Історії з прикордоння. Галина Пагутяк

У Нижанковичах створили загін "Юних прикордонників". Для них проводили екскурсії по прикордонній заставі, але насправді навчали піонерів виявляти "диверсантів" і шпигунів. Я свого часу теж була хвора на шпигуноманію, начитавшись дитячих книжок, хоч знаходилися за 40 км від кордону. Правда, ці забави в нас не були ідеологізованими — ми поводили себе як слідопити-мисливці, й особисто мені це згодом дуже придалося в моїх мандрівках дикими місцями. Радянська влада не шкодувала грошей на юних прикордонників, навіть форми вони мали, і ці забави їм дуже подобалися. І, будьте певні, вони б не вагалися ні хвилини, якби помітили когось підозрілого, і здали б його владі. Щоправда, про такі випадки в Нижанковичах мені не розповідали. Певно, соромно було.

Якось у Нижанковичах сталося надзвичайний випадок. Із Польщі хтось перейшов на наш бік. А не навпаки, хоч думаю, і тоді вдавалося потрапити до Польщі, але то був не наших прикордонників клопіт, а польських. Тоді перерили все містечко, особливо, меблеву фабрику, шукали довго, але так нікого й не знайшли. Гадаю, перебіг на радянський бік чийсь родич, а досвід переховування в криївках у наших бандерівських краях був ще той.

І через Нижанковичі проходив пасажирський потяг на Польщу, і з Польщі. Мені розповідала одна пані, як виглядало це дійство. Коли проїжджав потяг, всі вікна були в ньому зачинені, шторки засунуті, а на підніжках вагонів стояли військові. З обох боків. На станції стояли теж військові з автоматами. Правда, місцевих вони не проганяли. Ті могли стояти під самою будівлею вокзалу. Та їх і знали в обличчя. Чужі до Нижанкович не потрапляли. Потяг той виглядав так, ніби везли в ньому карних злочинців. Уявляю, як почували себе іноземці, яким навіть не дозволяли визирати з вікон. І що б вони побачили? Річку Вігор, колючі дроти і чепурні хати, що потопали в садах. І "стратегічне підприємство" — меблеву фабрику, якою керували заслані росіяни, а працювали там жителі довколишніх сіл.

Щось подібне я відчула кілька років тому, коли припливла на поромі з грецького острова Корфу до Албанії. У бідній Албанії ще у 1987 році могли розстріляти за нелояльність до режиму. І на кожному кроці тут оздоби тоталітаризму: бункери, які мусила будувати кожна родина. Отож, прямо з порому треба було йти по піску коридором із плетеного колючого дроту, що нагадував вольєр, до пункту пропуску. Мені аж ноги підгиналися від страху, бо всюди стояли прикордонники з автоматами. Зате всередині будівлі сиділи усміхнені жіночки, які без жодної затримки ставили штампи у паспорт і бажали приємного відпочинку. На жаль, на українсько-польському чи польсько-українському кордоні й досі не прийнято посміхатися, не кажу вже про інші неприємності.

А про форсування тиші й способи перетнути угорський кордон я читала в радянському романі "Над Тисою"Олександр Авдєєнко, 1958 рік. То була справжня інструкція для перебіжчиків. Дехто навіть взував щось схоже на ведмежі лапи, розсипав всілякі пахучі речовини. Так робили ще й американські чорношкірі раби, які втікали з плантацій, аби збити зі сліду собак. Гадаю, ця інструкція з перетину кордону стала комусь у пригоді, й він прорвався на Захід.

Окрема тема — контрабанда. Нею займалися і в радянські часи. І перевозили за сприяння прикордонників та залізничників. Дехто возив навіть діаманти, сховані в тюбиках із зубною пастою. Золото зашивали в звичайних авоськах, про які молоде покоління не має ні найменшого уявлення. Дивно, що українська сучасна література не береться за тему контрабанди, що свідчить про цілковиту байдужість наших письменників до цієї сторони життя.

А про те, що відбувається у прикордонні зараз, думаю, ви знаєте і без мене. Дрони, підземні тунелі, потаємні сховки в автівках і в будматеріалах — романтики вистачає. Колись хтось напише роман про ухилянтів із детальною інструкцією по перетину кордону, але мабуть ніхто не переплюне мою колишню однокласницю, яка потрапила з України до Італії в…труні. Ті труни йшли на експорт, і вона сховалася в одній із них. То вже вищий пілотаж. Хіба такий винахідливий народ можна перемогти?