Лучники зі Стільсько. Галина Пагутяк

Ви можете прочитати гори науково літератури, мати репутацію фахівця, але так і не доторкнутися до справжньої історії. А той хто не відчуває, ніколи її не осягне. Стільсько біля Львова, де у VII-XІ століттях було найбільше городище у Європі з чудово налагодженим господарським механізмом, з німим докором дивиться, як його оминає сучасна наука. Наче це якась скринька Пандори, відчинивши яку вчені накличуть на себе звинувачення у непрофесійності. Бо коштів на його дослідження ніколи не виділяли ні держава, ні спонсори. Тустані пощастило набагато більше — тут і наука, і комерція працюють на повну, приваблюючи туристів і забезпечуючи добробутом село Урич. Зрештою тут поруч курорти. А у Стільсько та сусідній Дуброві з її каменем Діравцем не варто спілкуватися з місцевими мешканцями, як і про комплекс Печери на околиці Миколаєва. Про Печери дехто з істориків, що свідомо чи несвідомо лобіюють інтереси видобувачів піску, взагалі каже, що це фортифікації австрійської армії військових часів Першої світової війни. Це дивніше, ніж заяви окремих господарів із Дуброви, нібито за триста метрів від села вони собі видовбали понад 30 погребів коло Діравця і зберігають там бульбукартопля, займаючись ледь не альпінізмом, щоб туди потрапити. Насправді, це наімовірніше давній некрополь в сакральному центр Сільського городища.

І після появи інформаційних табличок, які не можуть конкурувати з кічовою фігурою Божої Матері, що з’явилася на тлі отих "пивниць" уже після отримання Стільським городищем де-юре статусу державного історико-архітектурного заповідника, все змінилося тільки в гірший бік. Майже всі кам’яні ніші закриті саморобними дверцятами, підмазані цементом і "приватизовані". Де-факто заповідника не існує, жодних досліджень після того, як Орест Корчинський через хворобу відійшов від справ, не проводиться. А до фігури ведуть ще й бетонні сходи, порушуючи всі можливі правила. І нема на то ради — на їх захист прибіжать із вилами розпашілі від гніву селяни. Вила проти Закону — це можливо тільки в Україні.

На цьому я завершую свій "ліричний" вступ і переходжу до того, що можна назвати артефактами Стільсько — деталями, які не помічають ті, хто любить піднятися до Діравця і пофоткатися на згадку, а то й нашкрябати автограф. Виступ на скелі в самому селі Стільсько, оброблений людськими руками, де був сторожовий пост, я знайшла кілька років тому. Але тільки нещодавно краєзнавець із Миколаєва Ігор Субота показав мені два жолобки для стріл, біля яких були ще дві невеличкі круглі заглибини, де знаходився віск для змазування тятиви. Там день і ніч стояла сторожа, охороняючи із заходу не то митницю, не то військовий пост. Двоє лучників з народу, яких називають білими хорватами. Вони бачили перед собою тоді ще повноводну Колодницю, а за нею дорогу, що вела із заходу до центру городища. Може в цьому місці була переправа через ріку. Стріла цілком могла вцілити у нападників на дорозі. За тисячу років сюди не піднявся жоден лучник, щоб перевірити, куди сягає стріла.

Відстоявши свій час, два лучники, яких називають серби, хорвати й українці стрільцями, передавали зміну двом іншим чатовим. Вони обідали чи снідали і йшли відпочивати. Довкола скелі йшла дерев’яна галерея, збереглися заглибини для паль і обтесані стіни. На жаль, частина скелі обвалилася, там міг бути ще один пост для лучників. А внизу є видовбана печера, де можна було зберігати припаси чи зброю. Будівничі городища підлаштовувалися під природу, пристосовуючи рельєф під свої потреби.

Ряди ніш, які нібито видовбали у камені мешканці Дуброви, починаються від Діравця. Тільки над однією з них мені вдалося побачити різьблене обрамлення, решту все збито, коли прилаштовували дверцята з навісними замками. А що було всередині, чого вже там нема — невідомо. Подібні некрополі я бачила в Єрусалимі, за мурами Старого міста — найдавніші гробівці І-ІІІ століття нашої доби. Розповідати туристам, що там згодом мешкали християнські ченці, чи тимчасово проживали мешканці спаленого села — абсурдно. Без вікон, без вентиляції, без ніш для побутових речей? Якщо й були схимники, то вони мали хижки з дерева. А печери видно з дороги, переховуватися там від людоловів було би самогубством.

Біля Діравця за першим некрополем є сліди священного джерела, і там невеликі ніші для посуду чи пожертв. На це взагалі ніхто не звертає уваги, як і на храм на пагорбі, на фасаді якого вибито три кола. А в печері, що сиплеться на очах — стилізовані людські обличчя з очима і ротом різних розмірів. Три кола могли символізувати вранішнє сонце, сонце в зеніті і призахідне сонце. Або означати геть інше. Під храмом — чергові ніші давнього цвинтаря. Як правило, сюди туристи не доходять, а некрополь замикає кругла величезна печера на пагорбі з овальним отвором-дверима і нішами всередині. Теж якась святиня чи усипальниця.

Я лише описую те, що бачила. Не бачила лише котячоголових змій-полозів, культ яких був у білих хорватів, але про них можна спокійно поговорити з місцевими мешканцями. Бо то не пивниця, яку вони "своїми руками" видовбали у неприступному місці. Зараз тих полозів залишилося мало, деякі з них сягали три метри завдовжки. Були приязні до людей, навіть навідувалися до них, а зимували у велетенському підземному місті під дитинцем, вхід до якого знали старожили, а тепер не знає ніхто.

Таємниці Стільського городища і його сакрального центру можуть розкрити лише археологи за допомогою передових технологій. А нам залишається лише уявити собі стрільців, що ставши на одне коліно, і натягнувши тятиву, готуються вистрелити в нападника, що хоче загарбати чуже. У 930 році цим порушником спокою був князь Володимир Святославич, а у Х столітті Стільсько добили остаточно угри. Населення розбіглося, а священні змії стали єдиними охоронцями столиці білих хорватів.