Куликів: ковбасна столиця Львівщини. Золота галицька провінція

Як відомо, усі галицькі міста з давніх давен славились своєю "спеціалізацією": Янів – рибою, Жовква – іконописцями, Буськ – бузьками, Угнів – чоботами, а Куликів – ковбасою! Ви не пробували правдивої куликівської ковбаси? Тоді ви не знаєте, яка на смак українська ковбаса. Словом, я вирішив в одній мандрівці поєднати два смисли – втекти від спеки і віднайти чудову куликівську ковбасу, смак якої я пам’ятаю з дитинства.

Ясна річ, що від спеки я не втік. Маршрутка везла львівську спеку просто в салоні разом зі мною. Рятували лиш прочинений вентиляційний люк і розмова із сусідкою. Білоголове янголятко із замурзаними чорницями губами повагом повідало мені історії свого життя, шкробаючи неспокійним пальчиком дерматин крісла, аж поки не проколупала дірочку. Тоді вже зі спокійною душею почала його дерти. Аж раптом мала серйозно глянула мені у вічі і коротко спитала:

– А ти Галю з Ківерців знаєш?

Ну звідки я можу знати Галю з Ківерців? Я навіть не всіх Галь у Львові знаю. Моє "ні" так засмутило малу, що вона цілковито втратила до мене інтерес. Про що можна говорити з людиною, який не знає Галю з Ківерців?

Аж ось і маленький Куликів. Містечко розкинулось на двох горбах, що оточують луки і городи. Я вийшов із розпеченого автобуса і… наче нічого не змінилось – та ж спека, запах гарячого асфальту і ґуми. Але варто було зробити кілька кроків, збочити у кривеньку вуличку – і поринув у рятівну тінь. Тінь медово пахтіла трояндами і лілеями. Таке враження, що куликівчани тепер не у ковбасній справі змагалися, а в кого ліпший квітник під вікнами. Мені видавалось, що я мандрую не тихими галицькими вуличками, а виставковими стендами фестивалю квітів у Челсі.

Прошкуючи вуличкою, порослою високим пирієм, я мало не наступив на сонного рудого котяру, що тихо святкував сієсту. Коти тут розкошують – де вони тільки не сплять: і на високому ґанку, на лавиці, на криничній цямрині… Мені аж самому захтілось розлягтись на зеленому моріжку у тіні старого храму і до оскоми їсти чорні вишні-морелі, що рясно вродили цього року.

Але ні – я ж по ковбасу приїхав! Тож припустив по крамницях, яких у Куликові на одного мешканця припадає, як і котів. Відчутно, що місто торгове, тут вміють і люблять торгувати і заробляти. Одне мене непокоїло… Лиха слава куликівчан. Вони страшні забіяки! Принаймні так стверджують "Akta lawnicze kulikowskie od r. 1694 do 1717". У них записано, що мешканці міста мастили один одному писки з діда прадіда. Билися не лише звиклі посполиті, а й урядовці, бурґомістр і, навіть, ксьонз! Принаймні триста років тому. Тож мені якось зовсім не хотілось дістати в лице, хай і від мера Куликова…

У крамничках поводився виключно сторожко і підкреслено ґречно. Вочевидь я перестарався, бо продавчині в розмові, дивились на мене як злегка пришелепуватого. Відповідали холодно і байдуже. На відміну від місцевих любителів сієсти з чаркою. Вони мені траплялись всюди, де наливали. А наливають в Куликові навіть в крамниці продовольчо-промислових товарів, поміж пластмасових тапців, рушників і трусів.

Усюди я розпитував, де можна купити правдиву куликівську ковбасу. Ту, смак якої я пам’ятаю з дитинства: запахнющу, часникову, із тоненькою шкіркою, що легко лупиться, із соковитою м’ясною начинкою... Ту ковбасу моя бабця називала "хлопською", себто селянською. Найліпше її було їсти просто взявши кавалок кружальця в руку і відкушуючи до смаку. Без хліба. Я намагався пояснити, що я шукаю продавцям, а вони, не дивлячись у вічі, пропонували купити їхню. Мовляв, ми продаєм майже таку, як куликівська… Хоча їх крам навіть ковбасою не пахнув. Нарешті якийсь чоловік з червоним правим вухом (видко вснув на сонці) пояснив:

– Прошу пана, та чо ви кістку в молоці шукаєте? Люди у нас файну ковбасу роблять перед святами на Різдво і Паску. І не на продаж. Бо майстри ще є. Але нарід на заробітках, по світах, хто то буде робити?

Махнувши рукою на пошуки ковбаси, я вирішив оглянути історичні пам’ятники Куликова. І першим на очі втрапив величний костел. На фасаді таблиця, що сповіщає – храм збудовано 1538 року і він знаходиться під охороною… Української Радянської Соціалістичної республіки. Буває.

Сам костел вражає вишуканою простотою і якоюсь грізною потужністю. Кілька разів перебудовувався, але досі видно риси пізньої ґотики. Можливо лиш тиньк є зайвим – цей храм-воїн цілком міг би обійтися без цих пізніших шат. Приємно, що нинішні його господарі не спотворили старий костел добудовами. Лиш в ризниці видно пластикове вікно.

Зовсім близенько – через жвавий гостинець, постав ще один храм. Церква Успіння Богородиці. Велична – її видко звідусіль. Хоча б через сяючу бляху бань.

Дорогою до церкви запримітив непоказну пам’ятну дошку, яка повідомляла, що "1967 року 9 травня юнаками селища Куликів вул. Комсомольської було піднято державний прапор України над сільрадою Куликова для підняття духа народа подальшої боротьби з червоним окупантом. Слава і честь юнакам!" Панове, ви уявляєте, чим важили ті хлопці з вулиці Комсомольської, що в 67-му році підняли над Куликовом український стяг? Направду слава і честь юнакам!

...Сонце перевалило за Куликів і почало хилитись в бік Львова, наче натякаючи, що час закінчувати гостювання в цьому давнезному містечку. Тут направду чудово – місто, наче острів над Думним потоком, навколо луки і хвилясті пагорби Розточчя. Щоправда куликів, що дали назву містечку, видко не було. Але хіба це важливо, коли потрапляєш у місцну, в якій наче народився. Так буває – приходиш в гості і все, ніби вдома. Такий Куликів. Без куликів, але й без забіяк. І з ковбасою. Я таки її знайшов. Смачна. Майже, як та, зі спогадів. Майже...