Галичина завше дивує. Наче все бачив, всюди бував, сходив мало не кожну стежку. Аж гульк – минаєш якийсь скрут, проходиш лісок, село, спинаєшся на гірку і... предивний краєвид, якісь скелі, схожі на келії давнього монастиря.
Богдан Волошин
публіцист
Недавно вкотре піднімався на Камулу – найвищу гору від Карпат до Уралу, від Криму до Балтики. Але цього разу ходив на гору від старовинного села Романова. Одразу за селом дорога круто бралась вгору і я трохи захекався, але потім путівець нуркував у густий буковий ліс і стало легше. Врешті подолав останній підйом, ще кілька крутих метрів і, нарешті, стежка вивела на відносно рівний майданчик серед лісу.
Поміж дерев стриміла невелика скеля, увінчана фіґуркою Матері Божої. Як я потім з’ясував у місцевих – це була вершина Лисої гори. Колись вона справді була цілком гола, а заліснюватись почала десь століття тому.
Кажуть, гора була суттєво вища ніж зараз, але австрійці, прокладаючи гостинець, брали тут камінь для будівництва дороги.
На самій скелі встановлена симпатична альтанка для подорожніх – файне місце пополуднувати і відпочити. А нижче цього сховку – урвище на кількадесят метрів! Якщо спуститись нижче, можна побачити таємні печери та сховки в камені, природні чи видовбані в пісковику ложа та полиці. Цілком можливо, що тут колись мешкали давні і не дуже люди.
Кажуть, що Іван Якович Франко, після відвідин Романова та виступу у місцевій “Просвіті”, підіймався на тутешню Лису гору. Шкода, що не залишив автографа. Але ні, не шкода. Тут скелі стерильні, без дурнуватих написів, на відміну від Урича, Стільського та інших популярних туристичних місць.
Неймовірно затишна і атмосферна місцина. Не хотілось звідтіля йти. Але що мене може затримати від нових відкриттів на дорогах моєї кучерявої Галичини?