Мама Анна. Галина Пагутяк

Якщо не помиляюся, у нас перекладена українською усього одна еклогабуколічний діалог Григорія Чуй Русина із Самбора, гуманіста, педагога, поета, автора 21 друкованого твору. Він народився у родині самбірського шевця Григорія Чуя і Анни з села Надиби, що на Львівщині. У його кар’єрному злеті нема нічого надзвичайного для того часу. Юрій Котермак із Дрогобича був з родини ремісника, Григорій із Сянока теж, Бенедикт Гербест і Лукаш з Нового Міста — з міщанських родин. Якщо хлопець мав бажання вчитися, то йому охоче допомагали або світські меценати, або вищі церковні чини. Патронами Григорія Чуй Русина стали  Гербурти — староста самбірський Станіслав Гербурт і єпископ перемишльський Валентин Гербурт, вуйки найвідомішого з Гербуртів — Яна Щасного Гербурта Добромильського — політика, дипломата, яскравого типу ренесансної людини. Кожна книга, видана Григорієм Чуй Русином, починалася з вірша-емблеми, де тлумачився герб Гербуртів, славного роду німецьких лицарів, які за 400 років пройшли шлях від експансії, колонізації до асиміляції і патріотизму. Григорій Чуй Русин помер у віці 50 років, тобто у 1573 році, і його нащадки по лінії братів-сестер можливо досі живуть в Галичині. Григорій навчався спершу в Самборі, далі у Львові, Перемишлі і в Кракові — в університеті, де вчилися майже всі вищеназвані галичани. Вони мали змогу відвідувати інші країни з різними місіями і меценати ніколи не залишали їх без підтримки за свого життя. А ті писали їм панегірики з вдячности, згідно тогочасного етикету.

Я не збираюсь цього разу зачіпати тему меценатства, та й у сучасній Україні воно практично відсутнє. Мене значно більше турбує, що українці з відомих причин відмовляються від свого латиномовного спадку, як і від польськомовного, тоді як деякі ренесансні гуманісти ідентифікували себе з русинами і безперечно володіли рідною мовою. І Григорій Чуй певно ж розмовляв, тримаючи вмираючу матір за руку, з нею рідною мовою. Зробивши кар’єру, яка й не снилася родині шевця, а був він ректором Перемишльської школи, професором теології у Ягеллонському університеті, письменник не забував за родину і напевно допомагав їм чим міг зі своїх невеликих статків, а при змозі відвідував Самбір. На прощання з матір’ю Григорія супроводив його щирий приятель — Бенедикт Гербест з Нового Міста, видатний математик.

У Самборі є навіть вулиця, що носить ім’я Григорія Чуй Русина. Єдина публікація в Україні, присвячена поету, з’явилася в першому числі альманаху "Літопис Бойківщини", виданому в 1931 році. Невеличка стаття на сторінку. Автором її був Володимир Гуркевич. Ще тоді намагалися привернути увагу до цієї вельми цікавої постаті, визнати наше право на творчий спадок земляка. Почасти так воно є — паралельно з польськими істориками літератури, які дуже багато зробили для дослідження життя і творчості нашого самбірчанина.

У Польщі його називають Гжегош Самборчик, уникаючи слова "русин". Там видано в новітні часи і перекладено польською його поеми, найвідомішою з яких є "Ченстохова", еклоги, панегірики. Свого часу, коли я поцікавилася в Інституті літератури в Києві латиномовними поетами, мені дали зрозуміти, що це не в їхній компетенції. Цю гілку вони відпиляли. А в радянські часи взагалі заперечувався будь-який Ренесанс в Україні, найсильніше проявлений в Галичині, що входила до Речі Посполитої. Бо ренесансний гуманізм пробуджував національну свідомість і принцип "якої ти віри, такої і нації" не міг загасити почуття ідентичности русинів.

Щодо поеми Григорія Чуй Русина "Theoresis secunda, seu Parentes""Розважання друге, Батьки", 1569 року, то вона вартніша ніж більш відома "Роксоланія" Себастіяна Кльоновича, перекладена українською мовою і видана, хай не художньою якістю, хоч тут можна посперечатися, а тим пульсом життя, який такий дорогий для поціновувачів історії рідного краю. І її варто нарешті перекласти мовою матері Анни, аби відчути легіт весняного вітру і передзвін крапель зі стріхи, глибоку емпатію, знайому кожному, кому довелося сидіти біля смертного ложа найдорожчої в світі людини.