Іноземці — лиходії! Рецензія Ніла Ашерсона на книгу Річарда Баттервіка "Світло і пломінь"

Катерина б це зрозуміла. Як і Володимир Путін, імператриця Катерина II не могла заспокоїтися, поки чоботи її солдатів не перетворили простір між Росією та Західною Європою на контрольовану зону. Для Путіна цим простором наразі є Україна. Для неї, зловісної "Старої Кейт" Роберта Бернса, це була Польща — хоча й не компактна польська держава, якою вона є сьогодні. Це була величезна, розхитана Польсько-Литовська Річ Посполита — давня Rzeczpospolita, або ж "королівська республіка". Її кордони змінювалися нерівномірно, але тривалий час вони охоплювали більшість сучасних територій Польщі та Литви, частини Пруссії, усю Білорусь і всю Україну на захід від Дніпра: величезна смуга континенту, що простягається від Балтійського майже до Чорного моря.

У вовчому саду тієї Європи для держави існувало два шляхи виживання. Перший — бути сильною. Московія та Пруссія, що розташовувалися по обидва боки Речі Посполитої, перетворилися на деспотичні, централізовані військові держави, які незабаром стали хижацькими імперіями. Іншим шляхом до безпеки, що дивно, була слабкість, гнучкість і можливість маніпуляції. Влада в Польсько-Литовській державі була широко розпорошена, м’яко кажучи. Це вигідно відображалося сусідам, як-от Росії: фракції можна було купити та підкупити, щоб спрямувати країну на виконання іноземних інтересів. Російські армії доводилося час від часу вводити, але після близько 1700 року Річ Посполита вже майже не становила загрози для інших держав. Частини її розлогих територій могли бути відрізані і використані як своєрідна валюта для укладення союзів.

Такою була ситуація більшу частину XVIII століття. Два століття раніше Річ Посполита була великою державою — її багатство і толерантність викликали заздрість, а армії — страх. Нині ж вона занепадала. Для Катерини, як і для Пруссії та Австрії, головним завданням було зберегти дивні інституції та звичаї, які тримали Річ Посполиту в хаосі й робили її легкою для маніпуляцій. Але наприкінці її правління по Польщі пронісся спалах патріотичного гніву й приниження, що ненадовго об’єднав короля з більшістю його внутрішніх ворогів. Революційна конституція від 3 травня 1791 року принесла країні радикальні реформи, ідеї Просвітництва та — нарешті — послідовну центральну владу. Це дивовижне і блискуче відродження незалежності та творчої енергії є предметом книги Річарда Баттервіка. Для Катерини, як і для імператора Габсбургів та прусського короля, це воскресіння було нестерпним. У 1795 році війська усіх трьох держав вторглися, щоб здійснити останній з поділів Речі Посполитої кінця XVIII століття та вирвати польську сторінку з атласу на наступні 123 роки.

Іхнеумонова оса не вбиває свою здобич — гусінь, а вводить токсин, залишаючи її паралізованою та покірною. Росія завжди була іхнеумонною для своїх сусідів. Катерина, можливо, віддавала перевагу тримати Польщу паралізованою, а не знищувати її, але гусінь несподівано подала ознаки життя. Сьогодні Путін не може ні змусити Україну до боязкого підкорення, ні анексувати її. Обидва варіанти потребують кадру охочих зрадників (“здорових елементів”), які б захопили владу. В Україні Путін очікував знайти їх серед місцевих олігархів та їхніх політичних підлабузників, які багато років розподіляли свої ставки та інвестиції між Києвом і Москвою. Для Катерини ж кадри рекрутувалися серед найбагатших шляхетських родин — землевласницьких магнатів, чиї маєтки могли бути розміром із Бельгію.

Еліта Польсько-Литовської держави — "szlachta" — є центральним елементом цієї історії. Останній король Польщі, Станіслав Август Понятовський, залишився другорядною постаттю, попри свої тридцятирічні зусилля модернізувати королівство та відновити його незалежність. Шляхта не була схожою на західноєвропейське аристократство. Ця соціально-політична група, надзвичайно сварлива й ексцентрична, залишала в кожного західного мандрівника історій на все життя. Як зазначає Баттервік, на початку XVIII століття багато європейських монархій стали на шлях централізації та абсолютизму, тоді як шляхта повела Річ Посполиту в протилежному напрямі. "У більшій частині континентальної Європи представницькі інституції відступали, а шляхта ставала партнерами монархів у прагненні до слави. Королівство Польське та Велике князівство Литовське... не пішли цим шляхом. Їхні політичні спільноти об’єдналися, щоб користуватися свободою. Республіканські цінності Речі Посполитої... зберігали здатність надихати." Свобода? Республіканські? Ці слова звучать по-кромвеллівськи, але їхнє значення було іншим.

Королівство Польське та Велике князівство Литовське спочатку утворили особисту унію (зі спільним монархом), а в 1569 році — повну унію парламентів: Річ Посполиту. З різних причин шляхетський стан розширився неконтрольовано і сягнув від 6 до 8 відсотків всього населення. На відміну від інших дворянських станів, шляхта наполягала на ідеалізованій рівності в повазі, що начебто ігнорувала різницю в багатстві та соціальному становищі. Безграмотний дрібний шляхтич із дірами на штанах, який сам обробляв свій клаптик землі, бо був занадто бідним, щоб найняти робітника, вважався соціально рівним франкомовному магнату, який мав чверть мільйона кріпаків і орендарів. Одне багнисте село могло бути заселене селянами; сусіднє — так само багнисте й занедбане — родинами з гордими титулами.

Раннє середньовічне королівство в Європі часто було договірним, але поступово перетворювалося на спадкове право, а згодом — на божественне право. Польща пішла іншим шляхом. Шляхта посилила умови договору так, що "pacta conventa" — умови королівського призначення — залишали короля майже без влади. Члена шляхти не можна було ув’язнити без суду або обкласти податком без його згоди. Від початку XVI століття король не міг робити "нічого нового... на шкоду і в незручність Речі Посполитої" без затвердження Сеймом — могутнім і бурхливим двопалатним парламентом. Сейм, у свою чергу, обирався місцевими зборами ("сеймиками"), у яких брали участь тисячі шляхтичів як великих, так і дрібних. Представники, яких вони відправляли до Сейму, виступали й голосували згідно з інструкціями сеймиків. Але свободи майже не виходили за межі шляхетського стану. У міру того як феодальна система закостеніла в кріпацтві, землевласник-шляхтич отримував майже необмежену владу над "своїм людом": шляхтич, який убив кріпака, у найгіршому разі сплачував невеликий штраф. Кріпацтво стримувало розвиток сільського господарства й вело до марнотратства, хоча водночас дозволяло магнатським маєткам отримувати величезні прибутки від продажу зерна до Західної Європи. 

З плином століть шляхта виробила дивовижний міф або ідеологію власного походження. Згідно з цією версією історії, Польщу та Литву ненадовго завоювали й колонізували сармати — іраномовні кочові вершники, які вийшли зі степів, щоб кинути виклик пізній Римській імперії та просунутися в Європу. Згодом шляхта почала вірити, що є прямими нащадками тих сарматських лицарів і расово вищою за слов’янське селянство. Сарматизм став стилем: поголена голова з опущеними вусами, орієнтальний "kontusz", підперезаний розкішним поясом, шабля, м’які шкіряні чоботи до стегон. Але це був також і стиль мислення. Дрібний сарматський шляхтич у своєму дерев’яному маєтку чинив так, як йому заманеться: щойно — жорстокий, за мить — шалено щедрий, палко відданий католицтву й, передусім, переконаний, що живе в найкращому з усіх можливих світів — Sarmatia Felix, землі Золотої Свободи. Розгублені читачі, можливо, згадають, як сестри Мітфорд описували свого "Фарва", дядька Меттью з книжок Ненсі Мітфорд. Ось вам справжній англійський сармат: лютий провінційний аристократ, який хизувався тим, що за все життя прочитав лише одну книжку, який іноді влаштовував полювання на власних дочок за допомогою гончих псів і говорив від імені всіх сарматів, коли виголошував: "За кордоном невимовно криваво, а іноземці — дияволи!" Польща в період, що цікавить Баттервіка, нараховувала три чверті мільйона дядьків Меттью. Ніхто не заздрив королю, який наважувався ними правити.

Насправді претензія шляхти уособлювати націю суперечила чудовому розмаїттю Речі Посполитої. У ній мешкали десятки етнічних груп — від німецьких і шотландських поселенців до литовських балтів, татар і найбільшої у світі єврейської спільноти. Навіть слов’яни поділялися на носіїв польської, кашубської, русинської та російської мов. У релігійному плані римо-католицизм співіснував зі східними — православними й греко-католицькими — традиціями, а до Контрреформації значну й впливову меншину становили протестанти, особливо серед освіченішої частини шляхти. Згідно з Варшавською конфедерацією 1573 року, основні конфесії погодилися "утримуватися від взаємних переслідувань". Як влучно зауважує Баттервік, це був не стільки акт толерантності "згори", скільки прагматичне перемир’я між рівними.

Якби "Sarmatia Felix" була досконалістю, то політика могла означати лише забезпечення того, щоб нічого не змінилося. Відповідно, нація (тобто сільська шляхта і — неохоче — частина міщанства) об’єднувалася, щоб не допустити будь-якого посилення втручання королівської влади. Королів обирали. Коли один із них помирав, наставала довга, доволі захоплива міжкоролівська доба, упродовж якої з’являлися кандидати. Тоді кожен шляхтич у країні мав право зібратися на полі у Волі, на околицях Варшави, протягом днів і ночей бурхливих агітацій, пияцтва, підкупу та боїв, доки — якимось чином — не домовлялися, що переміг один із кандидатів. (Британський представник був здивований, побачивши, як його дворецький підперізується мечем і вирушає до Волі. "Я — шляхтич, — пояснив дворецький, — і ... не менш гідний бути піднесеним на трон, ніж перший шляхтич у республіці".)

Іншим обмеженням влади було "liberum veto", яке сформувалося в XVII столітті. Встаючи та проголошуючи "Я не дозволяю!" один депутат Сейму міг зупинити всю парламентську сесію та скасувати її законодавчі рішення. Для щасливих сарматів це правило було опорою їхньої Золотої Свободи. Але для короля-реформатора, такого як Станіслав Август, liberum veto та самі королівські вибори були смертельними інституціями. Обидва механізми полегшили великим магнатам та іноземним урядам підкуп посланців для саботажу будь-якого закону, кандидата чи дебатів, які їм не подобалися. Обидва робили майже неможливим існування сильної виконавчої влади з ефективними фінансами або створення сучасної армії для захисту цієї держави. У 1688 році, як пише Баттервік, "посланець зірвав роботу Сейму ще до того, як було обрано маршалка (спікера), тобто до того, як Сейм набув юридичної чинності. Приблизно половина Сеймів у другій половині XVII століття була зірвана за допомогою liberum veto".

Коли в ті часи шляхта й вчені говорили про "республіку", то мали на увазі Римську республіку — res publica з її представницькою демократією, яка згодом поширилася й на плебеїв (але не на рабів). Більшість істориків покладає провину за занепад і падіння Речі Посполитої на шляхту та їхню одержимість республіканською ідеєю, але Баттервік не поділяє цього осуду. У поведінці шляхти є чимало такого, що важко захистити, але ця система означала, що значно більша частка населення брала участь у політичному житті, ніж у будь-якій іншій європейській державі подібного розміру. "Республіканізм був переважаючим переконанням усталеної й амбітної політичної спільноти, пише Баттервік, а не радикальною марґінальною течією, як це сталося ... в Англії XVII–XVIII століть." Як він зазначає: "метою цієї політичної спільноти не була територіальна експансія... Це була свобода". Стара приказка була: "Polska nierządem stoi" ("Польща тримається на безладді").

На початку XVIII століття Річ Посполита вже пережила свій розквіт, ослаблена масштабним повстанням козаків на польській Україні та спустошливим шведським вторгненням, відомим як Потоп. А на сході Петро І Великий перетворював стару Московію на зростаючу Російську імперію, дійшовши висновку, що Річ Посполита стоїть на її шляху до Європи. Саме Петро, якого підтримували амбітні прусські королі, започаткував політику використання польської "свободи" проти самої Польщі, щоб перешкодити будь-яким серйозним реформам. Це включало фінансування регулярного зловживання liberum veto та підкуп магнатів для обрання на трон кандидата, якого підтримувала Росія. Ситуація загострилася у 1733 році, після смерті Петра. Патріотично обурені іноземним втручанням, 13 500 шляхтичів прибули до Варшави, знехтували кандидатами, яких підтримували Росія, Пруссія та Австрія, і потрійним вигуком "Zgoda!" ("Згода!") обрали королем поляка — Станіслава Лещинського. За цим послідувало російське вторгнення. Нового короля вигнали, а на трон посадили саксонського принца Августа ІІІ.

Детальний опис Баттервіком століття, що настало, охоплює не лише вищу політику, а й людей та процеси, коли ідеї Просвітництва проникали в країну, часто через освіту піаристів і єзуїтів, які навчали обдарованих учнів відмовлятися від упереджень своїх шляхетських батьків і планувати відновлення Речі Посполитої. (Коли єзуїтів було придушено у 1773 році, їхні маєтки було використано для фінансування Комісії національної освіти — першого в Європі міністерства освіти.) Дивлячись далеко за межі Варшави, Баттервік щедро приділяє увагу розвитку суспільства та культури у партнерській столиці — Вільнюсі, у Великому князівстві Литовському. Він також береться за складне завдання відстеження великих шляхетських кланів: їхніх мінливих союзів і стратегічних шлюбів, а також яскравих аристократів — блискучих чи відразливих — інтриги яких формували політику Речі Посполитої. "Familia" — спершу союз кланів Чарторийських і Понятовських — часто була близька до короля, але також дбала про добрі стосунки з Росією. Потоцькі, менш згуртовані, шукали підтримки Франції. Великий гетьман (командувач армією) Ян Клеменс Браницький говорив про "республіканські свободи", але прагнув влади.

Катерина стала імператрицею Росії у 1762 році. Через два роки її колишній коханець Станіслав Август Понятовський був обраний королем у Варшаві. Він був розумною, добре освіченою людиною з ідеями, але без надмірної сміливості. Минуло багато років відтоді, як він її бачив, але він сподівався на розумне партнерство між їхніми двома країнами. Можливо, вона навіть вийде за нього заміж. Можливо, вона погодиться з його планами реформ. Але кожен з монархів помилявся щодо іншого. Катерина вважала, що король буде податливим, і повністю недооцінила його рішучість захищати незалежність Польщі. Станіславу Августу знадобилося кілька років, щоб усвідомити, що імператриця цікавиться лише покірною і, понад усе, нереформованою Польщею, яка виконуватиме накази її посла. Її головна зброя виглядала просвітницькою, але насправді була спрямована на дестабілізацію політичної системи: вона вимагала рівних політичних прав для "дисидентів" — некатоликів. Станіслав Август, який, можливо, у приватному порядку й симпатизував цій ідеї, розумів, що втратить будь-який авторитет серед палко католицької шляхти, якщо нав’яже її. Сейм із люттю відкинув плани Катерини, підтвердив усе законодавство проти дисидентів і виявив недовіру до короля, узаконивши liberum veto й скасувавши поправки, що послаблювали його. Розлючена Катерина почала розпалювати бунтівну "конфедерацію" проти короля, очолену православними та лютеранськими магнатами, які були "об’єднані... своєю ненавистю до нового монарха... і страхом перед новизною".

На вулицях Варшави перебували російські війська, коли зібрався наступний сейм у 1766 році. Амбасадор Катерини, князь Микола Репнін, заарештував кількох патріотичних шляхтичів і єпископів та депортував їх у російське заслання на п’ять років. Заляканий, сейм дозволив йому призначити комітет для розробки "гарантійного трактату", яким, по суті, Річ Посполита зобов’язувалася перед Росією не змінювати свою конституцію. Як зауважує Баттервік, Річ Посполита де-юре, так само як і де-факто, більше не була суверенною державою.

Проблеми почалися лише через два роки. Озброєний змовницький рух, відомий як Барська конфедерація, оголосив, що діє "на захист віри та свободи польської шляхетської нації". З їхньої першої бази в Барі (нині на території України) фанатично антиросійські змовники вимагали винищення єретиків (некатоликів) і усунення "безбожного" короля. Їхнє повстання призвело до різанини євреїв і польських католицьких землевласників з боку місцевого руського селянства (яке переважно було православним), що зрештою було придушене за неохочої співпраці російських і польських військ. Проте повстання, натхненні конфедерацією, продовжували спалахувати по всій Польщі; в один момент навіть самого Станіслава Августа викрали. Заклик Барської конфедерації до Франції спонукав Руссо накреслити проект вільної польської конституції, яку Баттервік називає "дивовижно красивою у своїй романтичній непрактичності". Руссо переконав себе, що безлад саме те, що підтримує польську свободу живою. Якщо народи Речі Посполитої прагнутимуть лише економічної та військової могутності, — проголосив він, — вони перестануть бути поляками.

До 1770-х років невгамовний хаос і опір у Польщі переконали Катерину в тому, що Росія більше не може самотужки контролювати величезну Річ Посполиту. У серпні 1772 року, після поразки Барської конфедерації, відбувся Перший поділ, під час якого Росія, Пруссія та Габсбурзька імперія відібрали в Речі Посполитій третину її території та понад третину населення. Розширюючись у Великому князівстві Литовському, Росія здобула свою першу католицьку меншину і, що більш значуще, першу велику єврейську громаду. Після драматичних протестів Сейм був змушений російським послом прийняти поділ.

У своєму понівеченому королівстві Станіслав Август намагався просувати хоча б деякі реформи. План кодифікації та обмеження кріпацтва був заблокований масою землевласників у Сеймі, але було скасовано судові тортури та смертну кару за чаклунство. Король здійснив останню спробу задобрити Катерину в 1787 році. Серед флотилії розкішно оздоблених галер у Каневі на Дніпрі колишні коханці вперше за тридцять років зустрілися віч-на-віч. Імператриця надала королю лише коротку аудієнцію. Вона сказала, що розгляне його пропозицію щодо договору про дружбу між двома рівноправними націями, але так і не дала на неї повної відповіді. Повернувшись до Варшави, король дедалі більше непокоївся через суспільне збурення навколо. Неспокійне, освічене покоління, просочене ідеями Просвітництва, боролося з сарматським патріотизмом шляхти, яка боялася реформ, що могли б послабити католицький вплив і послабити її владу над кріпаками. Сатирики тішилися з "війни між перуками і бакенбардами", але Баттервік пише, що "атмосфера просвітницького, але глибоко емоційного патріотизму ... долала політичні розбіжності ... Це збурення і зміна міжнародної кон’юнктури мали запустити Річ Посполиту на її метеоричну траєкторію світла і полум’я".

Метеор злетів 1788 року, коли сейм зібрався у Варшаві (сесія досі згадується як "Великий сейм"). Він тривав чотири роки й вислухав понад тридцять тисяч промов. Це не була революція, але вона була революційною у своєму перетворенні Речі Посполитої на щось, що наближалося до сучасності, і в своїй кавалерійській атаці на реакційні зловживання, які колись вважалися незмінними. Баттервік називає три фундаментальні зміни. Сейм повернув державі суверенітет, розірвавши кайдани гарантії Катерини. Він переосмислив націю як спільноту всіх мешканців Речі Посполитої, а не лише шляхти. По-третє, він відмовився від "жорсткого шляхетського республіканізму" на користь "обмеженої парламентської монархії".

Підтримуючи ці зміни, Станіслав Август марно намагався стримати безрозсудний ентузіазм послів Сейму, які вимагали виведення всіх російських військ, кидали виклик колись всемогутньому послу Катерини, коли той намагався організувати контрреволюцію, і гучно висловили згоду на нищівні нові податки на Церкву та на самих себе. Як сказав один несамовитий посол у 1789 році: "Коли те, ким ми є, і те, що ми маємо, — належить нам, тоді ділитися своїм багатством із Вітчизною стає приємно, бо... ми даємо його як вільні люди, без примусу, не як піддані деспота, а самі собі накладаємо цей податок." Тут течія архаїчного республіканізму вливалася у потік просвітницької демократії — той самий потік, що вже за кілька місяців затопить Францію.

Патріотизм спонукав міщан, які не мали нічого спільного з провінційним шляхетством, носити строкаті сарматські шати й голити черепи. "Середня шляхта" звернулася до міських бурґерів як до союзників у протистоянні з елітою великих магнатів. Розпочалася хвиля законодавчих змін, що реформували виборче право та структуру Сейму й виконавчої влади, скасовували liberum veto і — всупереч гарячому спротиву — замінювали вибори королів на, по суті, спадкову монархію. Баттервік створює яскравий нарратив про тристоронню боротьбу, що стояла за цими змінами. Станіслав Август і його команда реформаторів мусили здобути підтримку середньої шляхти: "неприрученого коня шляхетської думки спочатку мав приборкати й заспокоїти король, перш ніж він зможе вести його до просвітницьких реформ", — як зазначає Баттервік. Схвильовані, але "анархічні" шляхтичі, що заповнювали Сейм, були в захваті від руху Польщі до справжньої незалежності, але з недовірою ставилися до реформ, які підривали їхню Золоту Свободу. Нарешті, магнати (Браницькі, Потоцькі й Жевуські — тодішні олігархи) таємно добивалися російського втручання, щоб захиститися від якобінських демократів і відновити своє панівне становище.

Усе це завершилося ухваленням Конституції 3 травня 1791 року — дня, що й досі вважається священним у національній історії. Захоплені натовпи прорвалися до зали сейму та галереї. Новий "Закон про уряд" обговорювали протягом годин галасу. І хоча більшість послів гриміла "Згода!", кілька впертих депутатів залишалися при своїх запереченнях — аж поки, зрештою, ввечері король не став на стілець і не присягнув на вірність Конституції. Едмунд Берк протиставляв польську "славну змову на користь справжніх і істинних прав та інтересів людей" радикалізму Французької революції, яку він зневажав. І справді, Конституція 3 травня була радикальною лише в тому сенсі, що вона означала величезний відрив від польського минулого, а також разючу протилежність похмурим автократіям сусідніх Пруссії та Росії. Вона надала Речі Посполитій раціональну форму парламентського правління, децентралізовану, але — завдяки запровадженню спадкової монархії — зі стабільною спадкоємністю у керівництві. Водночас католицизм було знову підтверджено як домінуючу релігію (більшість польських реформаторів були вражені лютою антиклерикальністю Французької революції). І, як відомо, інститут кріпацтва зберігся, хоча й у зміненому вигляді та тепер під контролем держави: радикальні реформатори усвідомлювали, що негайне скасування відштовхне від них усе шляхетство. Після травня 1791 року вони взялися за програму подальших перетворень: "економічну конституцію", що запроваджувала ідеї Адама Сміта, та "моральну конституцію" для оновлення правової та судової систем.

Чомусь Станіслав Авґуст тішив себе ілюзією, що Катерина зможе прийняти всі ці зміни. Але так само, як поворот України на Захід виявився нестерпним для Путіна, демократія нової конституції Речі Посполитої була неприйнятною для імператриці. Менш ніж через рік відбулося масштабне російське вторгнення, підтримане Конфедерацією Тарговиці — зрадницькою лігою польських магнатів на чолі з Ксаверієм Браницьким і Феліксом Потоцьким, але організованою у Санкт-Петербурзі. Поляки хоробро боролися, але не мали жодних шансів, і через два місяці король фактично капітулював, відмовившись від Конституції 3 травня та погодившись приєднатися до конфедерації Тарговиці в обмін на початок переговорів про перемир’я. За це, дуже несправедливо, Станіслав Август увійшов у польський націоналістичний міф як боягузливий зрадник.

"Траєкторія Речі Посполитої тепер відвернулася від світлого майбутнього, обіцяного Польською революцією", — пише Баттервік. Другий поділ у 1793 році залишив лише крихітну Польщу навколо Варшави. Але бурхливі події, що відбулися згодом, більше вплинули на польську свідомість упродовж наступних ста років, ніж блискуча революція 1791 року. Величезне повстання 1794 року, що почалося у Кракові, але поширилося по всій Польщі та Великому князівству Литовському, може розглядатися як перше з трьох жертовних національних повстань — 1794 року, потім Листопадове повстання 1831 року та Січневе повстання 1863 року — які формували польську уяву протягом століття (багато хто додасть до цього героїчного ланцюга й Варшавське повстання 1944 року).

Перше повстання очолив Тадеуш Костюшко. Ветеран війни за незалежність США, він проголосив звільнення селян, а його селянські батальйони, що атакували з косами, прорвали регулярну російську піхоту в битві під Рацлавицями. Мешканці Варшави повстали, винищили російський гарнізон і повісили на вулицях деяких шляхтичів із Тарговиці. Але шанси були знову надто малі. Костюшко був поранений і захоплений у полон, а Варшава здалася після того, як генерал Суворов — досі герой Росії — штурмував передмістя Праги та вбив місцеве цивільне населення. Остаточний нищівний поділ відбувся у 1795 році. Станіслав Август зрікся престолу, а три держави-учасниці поділу взялися "знищувати все, що могло б нагадувати про існування королівства Польського".

Вони зазнали поразки. Польське питання й надалі мучило Європу і обурювало Росію, аж доки Версальський договір 1918 року не визнав відродження Польщі. Розділивши країну між собою після вторгнення у 1939 році, Гітлер і Сталін стверджували — так само, як сьогодні Путін стверджує про Україну — що Польща є фальшивою нацією без "історичної автентичності". Зерна старої Речі Посполитої, тієї дивної союзної держави, досі зберігаються в колективній пам’яті. Чи не була вона в деяких аспектах попередницею Європейського Союзу та його ідеалів? Величезна і з нечітко окресленими межами, багатонаціональна і загалом терпима до релігійного різноманіття, громіздка через широко розподілену владу на місцях, що робила слабкий центр майже нездатним до рішучих дій: це було повною протилежністю до грюкаючих, озброєних, централізованих національних держав, які виникали навколо неї. А хіба ЄС — величезний, багатий, зі слабким захистом, гарний і зворушливо безпорадний у раптових надзвичайних ситуаціях — не має чогось спільного з тією напівзабутою Річчю Посполитою?

У книзі Баттервіка є один недолік: відсутній вступний розділ, який пояснював би дві інституції, які можуть збентежити непрофесіоналів. "Конфедерація" була одночасно легалізованою змовою і способом захисту парламенту від зриву. Насамперед, є шляхта: як Польща розвинула цю надзвичайну масову шляхту, унікальну в Європі, яка трьохсотліттями домінувала в політиці в ім’я власного уявлення про свободу? Чи ця верства, як зазвичай говорять, власною зарозумілістю та егоцентризмом привела Річ Посполиту до загибелі? Підривно, Баттервік натякає, що в шляхти є щось вартісне: її золота свобода та грубувата демократія, наполягання на участі ("Нічого про нас без нас"), рівність у гідності та інстинктивна відраза до будь-якої форми деспотичної влади. На щастя, поляки й досі зберігають сарматський ген.