Хроніки щирецького Фенікса. Галина Пагутяк

Сенс є коли після тотального стирання з лиця землі сіл і міст вціліло достатньо мешканців, готових повернутися туди, де закопана їх пуповина. Це вже не буде ТЕ місто чи село, але все ще буде ТА земля. За умови збереження бодай частково громади, де кожен виконує свої обов’язки, і можна відновити соціальну інфраструктуру.

Уперше Щирець, маленьке містечко недалеко від Львова, де свого часу руські князі збиралися на перемовини, було зруйноване монголо-татарами у 1241 році. Перша письмова згадка про нього датується 1113 роком. Локація Щирця схожа на локацію княжого Звенигорода — місто з трьох боків оточували води і болота. Звенигород так не відродився, бо там не було потрібних природних ресурсів, як у Щирці — вапняку, каміння, піску, бо Щирець знаходиться на місці давнього Сарматського моря. У 1397 році Владислав ІІ Ягайло надав місту магдебурзьке право. За кілька десятків років до цього магнат Ян Тарнавський заснував там римо-католицьку парафію.

У 1516 році місто спалили татари. Вщент. Воно знову відродилося і повторно отримало магдебурзьке право, і навіть привілей якийсь час не платити податків. Це притягувало до нього ремісників, що вціліли після зруйнування своїх міст чи втікали з тих місць, де їхні права обмежували, і потенційних передміщан, котрі мали  вихід на міський ринок. Золота гора, на якій були ще укріплення княжих часів, залишилася незмінною. Вона домінувала над містом, як у романі "Замок" Франца Кафки, викликаючи у мирні часи страх перед владою, а у буремні — почуття стабільності й захищеності. 

На початку XVII століття усередині укріплень уже стояла мурована, а не дерев’яна церква оборонного типу — Церква Різдва Пресвятої Богородиці. У 1621 році місто знову спалили татари. Священник розповідав, що люди сховалися в церкві, але це їх не врятувало, і що під тиньком є стіни, забризкані кров’ю. Типова легенда, яку розповідають, аби вразити відвідувачів. Кров, що кілька століть не змивається. Таку ціну я чула від ксьондза костелу св. Мартина в Новому Місті, що біля Добромиля. Правда, там йдеться вже про 1648 рік. Грабували і палили костели, як і уніатські чи православні храми, здебільшого найманці — татари і волохи. Вони хотіли заробити і мали квоту на ясир. Принаймні, це точно відомо щодо Нового Міста. У 1648 році Щирець не дуже постраждав, зате за десять років до того у 1638-му згорів під час посухи, про що навіть написано у Львівському літописі: "В тім же року 1638 весна було барзо сухая, не хотіл дощ падати… Радимно вшистко вигоріло, Яворув, Тишовці, Щирець міста погоріли…" 

Про це рідко пишуть, але постої військ у невеликих містах були катастрофою для містян. У 1662 році під час Північної війни Щирець так розорили, що не було чим засіяти лани, і мешканцям міста та довколишніх сіл загрожував голод. Але місто відновилося знову завдяки природнім багатствам — вапняку і піску. Наприкінці XVIII століття вже за Габсбургів довкола Щирця виникло кілька німецьких колоній. У самому ж місті у 1880 році переважало єврейське населення, яке повністю було знищене у Другій світовій війні. Соціальна інфраструктура старого типу вже не відновилася — її замінили інфраструктурою радянського типу.

Щирцю ще відносно пощастило: там збереглися мури замку на Золотій горі, старі церкви, костел, і практично не знищений єврейський цвинтар на схилі Золотої гори. Пощастило у плані потенційного туризму. Тобто там можна було би розвивати той туризм, але тільки поодинокі мандрівники приїжджають сюди. Бо туризм — це і доглянуті пам’ятки, і готелі, ресторації, сувенірні крамниці, і розроблені маршрути. Пані Стефанія Деревацька — єдиний гід Щирця, яка безоплатно показує місто всім бажаючим і ціле життя збирає експонати та матеріали для малесенького музею у геть непристосованому приміщенні. Правда, на місці колишнього сміттєзвалища облаштовано дуже цікавий відпочинковий простір, де без жодної плати можна покупатися у ставку, пограти в теніс чи футбол, помилуватися алеями квітів і деревами, що колись стануть великими. 

Доля наших українських міст — стати в кращому разі Феніксами, що відроджуються з попелу щораз іншими, втрачаючи при цьому історичну пам'ять про попереднє місто. А в гіршому — просто зникнути з мапи, не залишивши по собі нічого окрім куп попелу і обвугленого залізяччя. Бо світ нині такий великий, і в ньому можна знайти прихисток під гаслом "Батьківщина там, де платять більше".