Корифеї за лаштунками. Олег Вергеліс

"Враження було величезне"

Що таке "театр корифеїв"? Якщо гнатися за терміном, то це натяк на виконавця, який був лідером у давньогрецькому хорі. Якщо пригадувати історію самого словосполучення, то це назва книжки анонімного авторства, що вийшла 1901 року, – "Корифеї української сцени" – і створила моду на цей вислів і в мистецьких, і в суспільно-політичних, і в народно-демократичних колах.

То чим же насправді був "театр корифеїв"? Це не галузевий термін, і не театральна будівля у Єлисаветграді, і не рясне сузір’я талановитих людей, які об’єдналися наприкінці XIX століття у спільній справі. Це насамперед – ідея. Загальноукраїнська національна ідея, що втілилася у яскравому мистецькому феномені.

Ця ідея мала реального ідеолога. 

Людину скромну, обдаровану, дуже дієву й щиро альтруїстичну – Марка Кропивницького (1840–1910). Ніхто згори не нав’язував йому замислу створити новий театр в Україні. Ніхто щедро не фінансував його задля такої дорогої мистецької забаганки. Кропивницький зібрав довкола себе однодумців, надихнув їх ідеєю спільної справи й повів за собою. Попри утиски цензури, заборону української мови, брак сценічних майданчиків, відсутність хоч якихось умов для виникнення такого явища.

Традиційно, датою початку українського Театру корифеїв прийнято вважати 1882 рік, коли в Єлисаветграді утворилося «Товариство українських акторів під орудою Кропивницького». Все так, але й не так. Його витоки починаються у Кременчуці. Року 1881 Марко Кропивницький працював у російській антрепризній трупі Григорія Ашкаренка і ще тоді почав гуртувати довкола себе патріотів української сцени. Однодумці шукали шляхи творення театру нового часу й добирали п’єсу. 

Довго не вагалися – взяли "Наталку Полтавку". П’єса Котляревського стала вісником новітнього сценічного репертуару для багатьох українських аматорів. І перетворилася на емблему, з якої почали народжуватися різноманітні національні театральні осередки. Один із них і виник у Єлисаветграді. 

"Наталку-Полтавку" поставили 27 жовтня 1882 року. Газета "Єлисаветградський вісник" писала: "[Актори] наче злилися духом для того, щоб зробити загальне враження. І враження було величезне. Ми гадаємо, що митець тоді великий, коли в картині, яку він зобразив, не можна сказати, що краще. Таким митцем був ансамбль!". 

Поряд із Марком Кропивницьким проявилися перші справжні зірки нового українського театру – Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич-Карпинська, Іван Тобілевич (Карпенко-Карий), а також майже вся його родина – Панас Саксаганський, Микола Садовський, Марія Садовська-Барілотті. 

Існував не лише чіткий поділ на амплуа, а й певна театротворна місія для кожного. Наприклад, Михайло Старицький виступав як репертуарний місіонер, а Микола Садовський проявився як здібний менеджер.

"Ми ставились до виконання своїх обов'язків, як до святого, великого діла. Почувалось якесь моральне піднесення. Вся трупа в той час була схожа на хороший музичний інструмент, струни якого були натягнуті і в повній співзвучності між собою», – згадувала Софія Дітковська-Тобілевич, дружина Івана Карпенка-Карого.

Овації в імператора

Справжнє ствердження українського Театру корифеїв відбулося пізніше, у листопаді 1886 року, коли гурт Кропивницького вирушив до Санкт-Петербурга. У столиці Російської імперії відбулися не просто гастролі, а фактично політична акція, що розбила зверхнє уявлення імперської театральної верхівки про сценічні кривляння малоросійських аматорів.

Згодом, уже 1907-го, Микола Садовський згадував: "Їхали свідчити Петербургові, що живе ще слово українське, що не задавили його ні Петрові батоги, коли він благородними кістками козацтва позасипав болота, на яких збудував свою столицю, ні Катерина, ні ретязі, якими вона повила волю України, ні навіть благородний, високогуманний закон 1876 року царя-освободителя (Емський указ. – Ред.) не задавив святого слова 40-мільйонного народу: воно знову оживає і сміється знову".

Апологетом українофобського ставлення до сценічної активности українських акторів був впливовий публіцист і видавець Олексій Суворін. Він поєднував у собі контраверсії – міг одночасно належати до інтелігенції, дружити з геніальним Антоном Чеховим, а при цьому впадав у крайнощі антисемітизму та українофобства, коли йшлося про культурну доктрину великої імперії. Суворін ретельно налаштувався на перегляд вистави й заздалегідь забронював шпальту в газеті під глузливий опус про диких малоросів у кожухах та шароварах.

Суворін потрапив на "Наймичку" Карпенка-Карого. Був аншлаг, адже розголос про талановитих малоросів уже прокотився різними містами імперії. Журналіст очікував провалу та ганьби – але всі його очікування не справдились. Наступного дня у пресі вийшов панегірик Суворіна, у якому він намагався порівняти гру української прими Марії Заньковецької з манерою гри великої Сари Бернар. "Саме чудо – пані Заньковецька. Це актриса з талантом великим, самостійним, оригінальним, натура, вся зіткана з найчутливіших нервів", – захоплювався автор.

Сердешний російський критик вирішив, що йому примарилося. Наступного вечора він знову пішов на виступ "Товариства акторів". І знову був вражений. Українофоб Суворін переглянув майже весь репертуар Театру корифеїв, постійно писав про постановки Карпенко-Карого, Кропивницького, Старицького. І якось, зібравши докупи всі свої тексти, вирішив видати книжку "Хохли і хохлушки". Можливо, попередньо пафос цього видання передбачав розвінчання української трупи, але дописи різних років в одній збірці всупереч волі автора стали документом, що засвідчував самобутність, оригінальність та магічну силу впливу українського театру.

"Майже вся трупа п. Кропивницького – дворяни, офіцери, взагалі люди з інтелігентської верстви, і чи не тому ця трупа так чудово злита і виявляє таку інтелігентність у своїй грі? Багато петербуржців спочатку подивилися на цю трупу як на курйоз, як на явище забавне. Грішним ділом, я сам трохи був із цього числа. Цьому сприяла сама мова. Малоруська мова, з її ніжністю і співучістю, здається нам якоюсь дитячою мовою, мовою гумористичною, і з цим розумінням важко нам, великоросам, розлучитися", – писав Суворін.

Поголос про українських акторів докотився і до царської родини. Року 1886 українська трупа грала дві вистави поспіль уже спеціально для царя Олександра ІІІ – водевіль Кропивницького "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка" та драму Тараса Шевченка "Назар Стодоля". Монарша родина прихильно сприйняла виступ, і це стало важливим знаком, що допоміг театру в подальших виступах, у лобіюванні українських п’єс в умовах заборон. 

Цензура висіла над українською сценою завжди. Панас Саксаганський скаржився, що цензори допускають у роботу лише потішні твори: "Всі малоросійські п’єси мають темою одноманітне кохання, зовсім не цікаве для народу, і прикрашаються танцями й співом. Слухач стомився дивитися це танцювальне мистецтво і починає цілком справедливо нарікати на викривлення життя, говорячи: у малоруських писак народ танцює і співає все життя, немає в них ні печалі, ні горя".

Існують свідчення, що ідеологи російського імператорського театру пропонували Заньковецькій перейти на сцену великої метрополії, де її чекав би статус примадонни, захмарні грошові субсидії та пожиттєве утримання. Суворін кепкував: "Артистка продовжує грати тільки в малоруській наївній драмі, і історія мистецтва скаже про неї: пані Заньковецька була незрівнянна в драмах пана Карпенка-Карого, в яких поєднались для неї і Шекспір, і Ґете, і Шиллер".

Але Марія Заньковецька відповіла відмовою: "Україна у мене одна і я не можу її залишити, я залишуся з нею".

Галерея корифеїв

Іван Карпенко-Карий писав у листах із Новочеркаська про Марію Заньковецьку (1854–1934): "Наша Маруся зуміла розбити серце українофобам і підкорила царську родину". З його слів, після такої тріумфальної легалізації українського театру в Петербурзі портрет Заньковецької мав би бути над вікном у кожній українській родині так само, як портрет Тараса Шевченка.

<p>Марія Заньковецька (1854&ndash;1934)</p>

Марія Адасовська народилася у Заньках на Чернігівщині. Назва рідного села послужила актрисі при виборі сценічного псевдоніма. Марія володіла сильним голосом і з дитинства влаштовувала сімейні концерти. У 17 років вийшла заміж за офіцера Олексія Хлистова і разом з ним потрапила до фортеці Бендери в Бессарабії. Любила грати в домашніх виставах.

У тих самих краях проходив військову службу Микола Садовський. Він потрапив на одну з вистав, у якій грала Марія. Заньковецька виступала в ролі бідної матері, яка втрачає дитину. Не було ні п’єси, ні режисури, а лише імпровізація. Під час сцени про втрату немовляти Марія підійшла до каміна, взяла сухе поліно й почала його колисати, наспівуючи колискову. Це викликало захват домашньої авдиторії – глядачі просльозилися. 

"Здавалося, ніби я заглянув у безодню, з дна якої, з надр земних на мене блиснув дивовижний самоцвіт, і такого самоцвіту ще на землі не бувало… Одне слово – перед нами в той знаменитий вечір спалахнув вогонь Прометея… Геній", – згадував пізніше Садовський.

Згодом Марія Заньковецька стала головною музою Театру корифеїв. Вона зіграла десятки п’єс, які автори писали спеціально для неї. Своїх сценічних героїнь називала "закльовані голубки": у кожної була драматична доля, їм не усміхалося особисте щастя. Існують згадки, що під час вистав "Лимерівна", "Безталанна", "Не судилося" деяким глядачам доводилося викликати лікарів через хвилювання, зумовлені сценічним гіпнозом великої актриси. 

Сама Марія, готуючи роль, вигадувала для своєї героїні і долю, і одяг, і манеру розмови, і пісенний репертуар.

Микола Садовський (1856–1933) – один із трьох братів Тобілевичів, які розбудовували український театр, головний "дон-жуан" української сцени.

<p>Микола Садовський (1856&ndash;1933)</p>

Тобілевича-середущого вабила військова кар’єра. Він був учасником багатьох воєнних кампаній, зокрема брав участь у битві за Шипкинський перевал у Болгарії і дійшов до Константинополя. Микола мав офіцерський чин, його нагородили "Георгіївським хрестом". Та коли повернувся на рідну Єлисаветградщину, захопився сімейними виставами, поринув у театр. 

Садовський мав виразну поставу, прекрасний голос. І згодом претендував лише на ролі перших героїв у репертуарі Театру корифеїв. Він грав і Гриця, і Петра, і Саву Чалого, і Богдана Хмельницького. Але завдяки універсальному діапазонові успішно освоївся і в ролі Городницького у "Ревізорі" Гоголя.

Також Садовський став одним із найкращих організаторів в історії української театральної сцени. Він був продюсером і очільником першого стаціонарного театру у Києві.

Сценічний тандем Садовського та Заньковецької став окрасою сцени. Якщо вона грала Марусю – він грав Гриця. Якщо він – герой, то вона – героїня. Їхні стосунки не були безхмарними. Особистий розрив вплинув на розрив і в театрі. 

<p>Панас Тобілевич (1859&ndash;1940)</p>

Панас Тобілевич (1859–1940) взяв собі сценічний псевдонім від назви містечка Саксагань на Дніпропетровщині, звідки походила його мати. Як і брат, Саксаганський планував пов’язати життя із військом. Але теж захопився театром. Спочатку брав участь в аматорських гуртах, а згодом потрапив на професійну сцену до труп Кропивницького, Старицького. Року 1918 сам очолив державний народний театр. 

Саксаганський – перший і, можливо, найкращий Голохвостий із комедії "За двома зайцями". Панас не мав рівних в амплуа коміка. Він яскраво грав Возного в "Наталці Полтавці", Бонавентуру у "Сто тисяч". Була й оперна комедійна роль – Карася в "Запорожці за Дунаєм" Гулака-Артемовського.

Третій із Тобілевичів, Іван Карпенко-Карий (1845–1907), вирізнявся у своїй великій театральній родині мудрістю, зосередженістю, виваженістю. 

<p>Іван Карпенко-Карий (1845&ndash;1907)</p>

Перш ніж пов’язати своє життя зі сценою працював писарчуком, канцеляристом, юристом і столоначальником у поліційному управлінні. 

Як актор Іван Тобілевич, можливо, більше ніж інші, володів майстерністю перетворення і створював тонкий психологічний малюнок у сценічному творенні героїв. Сучасники відзначали його надзвичайний успіх у ролях Івана у власній п’єсі "Безталанна". Маленька роль батька у виконанні Карпенка-Карого перетворилася на психологічний центр вистави, на її головну тему. 

Написання п’єс для українського театру було не тільки творчим бажанням Тобілевича, а й запитом часу. У корифеїв репертуар змінювався стрімко – швидко ставили, швидко грали, і далі публіка вимагала нових видовищ. Іноді Карпенка-Карого називають українським Мольєром, адже він творив комедії характерів – "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", котрі торкалися гострих питань життя українства в Російській імперії наприкінці ХІХ столітті. Влада вважала Тобілевича неблагонадійною особою, за ним встановлювали то відкритий, то прихований нагляди. Через свої погляди потрапив на заслання в Новочеркаськ.

Михайло Старицький (1839–1904) – один із найталановитіших авторів Театру корифеїв, його меценат. 

<p>Михайло Старицький (1839&ndash;1904)</p>

Він познайомився із Марком Кропивницьким ще у Кременчуці. Той запалив його ідеєю створити театр і підштовхнув до рішення продати фактично все майно, щоб вкласти кошти в розбудову української сцени. До речі, сам Кропивницький також витрачав на театральну справу власні пожитки.

Між Старицьким і Кропивницьким подекуди виникала конкуренція. Деякі сюжети їхніх творів перегукуються. Наприклад, п’єса Старицького "Не судилося" – ніби дзеркальне сюжетне відображення "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" Кропивницького. Драматурги не влаштовували бійок чи скандалів, а домовлялися і мирилися. 

Старицький добре відчував репертуарні потреби театру й ефективно адаптовував під запити своїх колег твори Гоголя. Саме його версія "Різдвяної ночі" виявилася найуспішнішою і донині її використовують на сценах. Колеги-корифеї так і не спокусили Михайла ані режисерською, ані акторською діяльністю. Він знав: його кредо – література.

Найбільший успіх прийшов до Михайла тоді, коли він узявся за адаптацію малопопулярної п’єси Івана Нечуя-Левицького "На Кожум’яках". Старицький створив нову яскраву, компактну комедію – "За двома зайцями". Ця п’єса – найпопулярніша в українському репертуарі ХХ столітті. Її не оминув жодний український театр – ані національний, ані аматорський.