Херсон – це наша Курська дуга. Сергій Громенко

Застереження 

Основна причина нелюбові до аналогій між теперішньою війною та радянсько-німецькою – навіть не військова (не те співвідношення сил), а суто політична. Це ж типу якщо “вони” – німці/нацисти (з чим легко погодитися), то ми тоді “совки”? З цим, охоче вірю, змиритися важкувато. Тому готовий прийняти побиття капцями від тих, кому таке порівняння видається геть недоречним.

На свій захист, однак, скажу: оскільки радянсько-німецьке протистояння під час Другої світової (так звана “Велика Вітчизняна”) є найвідомішим конфліктом на наших теренах, то з точки зору аналогій неможливо придумати кращої шкали для порівняння. Бо навіть якщо можна підібрати точнішу аналогію, то навряд – зрозумілішу для людей, які востаннє вивчали історію в школах. Тому вибачте, якщо раптом що, і продовжимо.

Два процеси

Будь-яке вторгнення військ однієї країни на територію іншої запускає два споріднені паралельні процеси – розширення/звуження базису війни та видовження/скорочення операційних ліній. Самі терміни відносно недавні (100–200 років), їх майже не використовують – замінили на інші. Але феномени, які вони описують, старі як світ, і нікуди не поділися.

Розширення базису війни означає не просто захоплення агресором певної території, але поставлення собі на службу її ресурсів. Тобто люди мобілізуються до армії нападника або відправляються на роботи в тилу, корисні копалини вивозяться на заводи, а місцева промисловість ремонтує техніку. Однак окрім цих очевидних плюсів захоплення території передбачає не менш очевидні мінуси, а саме – витрати людей і ресурсів на охорону та адміністрування. І чим більша політична та культурна різниця між агресором і новими землями, і чим менше часу пройшло з моменту завоювання, тим мінусів більше, а плюсів менше. Повною мірою ефекти розширення базису війни проявляються лише через десятиліття.

У захисника, зрозуміло, навпаки – втрата території веде до загального послаблення, яке можна компенсувати лише правильною евакуацією. Втім, в окремих випадках втрата далеких ворожих земель може лише посилити решту.

Видовження операційних ліній (тобто ліній між тиловими базами та військами на передовій, уздовж яких відбуваються рух і постачання) стається природним чином в міру завоювання нових територій. І чим довшими вони є, тим агресор слабший – техніка випрацьовує моторесурс, солдати втомлюються, паливо витрачається додатково. Понад те розтягнуті операційні лінії є надзвичайно вразливими для контрударів чи диверсій. Саме тому будь-який наступ рано чи пізно припиняється до моменту підтягування тилів чи побудови нових комунікацій на основі залізниць.

У захисника скорочення операційних ліній дає тимчасовий приріст сил – коротше логістичне плече означає пришвидшення перекидання ресурсів, якщо тилові бази збереглися недоторканими. Втім, в добу авіації та ракет це вже не така перевага, як раніше.

Кульмінаційний пункт

Коротко кажучи, будь-який наступ і будь-яка оборона залежать не лише від кількості та якості військ чи озброєння, але й від балансу плюсів і мінусів ресурсної бази та логістики. Розуміння цього дозволило Карлу фон Клаузевіцу сформулювати теорію кульмінаційного пункту – настання такого моменту часу, після якого сили захисника виявляться більшими за сили нападника. Завдання полководця – розгромити війська супротивника і виграти війну ще до того, як буде перейдений кульмінаційний пункт. В армії США від командира вимагають відчути настання цього пункту та перейти до оборони, поки ще він сам може вибрати для цього час і місце, а не буде змушений противником (George M. Hall. Culminating points. Military Review, 1989, July).

Кульмінаційний пункт не означає, втім, що після нього подальший наступ неможливий. Але дати результат такі наступи все одно вже не зможуть. Канонічний приклад – похід Наполеона на Росію 1812 року. Захоплення Москви не лише не забезпечило йому перемогу, але навіть пришвидшило поразку, тому що кульмінаційний пункт був перейдений задовго до цього – можливо, вже після Смоленська. Занадто довгі лінії та занадто вузький базис в центральній Росії прирекли корсиканця, хоча його геній був здатний виграти Бородіно і відбитися на Березині.

Прусська воєнна думка розробила стратегію подолання проблеми кульмінаційного пункту, відому як бліцкриг. Якщо розбити ворога недалеко від кордону, поки він ще не встиг мобілізувати всі сили, то війну можна вважати виграною. 1870 року у війні із Францією це вдалося, 1914-го – не вдалося, 1940-го – вдалося знову. А от проти Росії бліцкриг геть не вдався у Першу світову і майже вдався у Другу. Але “майже” не означає “вдався”.

А тепер поглянемо з цієї точки зору на теперішнє повномасштабне російське вторгнення в Україну.

Поразка авансом 

“Київ за три дні” та Україна за два тижні – не наші потішні меми, а реальні російські розрахунки, підтверджені закриттям саме на цей термін їхніх аеропортів на півдні. Однак Кремль став жертвою власної пропаганди – українці не просто не зустрічали загарбників квітами, а запекло боронилися. А оскільки сукупна чисельність ЗСУ, МВС та СБУ переважала 200-тисячне російське угрупування вторгнення, позаяк українські командири були вправнішими за російських, а українські солдати вмотивованішими за росіян – поразка ворога була неминучою від першого дня.

Щойно росіяни не змогли захопити аеродроми під Києвом, щоб почати швидке перекидання військ (тобто не змогли розширити базис), кульмінаційний пункт першої фази великої війни був перейдений. Взяти столицю вони не могли й мріяти. Базис був завузький (в окупантів в буквальному сенсі земля горіла під ногами), а операційні лінії занадто розтягнуті, та ще й під постійними ударами української артилерії.

Тому під Києвом росіян чекав ще серйозніший розгром, ніж німців під Москвою у 1941 році. Вермахт переважав Червону армію майже у всьому, але його банально не вистачило на російські простори. Не зумівши захопити Москву, Гітлер уже програв війну, хоча сили для того, щоб звести її до нічиєї, у нього ще залишалися. В нашому ж випадку українське військо ще й було кращим за російське.

Літній наступ Вермахту 1942 року відбувався на ледь не вдвічі вужчому фронті, ніж торік. Так само і росіяни у квітні оголосили “другий етап спецоперації”, який передбачав захоплення всього Донбасу та пробиття “коридору” з Херсону до Придністров’я. На початку завдяки концентрації сил та перевазі в артилерії їм вдалося просунутися на півдні. Однак взяття Лисичанська стало останнім успіхом – на початку липня сам Путін попросив “дати відпочинок” росіянам. Про захоплення Слов’янська з Краматорськом навіть мови не було – кульмінаційний пункт “другого етапу” був перейдений. Отже, не буде великим перебільшенням сказати, що суцільна забудова Донбасу – це наш (вибачте на слові) Сталінград, тобто останній локальний успіх агресора. Так, битва там ще не завершилася, Бахмут ще під загрозою. Але прорватися звідти вглиб Лівобережжя росіяни вже неспроможні.

До речі, саме після Сталінградської битви радянська армія вперше вибила німців з Харкова. В тій реальності Манштейн згодом виправив ситуацію, в нашій визволення Харківщини є остаточним і безповоротним.

Втрачений плацдарм

Херсон – це наша Курська дуга. Від липня, відколи Зеленський анонсував деокупацію півдня, туди перекидали найкращі російські частини. Однак внаслідок отримання Україною переваги в ракетній артилерії наступати росіяни вже не могли – їхні операційні лінії перебували під постійними ударами “гаймарсів”. І хай великих танкових маневрів в степах не відбулося (бо наші аналогії радше воєнно-політичні, ніж суто воєнні), результат був приблизно однаковий. Росія втратила не просто єдиний обласний центр, який захопила під час вторгнення. Вона втратила і єдиний плацдарм на Правобережжі, і шанс на продовження наступальних дій, та й сенс в наступі взагалі. Перелам у війні, розпочатий перемогою під Києвом та закріплений на Донбасі й Харківщині, завершився у Херсоні.

Так, із “частковою” мобілізацією “спецоперація” вступила в нову фазу. Але як Райх не врятувала “тотальна війна” 1943-го, так і це не врятує Росію. З іншого боку, Вермахт опирався Червоній армії ще майже два роки, маючи ще два фронти та бомбову війну. Втім, ЗС РФ – і близько не Вермахт. Це збіговисько мобіків та зеків посиплеться значно раніше.

Попереду, щоправда, ще форсування Дніпра та визволення Донбасу з Кримом – а на це потрібен час. Однак стратегічна ініціатива вже назавжди перейшла в руки України. Вангувати тут абсолютно марна справа. Але якщо (за умови відсутності ядерних форс-мажорів) війна завершиться нашою перемогою вже до осені 2023 року, я не буду здивований.