Летаргійний лет нашої "сови". Віталій Ляска

У такому ностальгійному вайбі губиться безліч втрачених Україною можливостей у тому нетривалому "Вікні Овертона", яке виникло після колапсу імперії зла. Це відсутність шокової терапії в економіці на кшталт польської, і втрата ядерного озброєння, і проблема російської військової присутности у Криму. На цьому тлі відкладену більш як на два десятиліття люстрацію спокусливо наректи "надто дріб’язковою" та і врешті здійсненою після Революції Гідности справою. Однак, зводячи люстрацію до кількости чиновників доби Януковича у сміттєвих баках, ми втрачаємо глибину цього поняття. В основі люстрації лежить правовий і моральний принцип несумісности участі в репресивному апараті та компартійній верхівці з правом формувати нову державу. І це не лише справедливо, а й логічно: яку вільну й демократичну Україну може збудувати той, хто ще вчора її щосили гнобив? До того ж люстрація завше має персональний вимір, заснований на конкретній відповідальності виконавців комуністичної системи.

До прикладу, у Чехії, чий досвід люстрації вважають найвдалішим у Центрально-Східній Європі, заборонено обіймати керівні державні, судові, медійні й академічні посади особам, які були співробітниками служби безпеки або ж займали високі посади в Комуністичній партії. Кожен претендент на державну посаду мав підтвердити, що не співпрацював із комуністами чи таємними службами.

<p>Іван Гончарук (1925 &mdash; 1989)</p>

Через владочищення пройшло майже пів мільйона людей, із яких понад 10 тисяч було визнано агентами комуністичного режиму. Сталість люстраційних процесів у Чехії добре ілюструє справа 86-річної Людмили Брозової-Поледнової. У 2008 році, через кілька десятиліть після того, як вона домоглася смертного вироку для дисидентки Міледи Горакової, колишню прокурорку засудили до шести років ув’язнення. 

А що в Україні? У Луцьку доживає Борис Плахтій, який 1989-го засудив до смертної кари упівця Івана Гончарука. Доживає, вочевидь, сито, бо ж домігся пенсії у понад 200 тисяч гривень на місяць. Його дочка, яка йде батьковим слідом, ставши кілька років тому членкинею Вищої ради правосуддя, вчинків родителя не соромиться. Мовляв, часи були такі. Прикметно, що суддівська кар’єра не оминула й інших нащадків Плахтія.

<p>Ніл Хасевич. Автопортрет. 1945 рік</p>

А ще згадаймо вбивцю Ніла Хасевича — Бориса Стекляра. У 2016 (!) році його разом із ще двома чекістами — Акимом Івасенком і Петром Лубенніковим — за поданням начальника Управління СБУ Рівненської области нагородили відзнакою "За заслуги". Перед смертю Стекляр намагався засекретити свою особову справу, а отже, все-таки мав чого боятися. Те, що старі комуністи за часів незалежности не лише спочивали на лаврах, доводить досвідчений номенклатурник Вітольд Фокін. Його, із якогось дива, 2020-го ввели до Тристоронньої контактної групи щодо Донбасу. Фокін так і не побачив росіян на Донбасі, зате тамтешніх бойовиків охрестив повстанцями й наполягав на амністії для них. 

І таких випадків є тисячі, якщо не десятки тисяч. Після відновлення незалежности України ми збираємо каміння із 1990-х, коли нам забракло бачення та політичної волі провести чітку межу між тоталітаризмом і демократією. Те, що для філософів є професійним привілеєм, для держави та суспільства стало ідеальним алібі для бездіяльности. Наша "сова Мінерви" злетіла лише в сутінку, до якого допровадила російсько-українська війна. Та біда, що цей запізнілий лет аж надто летаргійний. Бо ж досі нам бракує духу визнати УРСР державою-окупанткою і розірвати будь-яке правонаступництво з нею. Але чи то відстань закоротка, чи то ми підсліпуваті.