Львівське Опілля під різдвяним небом. Золота галицька провінція

З узвишшя добре видко літописний Звенигород і довколишні села – Шоломинь, Гринів, Коцурів і широкораменну гору Камулу, що підпирає плечами низьке зимове небо. Прикрашені до свят вікна домівок сяють теплом і гріють затишком. У малолюдних корчмах лунають колядки і тиха балачка про те, яким буде сей новонароджений рік, що він принесе селянам – врожай і добробут чи недорід. І від цих тихих розмов, які напевно завжди лунали у галицьких селах в різдвяні свята, у душі кубляться спокій і мир...

Мандрувати в цей час – саме задоволення. Хоч січневий вітер колючий і любить сипнути снігом за комір, але дорога цілком гожа і, найголовніше – безлюдна. Не видко ні автівок, ні перехожих. Без листяні дерева уже не приховують принади опільських пагорбів і можна потішити око їх пружними і тонкими обрисами.

Від Відників дорога стелиться долиною аж до роздоріжжя на Звенигород. Але я майже завше простую прямо аж до Гринева, що обсів довколишні узгір’я. Якщо збочити з гостинця і спинатись на гору заґомінковою старою сільською дорогою, то відкривається пречудовий краєвид, схожий на незабутні картини Пітера Брейгеля. 

Від старовинної дерев’яної церкви Гринева світ видається молодим і світлим, сповненим спокою і надії. Узимку тут завше вітряною, довго не встоїш, тож намилувавшись галицькими просторами, треба простувати далі, попри шоломоподібну гору Макітру, яка на весну вражає сонячними розсипами горицвіту, через засніжений ліс аж до гостинця, що провадить до ще одного літописного міста – старовинного Галича. 

Мандрівка не надто тривала, але й не дуже коротка. Саме така як треба, щоб різдвяні свята запам’ятались не лише застіллями та колядками, але й безлюдною дорогою і сірим куполом сталевого неба над головою.