Конструктор нації. Віталій Портников

В Україні все було інакше, бо конкуренція ідентичностей помітна серед самих українців. Водночас кількість людей, які притримувалися класичної національної ідентичности, що мала би стати центром політичної ідентичности, була досить незначною. Це проглядалося майже під час всіх виборів — від 1991-го і до 2019 року. Але й тих, хто прихильно ставився до імперського проєкту, "русского міра", також було небагато навіть серед етнічних росіян. Переважна більшість етнічних українців (як і етнічних росіян) на момент відновлення незалежности вже були "радянськими людьми" не тільки без розуміння власної ідентичности, а й без зацікавлености в ній. Це і стало справжньою греблею на шляху розбудови держави та перетворило незалежну Україну просто на перейменовану радянську республіку.

Єдиною можливістю підірвати цю греблю в умовах відносної кланової демократії було тільки народне повстання. Тому на тлі цієї виразної народної безперспективности саме Майдани стали і можливістю змін у державі, і своєрідним конструктором політичної нації. Майдани виводили на вулиці меншість, але позначалися на настроях і можливостях більшости. І хоча більшість і після Майдану 2004-го, і після Майдану 2013–2014 років успішно здійснювала електоральний реванш на перших же "післямайданних" виборах та намагалася нівелювати саме національні результати повстань, повернутися до домайданного періоду їй не вдавалося. Спроби такого повернення у 2010 році після обрання президентом України Віктора Януковича перекреслив Майдан 2013–2014 років. А спроби повернення після обрання 2019 року президентом Володимира Зеленського перекреслила велика війна. Ця війна знищила не тільки спроби реваншу, вона поставила могильний хрест на вічних спробах української більшости знайти спільну мову з російськими сусідами по той бік кордону. Між колишніми радянськими людьми з УРСР і РРФСР на десятиріччя пролягла кривава прірва. І тільки війна відповість на питання, де саме, на якому кордоні будуть з ненавистю вдивлятися в очі сусідів ті, хто ще вчора розмовляв тією самою мовою, читав ті самі книжки і слухав ті самі пісні. Росія поставила крапку на історії Радянської України. Однак умови для такого кривавого розлучення створили саме Майдани.

Від першого ж дня відновлення незалежности України багато хто дивувався, чому Росія з цією незалежністю погодилася. Однак відповідь була простою, і у Москві її ніколи не приховували. У Росії вважали, що суверенітет України — явище тимчасове, що нова імперія буде створена тоді, коли для цього визріють необхідні умові. Але головною умовою для цього очікування було вічне перебування України в цивілізаційному "холодильнику" — у якому, ніде правди діти, ми й були до Майдану 2004 року. Багато хто й забув, який вигляд мала Україна як цивілізація до цього Майдану — чесно кажучи, як Брянська область чи, у кращому разі, Башкортостан. Із радянським історичним дискурсом, із російською мовою у медіа та на сцені, із російським превалюванням… Українцями і Україною як окремою країною почали цікавитися аж на початку тисячоліччя. І можна було написати десять книжок із гучною назвою "Україна — не Росія", але на той момент Україна відрізнялася від Росії хіба що провінційністю.

Майдан 2004 року змінив буквально все. І хай Віктор Ющенко зазнав політичної поразки в часи свого президентства, але з роками стало очевидним те, як саме після першого Майдану змінилося уявлення про українське. А коли Віктор Янукович спробував розвернути корабель на схід, то розпочався другий Майдан. І не лише заради дороги в Європу, а й заради збереження українськости та формування нації. І щонайважливіше — Україна остаточно вилізла з "холодильника", куди її запхала Росія. Україна ожила. Саме тому війна стала неминучою. Спочатку як спроба перетворити Україну на державу-інваліда за грузинським чи молдовським взірцем. А коли на ще одних виборах "нація добробуту", стомлена "безглуздим", з її точки зору, протистоянням із багатими сусідами все ж таки перемогла "націю опору" — то це як бліцкриг, який після поразки перетворився на масштабну довготермінову війну. Війну, у реаліях якої ми тепер живемо.

І тому я хочу чесно відповісти тим, хто говорить, що якби не Майдани, то не було б війни. Звичайно, не було б, і не сумнівайтеся. Якби не Майдани, не було б і української політичної нації, і самої України. Якби не Майдани, то був би реалізований російський план поступового поглинання України чи перетворення її на фейкову недодержаву — таку, як лукашенківська Білорусь.

Я розумію, що багатьох в Україні це цілком влаштувало б. Однак Майдани не залишили ані їм, ані росіянам вибору. І тепер колишні радянські люди змушені боротися поруч із тими, хто вірив в Україну, — до того ж по різні боки лінії фронту. Ті, хто ще вчора не бачив жодної відмінности між Харковом та Бєлгородом, сьогодні захищають Україну у ЗСУ чи вмирають за відновлення імперії у лавах російської армії. Хіба це не справжнє цивілізаційне диво? 

Майдани стали конструктором не тільки для української політичної нації і платформою для української демократії, а й для російської імперської нації і російського тоталітаризму. Майдани довели, що екзистенційного конфлікту уникнути не вдасться. Майдани визначили той курний шлях, яким нам доведеться пройти. Як і буває під час кожної революції: рвучке повстання меншости визначило непросту долю багатомільйонної більшости, ймовірно, на все наше сторіччя.