Коли смерть ходить поруч. Денис Скоробатюк

На війні людина переживає чимало різних емоцій. Переважно це страх, чимало страху, а ще кураж від адреналіну, коли смерть сіє зазубленим металом навколо тебе. Веселощі та сміх від спілкування з побратимами у вільну годину, а також біль та смуток, коли цих побратимів наздоганяє згуба на полі бою. Радість від можливості почути голос рідної людини у слухавці, разом із важким щемом, коли ти покидаєш цю людину та повертаєшся у "сектор", який наче відірваний від решти цивілізованого світу. Однак якби мене попросили назвати лише якесь одне відчуття, найгостріше з усіх, я б сказав любов до життя. Адже ніколи ще ні до, ні після свого перебування на війні я не насолоджувався кожною хвилиною життя так глибоко. Звучить абсурдно? Дозвольте пояснити.

Незмінним помічником у цьому, звісно, виступає вже вищезгаданий страх. Він липне до тебе майже постійно, і саме те, як ти вирішиш боротися з ним, і визначає, наскільки сильно війна прокотиться по тобі морально.

Коли вранці 24 лютого мене викликали до військової частини, я, мушу визнати, не встиг відчути страху. Така вже особливість людського розуму та тіла — реагувати у критичний момент стресу викидом адреналіну, тримати твій погляд суто на задачі і не давати думати про страшне. Так, мені було боляче полишати свою кохану, знаючи, що я можу її ніколи не побачити. Але я сфокусував усі думки на тому, що можу зробити, аби відбити екзистенційну загрозу, яка повисла над усією нашою державою, над моїм містом, над моєю родиною та над самим звичним укладом життя. Захищати це у моєму розумінні було не моїм правом, а потребою. Однак постійно купатися у солодкому вирі адреналіну наше тіло не здатне, і коли організм приходить до звичного стану, а стрес надзвичайної ситуації продовжує тиснути на тебе, стає важко. Ви вже даруйте мені за таку багатомовну преамбулу, проте аби сповна донести свою думку, викладену на самому початку, мені доведеться оголити перед вами свою душу й поділитися думками, що супроводжували мене у перший, перехідний для мого розуму, час, коли я, людина цілком цивільна, звикав до кричущої ненормальності війни.

Перші два місяці я не бачив поля бою. Перебуваючи у резервній роті, я виконував різні задачі у тилу, у своєму рідному Запоріжжі, паралельно відточуючи навички, необхідні піхотинцю. Запоріжжя перших місяців украй важко назвати мирним і спокійним місцем. Вкорінена тут завчасно російська агентура й групи диверсантів від душі старалися дестабілізувати це місце, однак наш підрозділ безпосередньо не залучали до протидії їм. Утім іноді ставало й спекотно. Ніколи не забуду, коли неподалік від місця мого нічного чергування сталася перестрілка з однією такою російською ДРГ. Кулі полетіли в мій бік, я заховався в укриття, тремтячими руками намагався пересмикнути затвор, слухаючи, як у грудях скажено калатає серце. Я перебував у повній паніці. Лише потім зрозумів, що це шальні кулі, які абсолютно випадково полетіли в мене. Якби в цей момент це був справжній бій із супротивником, мабуть, мені б швидко настав гаплик. Тоді я вперше так гостро відчув страх бою.

Утім проблема страху полягає в тому, що найчастіше людина боїться невідомого. Коли ти не знаєш, що саме очікує на тебе у зоні бойових дій, що ти там робитимеш, як виглядає сучасний бій та життя на нулі. Це незнання гризе тебе й лякає.

Саме тому таке довге перебування у тилу з часом стало для мене проблемою. Я почав боятися відправки на фронт. Згоден, це дивно, адже я добровільно пішов у військо і був сповнений рішучості докласти всіх зусиль, аби внести свою лепту в перемогу. Тут, на жаль, знову починають грати емоції та відчуття, які глибші за раціональне мислення. Початковий адреналін ущухнув, тіло розслабилось, твоя підсвідомість вирішила, що все вже гаразд, небезпека тебе проминула, аж тут тебе знову хочуть висмикнути й кинути туди, де похмурий жнець активно збирає жнива.

Я боявся. Скажу вам чесно, боявся сильніше й більше з кожним днем. Очікування невідомості, невизначеність та нерозуміння, що буде далі, грали на моїх нервах. Кілька разів мій взвод мав уже от-от виїжджати на позиції, коли в останню мить приходив відбій. Це армія, там завжди все вміють переграти по кілька разів. І кожен раз такий невдалий виїзд був сплеском стресу для мене. Кумедно, але в якийсь момент я вже просто плюнув і відпустив це. Я припинив боятися, тому що мені це просто набридло. Я змирився, що просто течу по течії, та віддався цьому потоку. "Буде як буде", — вирішив я.

І саме після цього мене перевели вчитися на оператора квадрокоптерів. Наскільки полюбив я цю справу, розписувати тут не буду. Це не дуже дотично до теми даної оповіді. Скажу лише те, що, "злетівши" в небо на Мавіку, побачивши світ з висоти пташиного польоту, я відчув спокій і свободу, наче мій розум так само здіймався над землею, облишивши всю метушню.

А тоді я нарешті потрапив на передову. Брехати не стану, перша ніч на нулі стала одним із найважчих моментів у моєму житті. Не маючи жодного досвіду, не чувши раніше вибухів артилерії, я лежав у підвалі, скручений калачиком, і трусився. Моє серце підстрибувало від кожного виходу, і моя уява малювала, що кожен снаряд летить прямо в мене. Один приліт таки стався неподалік, і з вікна потягнув гіркий запах пороху, який ще більше розбурхав мій переляк. Ніч була довгою.

Перші кілька днів я адаптувався. Нові побратими, які вже кілька місяців пробули на передовій, допомагали. Не скажу, що носилися зі мною, як у дитсадку, все ж таки на війні ти маєш брати відповідальність за себе, але коли я звертався за порадою, то завжди підказували. Ці дні були так само важкими морально й емоційно, але потроху я звикав. І якось я запитав командира свого екіпажу, з позивним Кислий, як він переносить цей стрес. Він дав мені пораду, яка дуже допомогла мені прийняти нову ненормальну реальність: "Я живу одним днем, — сказав він. — В будь-який момент ти можеш загинути".

Знаю-знаю, звучить банально, думка ця далека від свіжості. Чимало фільмів, книг, інших творів базуються на цій простій істині. Але це правда, яку не усвідомлюєш, коли живеш у розкладеній по поличках рутині, коли ти точно знаєш, що у понеділок в тебе робота, через тиждень запланована поїздка, а в кінці року ми всі знову будемо ставити ялинку. У звичайному, нормальному житті ти можеш намагатися сповна проживати кожну мить, але підсвідомо тобі буде важкувато повірити, що щось може кардинально і різко змінитися. Тим паче, коли в тебе стільки обов’язків, дедлайнів, потреба заробляти кошти на життя. Ти бігаєш, як білка у колесі, аби зловити бодай кілька вільних моментів на відпочинок. Життя проходить повз, тому що ти не даєш собі на нього відволіктися.

На війні же смерть маячить перед тобою, ходить навколо тебе, чигає за рогом. І саме така близькість смерті, як би знову ж таки це не звучало банально, змушує любити життя. Насолоджуватися кожною секундою. Коли тобі не треба бігти кудись, ламати голову, звідки взяти гроші на життя, пам’ятати плани, відчувати фрустрацію через нереалізовані ідеї. Ці всі переживання, які я відчував у цивільному житті, здалися мені смішними, дурними, несуттєвими, коли я опинився над прірвою і зрозумів, що будь-яка хвилина може стати останньою.

Бачте, як я вже зазначав на початку, те, яким чином ти відреагуєш на страх смерті, грає ключову роль у тому, який відбиток на тобі залишить війна. По суті існує розвилка із двох варіантів. Перший — ти дозволяєш страху поглинути себе і опускаєшся морально на самісіньке дно. Я бачив таких людей, які змирилися зі своєю долею, і їм було вже просто байдуже на все. Вони вже вважали себе ходячими трупами. І я цілком їх розумію. Повірте, в мене теж виникала подібна апатія у деякі найгарячіші дні на передовій. Багатоденні обстріли артилерії здатні погасити навіть найгарячіші серця. Другий — змиритися з вірогідністю своєї смерті будь-якої миті, а тому насолоджуватися кожним днем, наче останнім.

Мені знадобився тиждень, щоб остаточно адаптуватися у "секторі", як це називали в нас у підрозділі. Я чітко пам’ятаю той момент, коли збагнув, що звик до окопного життя. Ми сиділи у підвалі, тільки-но приїхали хлопці з міста й привезли нам піцу. Я з превеликим апетитом хрумкав ту піцу, коли раптом почулися гучні виходи і дуже близько до нашої позиції гепнули снаряди. Будинок затрусило, а ми всі попадали, максимально притиснувшись до підлоги. Коли обстріл закінчився, я підняв голову й побачив, що досі тримаю у руці шматок піци. Ми спокійно підвелися й закінчили свою трапезу. Тоді я зрозумів, що щоб не сталося, морально я не дозволив собі впасти на дно.

Звичайно, страх нікуди не дівався. Кожен бойовий вихід був для мене сплеском емоцій, але я навчився експлуатувати ту особливість людського розуму, про яку казав на початку. Так само як і вранці 24 лютого, я пожадливо впивався адреналіном на кожному виході. І кожний раз, виконуючи завдання, я почувався таким живим, як не почувався ніколи. Я прекрасно пам’ятаю свій перший бойовий вихід, коли ми під обстрілом вибігли з підвалу, аби стрибнути у машину, й так само під зливою ворожих снарядів мчали до місця злету. Коли ми приїхали, я буквально повалився у яму і з тремтливими руками ледь підняв того Мавіка, поки росіяни переключили свою увагу на іншу позицію. Так важко ми злітали, а виявилося, що міномет, який ми мали корегувати, не зміг доїхати на вогневу позицію, бо в нього зламалася машина. Ми ледь не загинули, виконуючи завдання, яке зрештою не привело нікуди, але ми сміялися. Сміялися, тому що знаходили привід посміятися навіть у найтемнішу мить, навпір небезпекам.

Не буду казати, що весь час служби був для мене тільки радістю. Звичайно це не так. Бувало багато страшних, жахливих моментів. Бувало боляче, бувало сумно. Однак в той же час, я справді полюбив своє життя. Я з ностальгією згадував довоєнні часи. Із безмежним щастям сприймав кожну можливість з’їздити на вихідний додому. Із куражем бігав по нулю, виконуючи бойові задачі. Кайфував від кожного спокійного перекуру, коли можна посидіти й віддатися роздумам, спостерігаючи, як загоряються на зоряному небі керовані снаряди "Вулкани". Хороші моменти були яскраві та палкі.

У березні 23 року я отримав важке поранення. Під час виїзду на позицію нам під машину влучив снаряд 152-го калібру. Мені дісталося нічогенько. Майже повністю відрубало кисть, посікло обидві ноги, поцяткувало осколками обличчя, в тому числі око. Від такого прильоту люди не виживають, але я вижив. Наче янгол-охоронець буквально витягував мене за комір з того світу. Мене комісували, і я повернувся до цивільного життя.

Хотів би я сказати, що приніс із собою те саме сприйняття життя, що продовжую жити одним днем, наче завтра не настане ніколи. Ні, все ж таки у цивільному житті це важко. Та й не завжди варто все ж таки жити собі без планів на майбутнє. Однак коли мене накриває якась меланхолія чи сум, я нагадую собі, що кожна хвилина, яку ти проживаєш — це радість, якою треба насолоджуватися. І нехай не завжди в мене це виходить, цю думку я не забуваю ніколи. І вам раджу любити, радіти, сміятися й займатися улюбленою справою так, наче іншої нагоди зробити це у вас не буде.

Адже на своєму шляху ви можете відчувати різні емоції. Страх, кураж, веселощі зі сміхом, а також біль зі смутком, радість і щем. Але якби ви запитали мене, чого я навчився, танцюючи зі смертю, то я би відповів, що любові до життя.