Кримська дуель. Віталій Ляска

Цей знакомитий кінематографічний троп наштовхує на, здавалось би, парадоксальну аналогію із новітньою історією Криму. У 1991 році на цвинтарі сконалої імперії у Криму зустрілося троє зацікавлених. Першим із них була Україна, яка тільки-но відновила свою Незалежність і яку на Всеукраїнському референдумі підтримало лише трохи більше ніж 54 % жителів Криму. Донецька та Луганська області тоді дали на підтримку України понад 80 % голосів. Факт, який уже тоді мав насторожити Київ. Певно, дуже насторожив, бо за наступні понад двадцять років у Криму відкрили аж сім українських шкіл! "Голки", яка б хоч трохи зшила півострів із материком, наші очільники так і не знайшли. Київ став спостерігачем, надійно зачохливши свого законного револьвера та пустивши кримські справи на самоплив. Заради справедливости: таку обережність української влади подекуди можна зрозуміти (але не виправдати), бо ж кожна "голка" ризикувала спровокувати значно болючіший удар "меча" або ж "ятагана". 

Ще однією силою були кримські татари, які чимдуж намагалися повернути історичну батьківщину і повернутися туди. У перші роки Незалежности на півострів переїхало майже 100 тисяч кримських татар, загалом до Криму переселилося приблизно 260 тисяч цього народу. Як докір українській владі: такі процеси важко було назвати цивілізованою репатріацією. Перешкоди в отриманні документів, наданні землі (і, як наслідок, її самозахоплення репатріантами) та врешті — ігнорування лише думки про кримськотатарську національно-територіальну автономію. Всупереч усьому кримські татари дали нове життя обрубаному сталінськими експериментами корінню своєї нації. Це запізніло підтвердила й Україна, вже після фактичної анексії півострова визнавши кримських татар корінним народом нашої держави. 

Ще однією потугою, яка пильно стежила за ситуацію у Криму, була Росія. Її позиції зміцнювали більше двох третин росіян серед населення півострова та Чорноморський флот, який за кожної нагоди брязкав зброєю. Мєшковська авантюра, через яку кримські школярі прокидалися на годину раніше, могла б закінчитися плачевніше. І не треба себе тішити начебто рішучими діями Києва, який 1995-го делегітимізував посаду президента Криму і поривання місцевого, а де-факто проросійського сепаратизму. Єльцинська Росія, ще не відійшовши від розстрілів власного парламенту та ще не скинувши псевдоліберальної машкари, вв’язалася у Першу чеченську війну. Дуло револьвера розвернули в інший бік — і кримську справу відклали. Мовчазна напруга розтягнулася на десятиліття. 

У 2014 році Росія першим пострілом вміло спрямувала свого револьвера в бік і українців, і кримських татар. Однак, на щастя, ця куля не виявилася смертельною. Мексиканська дуель перетворилася на кримську, у якій тепер важать витримка та партнерство. Не варто сподіватися на біблійний гепіенд, коли Давид поборов Голіата. Гуртом Голіата легше вбити. Українці та кримські татари мають діяти рішуче та синхронно, бо ж єдиним шансом є подвійний постріл у першого стрільця. Такі правила диктує сучасна геополітика. Третього пострілу не буде. Як і не буде думок про наш Крим, якими останніми роками нас втішають, та й ми себе втішаємо. І в разі перемоги в цій дуелі нам важливо відчувати плече свого приятеля, бо ножів у спину від переможених ми не злічимо.