Ходою Сковороди – у Вижняни. Золота галицька провінція

Вижняни – село, що далеко не втекло від Львова. Їхати маршруткою менше години. В Куровичах треба збочити з Золочівського гостинця ліворуч і за якийсь час ви у селі. Це так звичайні люди добираються. Але ми з колєґами не дуже звичайні і не шукаємо легких шляхів. Тому вирушили спочатку у Журавники. Здається, таке звичне галицьке село. Але не зовсім – у став посеред села некліпно світлими вікнами дивиться панський палац. Тепер школа. На автобусній зупинці селяни чекали на автобус. З ними священик. Говорили щось про буденне, і мені подумалось, що так тут було завжди. Люди, палац, сільський парох, селяни при дорозі, гуси на ставку… Наче брейгелівська картина. Хотілось присісти у тіньочку та розчинитись у цьому супокої. Але нас кликала дорога.

Вона вистрибнула за крайньої хати і попровадила нас поміж розлогі поля та ліси. Це саме те відчуття, коли шлях справді стелиться під ноги. Думаю, що ось так неквапно подорожував Україною Сковорода. Шкода, що до Галичини він не дійшов.

Далеко у полі, під лісом вигулькнула придорожня капличка, свіжо помальована блаватовим кольором. Серед смарагдових від озимини довколішніх піль вона виглядала дуже урочо і парадово.

Аж ось Заставне. Тут не бракує столітніх хат, на кам’яних підмурівках міцно стоять старезні паркани, брами і комори. Вони ще не виглядають пам’ятниками минувшини, бо в ужитку, але столітні ясени, що вросли в їх стіни, свідчать - вони бачили й ліпші часи. Ліпші чи важчі? Й спитати нема кого.

Із Заставного дорога стелиться у долину, яку вінчає шпиль вижнянського костелу. До мети подорожі кілька кілометрів. Дуже мальовничих кілометрів. Минаємо корчму у Заставному, ставки з рибалками, вижнянський присілок і раптом перед очима в усій красі постає панорама Вижнян. Прийшли.

Дорога наче черкає Вижняни по дотичній і провадить далі до Золочівського гостинця. Саме село виглядає радше на містечко. Воно гуртується на горбочку довкруж свого сакрального центру – потужного костелу.

Вузенькою вуличкою простуємо до храму. Я так довго чекав на зустріч з ним. І ось...

Сказати, що був вражений від побаченого – це кинути камінчик в озеро, щоб здійняти цунамі. Храм дивовижний. Він стільки разів руйнувався, горів, перебудовувався і добудовувася, що перетворився не в будівлю, а в щось цілком живе і дивовижне. Започаткований ще в 1400-му році. Один із найстаріших у Львівській архидієцезії римокатолицької церкви.

А ще в його обрисах – цілковито природне злучення різних стилів і епох. А ще всередині стінописи славного Романа та Марґіт Сельських. А ще... Доста й цього. Ходив довколо храму, як ґаволов, і дивувався людям, що його століттями будували. І століттями марнували. Нині святиня на замку. Хоч дах полатаний, крізь шпарину можна побачити будівельне причандалля (значить щось відновлюється), але й досі не всі шибки засклені.

Повз нас спроквола крутив скрипучі педалі роверист.

– Слава Ісусу Христу! А чи не скажете, в кого є ключі від костелу? Ми журналісти, хотіли б подивитись стінописи і сам храм зсередини.

– Слава навіки! Та я, прошу пана, не місцевий. До родини заїхав. Застукайте до хат. Може, хтось вас і пустить до середини.

Але нам не хотілось тривожити недільного пообіддя вижнянців. Тим паче, що їх не було видко. Хоч село не виглядало забутим і покинутим. Це, радше, я відчував себе прийшлим привидом із якогось далекого львівського потойбіччя, що тривожить своїм виглядом зарозумілих місцевих котів.

Зрештою, костел не справляє враження нензи і розпачу. Його горда вежа видніється ще на далеких підступах до Вижнян. Таке враження, що містечко виросло навколо храму, щоб його боронити від кривд всього світу. Але це неправда.

А що правда? Правда в тому, що в разі, як храм западеться, на це містечко впаде небо. Але люди цього не помітять. Як і втрати храму.

Проте я сподіваюсь, що прийде час на відродження цієї пам’ятки. Вона надто гарна і значима, щоб її записали в мартиролог втрачених культурних набутків.

Чомусь згадалось, як моя донька ще студенткою їздила на волонтерку у маленьке французьке село, що в передгір’ї Альп. Студенти з усього світу відновлювали маленьку капличку, що знаходилась навіть не в самому селі, а на вершині гори поміж виноградників. Тут правилось всього кілька разів на рік. Здавалось, що селянам до тої церковці десь ген-ген? Але громада долучилась коштами, залатвила усі побутові потреби. Та ще й мало не кожного вечора гуртувалась біля різномовних студентів з усіх куточків планети, щоб бути причетною до цієї події.

Розумію, що французи заможніші, держава у них для людей, а не навпаки. А може тому так і є, що навіть громада маленького села дбає за все, що знаходиться на її теренах, відповідальна за оце своє локальне життя. На жаль, у нас так ще не є. Ми лише вчимося.

Полишаючи Вижняни, я торкнувся хреста біля його брами. На ньому польською і українською вирізано: "Зло добром перемагай". Добре гасло, щоб жити і творити, а не нищити.

Тепер чекатиму нагоди знов повернутись у Вижняни, щоб таки побачити це диво людського таланту з середини. Я хочу, щоб цей величний храм відкрив мені свою безсмертну душу. А я йому свою...