Любешка. Неначе писанка село... Золота галицька провінція

Зі своїм друзякою Ільком Леком вирушили в Любешку від не менш мальовничих Стоків. Опільські пагорби, порослі кучерявими лісами і смарагдовими врунами нив вабили око і тішили душу. А яке легке і смачне повітря у цих місцях – дихаєш, наче п’єш студену воду з гірського джерела! 

Минувши кілька хуторів, лісистою дорогою вийшли на шутрівку, яку важка техніка готувала до асфальтового покриття. Скоро тут буде новенька дорога! Це нам додало настрою. А за якийсь кілометр вийшли на новісінький гостинець, що добровадив нас до самої Любешки.

З високого пагорба дорога злітала у пониззя, пронизуючи село в долині.

На горбочку над Любешкою, наче благословляючи її, постала фіґура Матінки Божої. Цілком звична картина для Галичини, але на постаменті прочитав викарбувані імена усіх парохів греко-католицької церкви, що служили підпільно в часм заборони УГКЦ з 1939–го по 1991–й рік. 

Не лише це пам’ятають любешківці – у центрі села стоїть пам’ятна стелла, на якій увіковічнені імена усіх, хто поклав своє життя за волю України. І цих імен дуже багато.

У довколишніх лісах було чимало повстанців, які зі зброєю в руках боронили рідний край від загарбників. У вересні 1944–го року в Любешківських лісах провадився вишкіл вояків УПА, яким керував “Гонта”. Енкаведисти довідались про це і стягнули до Любешки значні сили. 20 вересня повстанці вступили в бій із ворогом. Близько шести десятків вояків полягли в нерівному бою. У довколишніх лісах досі знаходять останки полеглих у боях героїв. 

Нині важко уявити, що колись тут лунали кулеметні та автоматні черги, гатили гармати і лилась кров: співають пташки, око милують задбані ниви та обійстя селян, на вервицю новенької дороги нанизані чепурні пацьорки хат. І лише пам’ятники та хрести нагадують про нелегку долю Любешки –“села на нашій Україні”...