиванки, і хвалитися культурою, яка тим часом вироджується й вмирає на Батьківщині?

Я не завжди була такою. Багато років тому мені приснився сон, який перевернув мою свідомість. Ніби йду стежкою попід наш горб, який вже не наш, бо мама віддала його родичам, і бачу поле, на якому працюють жінки в білих хустках та білій одежі, як колись вбиралися селянки. Я наче чую голос: "То твої прабаби". Жінки не кличуть мене до роботи (я вже не для неї, але все ще є частиною роду), тільки просять, щоб я не йшла на горб. Я повертаюсь обличчям до горба, і бачу понівечену бульдозером землю та повалені дерева. Я вдячна їм досі, бо вони застерегли мене від хибного шляху — гонитви за успіхом і достатком. І вказали альтернативний. Як добре, що тепер я знаю їх імена: Маріанна, Єва, Теодозія, Марія…