Крайній вихід. Андрій Боднар

Світлої пам’яті другу Географу, капітану Андрію Сергійовичу Главацькому, та всім загиблим побратимам

4-го квітня 2024 року, близько восьмої години вечора. Стою поруч із нашим будинком у Курилівці, дивлюсь у вечірнє небо, з відчиненого на кухню вікна долинає запах смаженої цибулі під шкварчання олії на сковорідці, а моя розбурхана уява домальовує закарбовану з дитинства асоціацію цього аромату — варена картопля і мариновані огірки… Але це лише мій спогад, який цього вечора не має нічого спільного з реальністю, на жаль. Стогній готує вечерю, а Морячок курить на порозі біля парадного входу. Я тільки повернувся з позицій і пробую контрольоване дихання, чотири секунди вдих — затримка сім секунд — видих. Повтор до десяти разів. Пам’ятаю, прочитав про це у 2022-му в якомусь навчальному буклеті, які нам роздавали у ліцеї імені Героїв Крут у Львові, ще на початку формування бригади. Не знаю, наскільки ця техніка допомагала, але я завжди старався її робити після заходу чи виходу з "нуля", хоча б декілька повторів, щоб унормувати серцебиття під впливом адреналіну. Дорога на позиції була трохи складна — близько п’ятнадцяти кілометрів ми їхали до точки висадки і ще майже п’ять кілометрів йшли пішки малими групами, бо по техніці прицільно прилітало. 

Тарас, позивний Стогній, технік роти, а Морячок — Юра (Олексійович), сержант з матеріального забезпечення. Тарасу до тридцяти років, невисокий, з широкими плечима, короткою стрижкою з русявим волоссям і міцною статурою чоловік, Олексійовичу на вигляд біля п’ятдесяти років, худий, трохи лисуватий, з чорною досить довгою бородою і з хитруватим блиском в очах.

— Камандір, ходіть їсти, бо охолоне! — крикнув Олексійович, який уже встиг викурити другу цигарку. Я кинув погляд на якесь сузір’я, обриси якого стали чіткішими з настанням сутінків, подумки обійняв своїх рідних удома і зайшов у хату, помив руки, протер обличчя, і ми сіли вечеряти. На кухні ще був Роман, позивний Добромиль, який був черговим водієм нашого підрозділу. Ми повечеряли, я розпитав про останні новини і що відбулось нового, поки мене не було: чи дали озброєння на забезпечення, яким клопотав перед комбатом, розповів, що було на позиціях. В ефірі звучали переривчасті доповіді на командний пункт.

Ми познайомились зі Стогнієм, Морячком і Добромилем пару місяців тому, коли "за службовою необхідністю" частину нашого батальйону перекинули в іншу бригаду і мені впаяли нову роту. Попередній батальйон і так був рваний-порваний на зведені роти у підпорядкування інших організмів, періодично відправляли по декілька людей у інші бригади, але обіцяли провести ротацію двом посиленим ротам, які вже рік були на бойових.    Тому коли пішли чутки про переведення, ми всі офігіли, але найбільш несправедливо це було щодо до побратимів, які заслужили на відпочинок і чекали на ротацію. "You’re in the army now, oh oh you’re in the army now…" — це була моя універсальна відповідь самому собі у будь-якій незрозумілій ситуації через декілька місяців після початку служби. Та ще й у воєнний час.

Після вечері я прийняв душ і заліз у спальник, щоб чимшвидше заснути. Нам, до речі, в плані умов ще досить пощастило. У будинку був бойлер, електрику вимикали періодично, але не так часто, як у інших частинах села. Ми навіть спробували запустити газовий котел системи опалення за допомогою викрутки і великого набору триповерхових матюків :) Спроба увінчалася п’ятиденним успіхом. Потім усе спочатку.

— Циркулярно, п’ять п’ять п’ять! Циркулярно, п’ять п’ять п’ять! — прозвучало по рації від КП. Після цього всі підрозділи по черзі почали доповідали про обстановку на своїй лінії оборони. Коли чуєш, як доповідає твоя рота, завжди тамуєш подих в надії, що всі цілі і все чотири п’ять нуль. Помалу почав дрімати... під перекличку по рації, під періодичні виходи нашої артилерії і танків, які починали відпрацьовувати на стадіоні через дві вулиці від нашого будинку. Звуки пострілів почали стихати і якось невловимо перейшли у звуки львівського дощу, сміх друзів десь поруч із Вірменкою, мурчання кота вдома, бездонний погляд коханої на Знесінні, де ми любили лежати у гамаках. Напевно, так підсвідомість заспокоювала розум. Показувала тобі рідні картинки, які відволікали від усього, що трапилось за день, а потім різко вимикала твій рубильник, щоб провалити у безпам’ятство і таким чином відновити організм хоч трохи, у темряві і забутті.

Прокинувся від того, що Олексійович боязко штурхав мене по плечі, ніби боявся, що від різкого пробудження йому впедалю кулаком між очей. Я в перші секунди не допетрав, нафіга мене будити, тільки ж ніби щойно заснув. Нервово вже хотів наїхати, але почув, як по рації черговий на КП панічно передавав: "РЕЖИМ ОДИН! РЕЖИМ ОДИН! ПОВНА БОЙОВА ГОТОВНІСТЬ! ЗАГРОЗА ПРОРИВУ!". Після цього вже стало зрозуміло. Зі всіх команд найбільше я не любив "режим один". Складалось враження, що при найменшому двіжняку на нулі чи навіть просто такій ймовірності всіх піднімали і висилали на позиції, увесь особовий склад бойових підрозділів. І це, насправді, було мега тупо. Пару місяців тому я ще не повністю зорієнтувався у розкладах реалій нового батальйону і було декілька разів, коли брав з собою весь резерв для підсилення на позиції, але потім, зрозумівши, чим це все може закінчитись у зв’язку з великим скупченням людей і просто дикою інтенсивністю артобстрілів, брав з собою двох-трьох людей і рушав на позиції, а коли на КП чули по рації, що ротний на нулі, тоді від підрозділу відставали і таким чином вдавалось забезпечити відпочинок хоч якійсь групі людей. 

Так було і цього разу. Трохи прийшовши до себе після короткого сну, я швидко почав одягати просяклі димом та порохом одяг і амуніцію. На годиннику було близько першої ночі. Стогнію дав розпорягу розбудити Богдана, який спав у сусідньому будинку, і щоб через двадцять хвилин був у готовності поруч з точкою виїзду. Затоптав учорашню булку з вишневим варенням, випив енергетичного напою "NonStop", ще раз перевірив рацію, запасну батарею, ліхтарик, закинув у рюкзак пару сухпайків, дві пляшки мінералки і ковбасу, щоб не йти з пустими руками, і вийшов на двір, де Добромиль прогрівав машину. Надворі була сліпа ніч і яскраві зорі. Виднівся Чумацький Шлях.

— Шо, вже готовий? — спитав Роман і одночасно борсався біля багажника.

— Готовий, чекаємо Бодю і погнали, — відповів я.

— Ой камандір, не дадуть відпочити, мразі, — бідкався Олексійович, а Стогній курив поруч із ним.

— Ну нічо, все так не буде, ше і ми заживем, як колись! — продовжував Олексійович.

Десь за сімдесят метрів у темноті хтось підкурив цигарку і рушив у нашу сторону.

 — Бодя, ти?! — крикнув я.

 — Та я, а хто ж ще?! — відповів Бодя.

 — Докурюй і стартуємо.

 — А хто ще їде?

 — Тільки ми.

Богдан приєднався до нас майже місяць тому. Високий худорлявий хлопчина, мовчазний, який періодично щось сам собі говорив під ніс. Родом десь із Рівненщини. На вигляд спокійний, але періодично досить допитливий і настирливий. Він підійшов до машини, ще пару разів затягнув цигарку і викинув недопалок. Ми закинули рюкзаки в багажник, загрузились і поїхали.

 — З Богом! — крикнув Стогній вслід за нами.

Я нервував… сидів на передньому сидінні старого побитого "Forda" і щолкав запобіжник свого автомата. Не любив оці незаплановані переміщення. Тим більше, останні тижні в підарів, напевно, відбулася ротація літунів — приїхали якісь прокачані БПЛАшники і самих дронів стало в рази більше, інколи було враження, що вони літають роями. Ми виїхали на центральну вулицю.

— Рома, там спереду щось важке, — сказав я Добромилю, побачив, як назустріч їде ледь помітна фара. За хвилину ми побачили танк, який мчав углиб села повз нас. Ніч розірвав рев його двигуна. Ми оминули блокпост, повернули праворуч і поїхали в сторону КП, в напрямку якого була дорога, якою ми завжди виїжджали на нуль. Дорога в борознах від гусениць і коліс, в слідах берців і вирвах від прильотів. Коли падав дощ — це була суцільна каша багна. Сьогодні вночі був легкий квітневий приморозок, тож ця дорога забетонувала на своєму обличчі сліди всього транспорту, який їздив нею протягом останніх двадцяти годин.

 — Відгул, я Вітер. Шо в нас по небу? Великі. Прийом, — зробив я запит на ОЧ, поки ми ще не заїхали в зону коригованих обстрілів.

 — Пару коротких! — прозвучало у відповідь.

 За пару хвилин від КП прозвучала команда, що небо загалом чисте, тільки над селом, яке тримав сусідній батальйон, кружляє Орлан. 

— Ну, погнали... — скомандував я і взявся лівою рукою за ручку над дверима. Скло у лівому вікні було вибите уламками, а залишки частково стягнені синім скотчем, тому холодне повітря мені дуло прямо в обличчя, що не давало розслабитись. Богдан сидів ззаду і мовчав, Добромиль вдивлявся в розбиту дорогу на ближньому світлі, раз за разом різко тиснув на гальма і матюкався через кожні пару хвилин. Десь удалині на фоні було чутно вибухи, які ставали гучнішими.  Праворуч від ґрунтової дороги, по якій ми їхали, була залізнична колія. Кожні пару кілометрів на ній лежали колоди, які сусідні бригади собі підвозили для облаштування перекриття позицій. Ми під’їжджали все ближче…

Перша з наших позицій була недалеко від моста на шосе Сватове — Куп’янськ. Високий залізобетонний міст був розбитий мінами і КАБами, які русня не жаліла для того, щоб його повністю знести і перерізати логістику тим підрозділам, які продовжували по ньому їздити. В сторону Сватового за мостом стояв розбитий російський танк, а далі позиції сусідніх підрозділів нашого батальйону. Наші позиції були на лівому фланзі зони відповідальності батальйону і загалом бригади, лівіше від нас стояла вже інша бригада, що створювало свій дискомфорт у взаємодії і комунікації з сусідами. Наша рота добиралася на позиції під мостом і далі вздовж колії. Міст, як ми його називали — Омега — як і однойменну першу позицію нашої роти, мав дві опорні колони діаметром пару метрів, зверху звисали брили бетону і арматури, які дуже заважали проїзду. Ну і плюс, було доволі сцикотно, що ті брили в любий момент обваляться і придавлять машину і весь екіпаж.

— Вимикай фари! — крикнув я водієві. Ми під’їжджали до Омеги. В небі все частіше спалахувало, звуки вибухів на горизонті стали доволі гучними. Добромиль вимкнув фари, і ми їхали в повній темноті по пам’яті рельєфу. Проїхали міст, першу глибоку яму на дорозі, дали чуть швидкості, доїхали до другої ями, ліворуч від дороги за Омегою були бліндажі спецури, які одного разу чуть не впустили пару черг по нашій машині, коли ми повертались з нуля, бо водій не вимкнув фари на зворотній дорозі, я тоді вже реально попрощався з життям, коли побачив, як з кущів за метрів так п’ять від нас висунулись три силуети і прицільно направили у нас зброю, але в останній момент один із них підняв автомат угору і зупинив своїх побратимів… Після того випадку я довго на КП сварився з НШ на рахунок того, як організована взаємодія з суміжниками. Добромиль додав швидкості, і ми за пару хвилин приїхали на точку спішування — стару зупинку в якесь сусіднє село. Він заїхав під накриття, ми з Богданом швидко вискочили з машини, забрали рюкзаки з багажника і побігли вздовж колії. Добромиль розвернув машину і помчав назад. Я висунувся вперед на метрів п’ятнадцять, крикнув Богдану не відставати, і ми, втримуючи дистанцію, пішли під яскравими зорями в сторону нуля, місця, де час зупиняється і кожен є просто сам собою, без масок і прикметників.

Ліворуч від колії, у посадці де-не-де гуділи двигуни нашої техніки, — і в таких місцях проходити було в рази стресовіше, оскільки ймовірність прильотів збільшувалась прямо пропорційно. На дорозі валялись чиїсь рюкзаки і загублені продукти та короби з БК. Від зупинки вздовж колії нам потрібно були пройти трохи більше за півтора кілометра до залізничного переїзду. Це була складна частина дороги, але по боках нас прикривали лісопосадки, пострижені мінами та ракетами, а далі після залізничного переїзду відкривались поля, якими ми йшли до зруйнованого села, яке колись було мальовничим куточком, враховуючи гарний рельєф з пагорбами та наявність двох великих озер. 

Ми дійшли до залізничного переїзду, поруч з яким під тополею викопали собі бліндаж стрільці з сусідньої бригади, і почули гул дрона. Я передав на КП про чужу пташку в районі, ми оминули з Богданом бліндаж сусідів і пішли вниз відкритим полем, з якого зверху відкривався краєвид на село, у якому були наші позиції. На горизонті то тут, то там було чутно звуки стрілецької зброї, періодично працювали крупнокаліберні кулемети і долинали звуки важкої техніки. На північному сході спалахнули дві сигнальні ракети яскраво-зеленим і цегляним кольорами… Я, весь мокрий від поту, на хвилину задумався: чи це якийсь знак для початку штурму, чи просто хтось зробив собі мінімальне освітлення території в якийсь критичний момент, і в цей час ззаду мене, метрів за сім пролунав вибух... У вухах почало свистіти, я на пару секунд втратив орієнтацію в просторі і впав на одне коліно, на землі проповз контрастний запах горілого пороху.

 — Богдан, ти як?! Цілий? — крикнув я до Боді, коли трохи спав свист у голові, але він не відповідав. Я старався роздивитися якийсь силует, але нічого не було видно. Трохи протер вуха пальцями, піднявся і побіг назад шукати Богдана, але за пару секунд у темряві напоровся на нього.

 — Чому ти не відповідаєш?! — нервово гаркнув я.

 — Мене оглушило, я тебе не чую, — прокричав Богдан мені у вухо так, що мені аж мороз по спині пробіг.

 — Ти цілий? Не прошило?? — тепер я кричав йому на вухо.

 — Здається, цілий! — знову прокричав Богдан.

 — Біжимо вперед до гаража! — махнув я і побіг у темну ніч.

Я старався розрізнити силуети верби і кущів, які росли поруч із каналом праворуч від дороги, якою ми спускалися в село… Але було дуже важко щось роздивитись і нерви лоскотали звуки дрона десь поруч, над нами. Ми бігли перебіжками. Незабаром я вдарився об каркас заптуреної машини, яка стояла посеред поля, і зрозумів що половину поля ми вже пробігли, потім перебіжками ми спустились до початку села, тримаючись лівого боку вулиці, попід розбиті огорожі добрались до гаража під деревами, поруч із садочком, де ночувала 1-ша рота. У гаражі ми відпочили десь п’ятнадцять хвилин, попили води і під журчання підарських дронів вирушили на Краву, другу з чотирьох позицій, яку тримали бійці 2-ї стрілецької роти.

Дорога на Краву пролягала по крайній лівій вулиці у селі, через перехрестя, через триста метрів від якого праворуч біля стежки росла Пальма — стара плакуча верба, крона і стовбур якої були посічені уламками від снарядів, вся дорога була розборознена також від цих снарядів, деякі з них просто стирчали з землі, не спрацювали. Трохи вище по вулиці ліворуч від Пальми була ферма із господарською технікою — пару тракторів, причепи, комбайни, косарки, плуги. Все було посічене. У металі світилися діри від влучань. Через ферму ми заходили на Краву — двоповерхова будівля залізничників, за двісті метрів ліворуч від вокзалу. Судячи з цегли, збудована десь у 1900 роках. Другий поверх був фактично рознесений від обстрілів. Перекриття і дах повністю завалені, трохи збереглись внутрішні перегородки. На першому поверсі було декілька кімнат, з яких ми вели спостереження, і дві кімнатки по різних кутках будівлі для відпочинку, правда одну з них після танкового обстрілу повністю розвалило, тоді ще дуже повезло хлопцям, що залишились живі, хоча всі контужені. 

Ми з Бодею добігли на Краву, майже біля самого входу по нам ще відпрацювали скидом, але нікого не зачепило, на щастя, і ми пішли до групи розпитати про обстановку і трохи відпочити.

Обстановка була, як завжди — після 22.00  відносне затишшя, гул техніки десь за горизонтом, обстріли зі стрілецької зброї із посадок навпроти нас, дрони. На Краві несли чергування Шульга, Пожарнік, Десантнік, Карабас, Танкіст і Змєй. Шульга був за головного, старший дядько десь біля метра сімдесят зростом, з овальним обличчям, широкими плечима, поважної поведінки і гарного виховання. Ми разом служили у попередньому батальйоні в різних ротах. Шульга, або як я любив його називати — Антонович, вмів організувати роботу власним прикладом, за що я його поважав і у більшості завжди йому довіряв. Він ввів мене в курс останніх новин, розповів про розподіл чергування, і я вирішив відпочити, оскільки за останні дві доби майже не спав. Вранці, о п’ятій годині, мала бути заміна на Говерлі — це четверта позиція нашої роти. На ній саме стояли троє бійців зі взводу Шульги, які мали повернутися на Краву, а зайти на Говерлу мала група із Дашки — третьої позиції нашої роти. Дашка не тому, що там, як ви могли подумати, стояв ДШК, бо там його не було, а просто хтось колись так назвав позицію. Я дістав свій спальник, який лежав зверху імпровізованої тумби, розклав його, закинув усередину пару хімгрілок, закутався, прикрутив рацію і спробував заснути. Пробувати довелось недовго, бо дуже швидко заснув.

Зранку я прокинувся від криків по рації. Була десь п’ята з чимось ранку. Зеник передавав про двох трьохсотих. Тяжких. Після заміни на Говерлі, по дорозі групу накрив дрон. Ми ще не знали всіх нюансів, Зеник після надання першої допомоги прибіг до нас і пояснив, де був скид і куди він перемістив поранених. Шульга з Пожарніком висунулись на точку. Пожарнік був взводним медиком і міг надати більшу медичну допомогу і мав з собою медичний рюкзак, Шульга хотів оцінити, як ми будемо їх евакуйовувати і що потрібно для цього ще принести. Маріуполь і Снайпер, двоє старших мужиків, які повертались разом з Зеником із Говерли, а тепер лежали поранені десь у розбитій хаті мальовничого села стійкої нашої Харківщини… Маріуполь недавно повернувся з відпустки, а Снайпера нам перекинули із мінометної батареї за якийсь зальот. Це, насправді, окрема тема — оці перекидання за зальоти... 

 — Вітер, я Шульга, на прийом! — викликав мене Антонович десь за двадцять хвилин.

 — На прийомі, — озвався я. — Як ситуація?

 — Маріуполь двісті. Снайпера тампонуємо і перев’язуємо. Вийду на зв’язок, коли витягнемо до точки.

 Після слів "Маріуполь двісті", напевно, у кожного з нас обірвалась якась ниточка. Спочатку всі затихли і пару хвилин мовчали, може, прощались та  проводжали Маріуполя у якийсь його особистий рай, кожен по-своєму. Згадували і не могли повірити. Чи усвідомити. Пару днів тому ми сиділи отут, ділили хліб і солонину, запарювали чай, розмовляли про такі речі, які, здається, мають значення тільки тут і тепер, хоча вони актуальні далеко в тилу, і взагалі — у мирний час,  не воєнний. І не в тилу, а просто вдома.  

 — Іванич, я єта, мені ж ще пару місяців, чотири, і мне шестдєсят лєт. Паєду к дочке, к внукам. Буду з ними іграть, атдихать, — мені враз згадалось, як Маріуполь мені розповідав пару днів тому на цьому ж місці.

 —  Прощавай, друже, — в уяві відповів я йому. Може, ти вже біля них...

Хоча ми ніколи не дружили, але в такі моменти все відчувається по-іншому. Не стало людини, не стало побратима.

З Шульгою ми домовились, що вони з Пожарніком витягнуть Снайпера до гаража, і тоді приїде евак. Від ранку почалися обстріли, на які ми, у зв’язку з останніми подіями, менше звертали увагу. Але для Шульги, Пожарніка і Снайпера на носилках вони внесли серйозні корективи. Шлях, який ми пробігали за тридцять хвилин, Антонович з компанією подолали за чотири години. Трохи протягнули, заховались у руїни будинків, перечекали, знову протягнули п’ятдесят метрів, і так далі, і так по колу. Коли Снайпера вивезли на стабпункт, Антонович, увесь розпашілий і вимучений, довго приходив до тями від навантаження.

 —  Мені б удома внуків бавити, а не оце все… — жартома сказав мені.

 Ранок 5-го квітня для нас був важким. Зеник відходив від ранкового обстрілу, десь там у руїнах лежав загиблий Маріуполь, до якого ми не могли добратись через обстріли, з КП задовбували по рації на рахунок евакуації, люди виснажені і морально придушені. І ми планували чергову заміну на Краві, бо попереднього разу мінялись хлопці з Дашки. 

За Маріуполем прийняв рішення висуватись по обіді, коли сонце світило в сторону підарів і у мене була надія, що, можливо, хоча б через це буде хоч якась ймовірність їх меншого спостереження за нами. Зі мною мали йти Карабас і Десантнік, оскільки вони пробули на позиції без відпочинку майже два тижні, тож якщо витягнемо Маріуполя і самі будемо живі, то разом з’їдемо в село, оскільки "режим один" скасували і вернулись вже до звичного чергування. Я зробив мінімальний макет території, і ми поетапно розібрали, як будемо пересуватись, витягати і тягнути тіло Маріуполя, що будемо робити при обстрілах чи дронах. Перед виходом я циркулярно попросив всі інші підрозділи орієнтувати нас, якщо почують дрони поруч з собою, і ми побігли. На фермі з Карабасом взяли стару тачанку на двох колесах, Десантнік ішов за нами. Ми пройшли біля Пальми, спустилися вниз по вулиці до наступного повороту ліворуч і пішли прямо, прислухаючись до найменших звуків над нами. Пройшовши метрів чотириста, ми сповільнили рух і почали шукати маленьку цегляну недобудову, яка схожа на курятник. У ній ще пару годин тому Зеник надавав першу допомогу Снайперу і Маріуполю. Я пішов уперед, переліз через поламаний паркан і вперся у вхід до прибудови, майже просто висока діра у стіні. На землі були сліди крові, тож я вирішив, що це десь тут, і рушив вперед, прихилившись, заглянув всередину. Посеред приміщення біля правої стіни сидів Маріуполь, спершись спиною до цегли, якось ніби напівприсядки підібгав під себе ліву ногу, а права нога була випрямленою. Поруч на землі виднілась засохла велика пляма крові. Я виглянув назовні і покликав Карабаса і Десантніка. З їх допомогою поклали Маріуполя на якийсь коврик, який лежав поруч у кутку, коли перевертали, зауважив в районі копчика на його спині великий закривавлений отвір від уламка і ще пару менших. «Напевно, пробило хребет і порвало нутрощі», — подумав я. Ми обмотали Маріуполя ковриком, замотали в пару шарів скотчем і винесли назовні до тачанки, поклали на тачанку, прив’язали білим шнурком, зверху положили бронежилет і зброю. Рушили в сторону гаража. По дорозі ми пару разів зупинялися перепочити, бо було дуже важко везти Маріуполя по дорозі, всіяній вибоїнами. На щастя, ми не чули дронів більшу частину шляху. Тільки десь за двісті метрів від гаража нам доповіли із сусідньої позиції, що в нашу сторону полетіла пташка, і ми, бігом подолавши останню дистанцію, встигли зайти в укриття. 

 З еваком мала прибути нова зміна, але в результаті —  приїхав лише сам евак десь через дві години, відколи ми забігли на гараж. Червоний і Добромиль. Ті ж водії, які зранку забирали Снайпера. До речі, Снайперу ми дали такий позивний через те, що зір у нього був абсолютно ніякий і шкельця в окулярах носив досить масивні, хтось із наших вирішив підколоти старого мінометника, і відтоді він мав новий позивний. Маріуполя ми швидко закинули в багажник, і евак помчав у зворотній бік, піднімаючи за собою пил у полі. Домовились через дві години зустрітись уже на зупинці. Ми з Карабасом і Десантніком почекали ще пів години, поки почало сіріти, було близько 19:20, і вирішили по одному виходити в сторону зупинки. Першим пішов Карабас, потім Десантнік, останнім йшов я. Виходили під мінометним обстрілом, але, на щастя, міни лягли десь далі від гаража. Пару разів було чути дрони по дорозі до переїзду. Від залізничного переїзду до зупинки я старався триматися праворуч від дороги ближче дерев посадки, бо за посадкою з іншої сторони в небі гуло так, наче там літали рої. Назустріч, мов мурахи, то тут, то там, ішли солдати інших бригад, тягли на собі провізію, БК і зброю… "Піхооота, блеать" —  як любив говорити Олексійович. Було, насправді, щось особливе в таких моментах, коли розминаєшся з такими ж солдатами, якось у свідомості все масштабується, відчуваєш загальну мету, заради якої ми всі тут. Я дійшов до зупинки вже в повній темноті. В кутку курив Карабас, а Десантнік стояв, спершись об стіну. Добромиль по рації повідомив, що прибудуть через сорок маленьких.

 Десь через п’ятнадцять хвилин приїхав пікап, але не наш. З корча швидко повистрибували десь шість людей, загрузили рюкзаки на плечі, у двох я розгледів "покемони", і вони швидко побігли вздовж колії в сторону села, звідки ми щойно вийшли. Ще через пів години приїхали Добромиль з Червоним і новою зміною. Група вистрибнула з машини, аналогічно швидко взяли рюкзаки і зброю, ми застрибнули і рушили в протилежні сторони. Коли ми проїхали Омегу, поруч з мостом лягли дві міни, але нас не зачепило. Я лежав на багажнику і дивився у небо, таке тривожне і одночасно таке  ж заспокійливе. Машину підкидувало на ямах, тож я тримався, щоб не вилетіти за борт. Їхав і думав про останні два дні, скільки відбулося сьогодні і що ще чекає на нас завтра. Коли ми доїхали до села, машину зупинили і Добромиль передав мені рацію. Передавали, що групу, яка  щойно приїхала і пішла на позиції, по дорозі накрили з дронів. Всі триста. Ми з Карабасом і Десантніком вийшли з машини, а Добромиль і Червоний поїхали забирати нових поранених. Через пів години машина повернулась, Червоний, один з водіїв, був сильно контужений, привезли двох поранених з нової зміни, які теж були контужені. Я розпитував про ще двох наших, яких не привезли — де їх востаннє бачили чи де втратили зв’язок. Виявилось, що від зупинки всі пройшли не більше кілометра. Взяв Карабаса з собою і Добромиля, і ми поїхали шукати решту. Рації вони загубили, тож зв’язку з ними не було. Батальйонні БПЛАшники підняли з нуля нічний дрон і полетіли шукати наших побратимів в сторону зупинки. Через п’ятнадцять хвилин ми знову доїжджали до Омеги, вимкнули фари і помчали до зупинки. Літуни передали, що знайшли два тіла і зависли над ними у небі, маячили нам вбудованим у дрон ліхтариком. На зупинці ми з Карабасом вистрибнули і пішли вперед. За трохи ми добрались до місця, де обабіч дороги в кущах почули стогін.

 —  Ваня, де ти? Ваааняяя? — кричав я. У відповідь звучали просто звуки, тож ми йшли на них. Знайшли! Живіііі!!! Іван лежав біля куща, не міг говорити, тільки важко стогнав і не рухався, я швидко ввімкнув червоне світло на налобному ліхтарику, побачив закривавлену руку, з голови йшла кров. Тим часом Карабас знайшов іншого бійця, якого я не знав, його тільки зранку перевели у наш підрозділ, Карабас надавав йому допомогу.

—  Сергій, треба машину, ми їх не дотягнемо звідси… — крикнув я Карабасу. Я вийшов на Добромеля по рації, замаячив йому червоним світлом ліхтарика, і він помалу рушив до нас. Тим часом я зірвав з-під напашника свій турнікет і почав фіксувати його на руку Івану. Затягував і паралельно думав, що порушую неписане правило не давати нікому свого турнікета. Зафіксувавши його на руці, я перевірив, чи відчувається пульс нижче турнікета, впевнившись, що все правильно, почав шукати поруч рацію і зброю, але їх ніде не було. Ми з Карабасом говорили весь час до поранених, щоб вони не втрачали свідомість. Коли Добромиль під’їхав машиною і розвернувся, я крикнув, що заносимо їх по черзі. Ми взяли Івана за плечі і під ліву руку, підняли і потягнули до машини. Він був дуже важкий. Між машиною на дорозі і узбіччям був перепад висоти близько одного-півтора метра, на цьому підйомі ми з Карабасом не втримали рівновагу і разом упали і впустили Івана, але швидко піднялись і понесли його до машини, яка була за три метри від нас. У момент, коли ми зібрались з силами, щоб закинути пораненого у багажник, прямо над нами Добромиль почув звук дрона і крикнув до нас. За пару секунд пролунав вибух. Спочатку у ніс вдарив сильний запах горілого пороху, я впав і не зміг піднятись, бо сильно крутилася голова. Поруч лунали крики від Добромиля, Карабас щось кричав, але я не зміг розібрати слова. Голова йшла обертом, у вухах був сильний свист і дуже сильно нудило, хотілось блювати. Я відчував спочатку поколювання у правій руці вище ліктя, але пізніше рука затерпла і я її не відчував. У машині від вибуху спрацювала сигналізація, вона повторювано сигналила короткими різкими звуками і почали блимати габарити. Ця суміш звуків і  блимання світла ще більше вдарила в голову, і я відчув, як починаю втрачати свідомість. Збоку дороги в кущах почув голос Добромиля. Але суті слів не розумів, бо в голові все пливло. Захотів попробувати рукою, чи ціла голова і чи не тече кров, але права рука мене не слухалась і при спробі нею поворушити виникав гострий біль. Я спробував роздивитися, що з рукою, спробував її припідняти, але рука прогиналась у незвичному місці — не в лікті, а трохи вище. Виглядало так, що половина передпліччя піднімається вгору, а все, що нижче, просто провисає вниз і висить на якомусь тонкому куску шкіри чи м’яза. Від усвідомлення того, що мені майже відірвало руку, кров вдарила в голову, і я, так сидячи, виблював собі на штани. Коли я спробував себе трохи заспокоїти і взяти ситуацію під контроль, відчув, як різко стало холодно, а думки усвідомлювались якось із запізненням, почався тремор у всьому тілі. Лівою рукою я спробував дістати турнікет з-під напашника, але зрозумів, що я його наложив Івану. Інший мій турнікет був в аптечці, закріпленій з лівої сторони бронежилета, і аптечку я завжди відкривав правою рукою, тому з першого разу лівою відкрити мені її не вдалося. Пройшло десь дві хвилини, поки я зміг дістати другий турнікет, але зафіксувати його на правій руці я не зміг, бо вона мене абсолютно не слухалась, я навіть не міг її припідняти, щоб просунути турнікет через кисть. Звук сигналки від машини ще більше давив на голову, а в якийсь момент я зрозумів, що мигання габаритів на машині — це орієнтир для пристрілки і треба чимшвидше звідси відповзти. Піднятись на ноги я не зміг, бо швидко втрачав орієнтацію і дуже боліла ліва нога, тож я лівою рукою прижав до грудей праву руку і просто почав перекочуватись в сторону кущів подалі від машини. Здавалось, я втрачаю свідомість з кожним з обертів, у руці була дика-дика біль, в рот набився пил від дороги, на зубах відчувались крупинки піску і бруду.  Впершись у якийсь кущ, я зупинився і спробував підсунутись під нього ногами. В результаті опинився під великою зламаною гілкою якогось дерева, обплутаною ожиною. Після цього було ще декілька спроб натягнути турнікет, але не успішно. З часом в голові ніби блиснула думка щоб притримати праву руку зубами і таким чином протягнути турнікет до плеча. Я взяв лівою рукою праву кисть, вчепився зубами у рукав своєї бойової сорочки, лівою рукою вчергове спробував дістати з аптечки турнікет, цього разу вдалось його витягнути і протягнути через праву кисть, а після цього помалу просунув до ліктя, вище ліктя і став щосили затягувати. Вдалось. Турнікет я наклав, ніби навіть міцно затягнув. Після цього крикнув до хлопців. Карабас відгукнувся першим, його голос звучав далі з посадки, він міг ходити, був легко поранений. Добромиль крикнув з іншої сторони, був важче поранений. Іван лежав поруч з машиною. Біля мене за пару метрів лежав другий наш боєць, з яким ми не були знайомі. Це був його перший вихід, також була перебита рука, і він був трохи контужений. Я дістав рацію і вийшов на КП, доповів, що ми поранені, орієнтовне місцезнаходження і що потрібна евакуація, бо самі не виїдемо. Після цього стало ніби трохи легше, відчув, як починаю засинати. Наймовірніше, я на пару хвилин утратив свідомість. Прийшов до себе від крику когось з наших і шуму лопастей десь зверху. Прилетіла друга пташка. Я чув, як вона почала зависати десь прямо над нами, і в той момент у голову закралась думка, що це вже кінцева зупинка. Я вже нікуди не виберусь і от-от за пару секунд помру. Отак просто все закінчиться. Станеться те, на що ти ніби завжди очікуєш, але і ніколи не віриш, що з тобою таке станеться. Першою була думка про те, що ж буде з мамою, коли їй повідомлять. Господи, допоможи, щоб вона не збожеволіла. Але я мусив бути тут. Якби я не пішов в армію  — ким би я був в своїх очах? Я тут і я на своєму місці, це —  мій свідомий вибір, напевне найбільш усвідомлений за все моє життя. Думав про кохану, про сестричку і про те, що зробив хоч якийсь вклад у нашу боротьбу як нації, народу за своє право на самовизначення. Що мої цінності визначили моє місце в історії боротьби за виживання і що я не втік, не ховався, а вільно прийшов узяти в руки зброю і відстоювати інтерес української держави. Про те, що у війську зустрів чудових людей, які стали мені друзями, які поділяли мої цінності і які ризикували життям заради мене, а я заради них. Що може бути ціннішим? Хто може бути ціннішим?

Поруч мене пролунав вибух. Я прийшов до себе від звуку осколків, які сікли наді мною гілля кущів і свистіли, здавалось, зовсім поруч, серце в грудях просто вискакувало від адреналіну цієї миті. А потім ніби почало затихати. Ще мить я лежав і дослухався, чи не оніміла якась частина тіла, чи не прошило мене ще більше, але дякувати Богу, вдруге мене не зачепило. Я почав кричати до хлопців. Всі відповідали, всі були живі. Я крикнув Карабасу, що починаю відключатись, бо в голові почало крутитись і я знов почав засинати. Але за пару хвилин ніби прокинувся. Лежав мовчки і дивився в небо, на зорі і Чумацький Шлях. Дослухався до звуків, які здавалися дуже далекими. Тіло ніби перестало боліти і відчувалось дуже легким і розслабленим. Я уявляв, ніби мене зараз просто розбудить будильник і потрібно буде збиратись на роботу, або ні — у поїздку в гори. Сьогодні побачусь із друзями, за якими дуже скучив. Але десь недалеко в небі знову почув шум, і реальність повернулась дуже швидко. Третій дрон. Цього разу вже точно не пронесе, не може бути такого фарту. Я слухав, як звук дрона наближається, на обличчі виступив піт. Знову переживати ймовірну загибель було ще важче. Я підтягнув з шиї на обличчя свою арафатку, так щоб повністю закрити лице, і залишив невеликий проміжок між шоломом і арафаткою. Почав глибоко вдихати і затамовувати подих. Тільки б зразу, щоб не мучитись. Так раз і все, і щоб побачити, що там за межею…  Без конвульсій. Дрон підлетів ближче, я чув, як він літає над нами, вловив момент того, як він зависає, звук клацання, спалах діода десь угорі.. Вдиииихх.. Вибух за пару метрів від мене, але ближче до машини. Затамував подих. Помалу видих. Серце вискакує, знову вдих і видих, в швидшому темпі вдих і видих. Невже живий? Не може бути... У вухах знову пищить, голова розколюється. 

 —  Всі живі?? Ви як?? — пробую крикнути, але слова ніби губляться в легенях.

 Я почув, як по черзі всі відповідали, але не чув що... Карабас щось говорив по рації. Поруч стогін. 

 —  Друже, ще трохи, і нас витягнуть... —  ніби вголос промовляв я.

 Після того я просто лежав і дивився вгору. Не знаю, скільки пройшло часу, в голові проминали різні думки і спогади, не було сил навіть спробувати припідняти голову. Відчув, що почав ще більше замерзати. Поруч почали долинати якісь звуки, але я не міг розібрати які: ніби і знайомі, але зовсім невиразні. Але в одну мить до мене дійшло, що це голос Олексійовича… Не віриться…

 —  Де каманадір?! Вітер, ви де?! — уже чітко розрізняв я.

 —  Витягуйте хлопців, — пробував крикнути я. — Витягуйте решту.

Олексійович і Святий щось кричали, бігали і шукали. Пам’ятаю, як я кричав, що в нас 10 хв., бо через 10 хв. буде черговий дрон. Через пару хвилин Святий і Олексійович спробували мене витягнути за руки, але ожина і гілки не пропускали, тому я просив, щоб витягували за ноги, так як заповз під ті кущі і гілляки. Почув, як тягнуть за праву ногу, через пару метрів пробували підняти за плечі і під ліву руку, але йти я не міг, тому мене отак просто доволокли до машини і закинули в багажник. Там же, потім докинули ззаду ще когось, і за пару хвилин машина рвонула з місця. На ямах мене в багажнику підкидало аж до стелі, я пару разів сильно вдарився шоломом об верх багажника, весь час старався притискати до грудей праву руку, в якийсь момент подумав, що її в машині вже точно відірве. Я лежав на лівому боці і щосили притискався вперед, бо місця було дуже мало, і переживав, що той хто позаду мене, просто випаде. За пару секунд пролунав вибух десь зовсім близько від машини, на голову посипалось скло, відчував, як почало пекти на правому стегні, чим дужче притиснув до себе праву руку. Через трохи, машина загальмувала і почала помалу обминати якісь перешкоди, інтуїтивно відчув, що ми біля Омеги — об’їжджаємо обвислі брили бетону і звисаючу арматуру. Після Омеги я ще більше розслабився, розумів, що сили мене покидають і втримати руку я вже не можу, а в якийсь момент світло згасло…