Іllegitime. Галина Пагутяк

Навіть коли нелегітимні хлопці й дівчата одружувалися, до 1944 року їхній статус зазначали в метричних книгах. Правда, мені дуже рідко траплялися такі позначки, не тому, що нешлюбних дітей було мало, а тому, що вони не доживали навіть до п’яти років. Я не досліджувала це явище, але після десятків прочитаних метричних книг вже знала напевне — у книзі записів про смерть невдовзі зустріну прізвище маленького бастарда, про хрещення якого щойно прочитала.

Здебільшого небажані діти вмирали до року. У місті — майже всізгідно з метричними книгами передмість Дрогобича. Дитина вмирала від недогляду, її мати не могла нічого вдіяти навіть коли мала батьків і жила вдома, навіть якщо її материнські почуття були сильніші за сором. Дитину могли просто перегріти, чи навпаки заморозити, і записати це як природну смерть. Якщо це були наймичка, служниця, то вона віддавала дитину жінці, яка облаштувала в себе вдома притулок, а насправді заморювала немовлят. Шансів вижити у "цьотки", так називали професію доглядальниць, не було жодних. Завитка, або ж покритка користалася іншим шансом, і наймалася годувальницею в багату міщанську родину. Найогиднішим у цій ситуації було те, що вбивство новонародженого матір’ю-одиначкою каралося дуже жорстоко: у Середньовіччі дітовбивць закопували живцем разом із мертвою дитиною, а згодом просто ув’язнювали, зате повільне вбивство не викликало жодних підозр. Бо таку дитину в житті нічого доброго не чекало.

Краща ситуація була на селі — через потребу в дармовій робочій силі. Бастарди могли вижити, якщо на те була воля батьків, матері чи господарів. Життя їхнє було сповнене принижень, злигоднів, їх змалку могли віддати в найми у якесь село, де над ними знущалися, а дівчатка змалечку ставали жертвами сексуального насильства з боку членів родини господаря, як це описано в оповіданні Івана Франка "Микитичів дуб". Реальна історія 12-річної наймички, яка народила дитину просто в школі. Народила, взяла в подолокнижній край сукні, спідниці, і пішла плачучи додому. Вона понад усе боялася гніву господаря, щоб той її не вигнав. Священник, який став свідком цього, був дуже обурений, і пішов до того, кого ми зараз називаємо педофілом, а той йому сиромудро відповів, що мала сама того хотіла. "А де були ви, сусіди? — вигукнув священник. — Невже не бачили, що над дитиною чинять наругу?". Сусіди тільки знизували плечима, бо хоч бачили, але вирішили не псувати стосунки з багачем, який є ще й ревним парафіянином і жертвує на церкву. Вже те, що навіть священник не змовчав, свідчить про глибину кривди, заподіяної дитині.

Іншому священнику з сусіднього Урожа, Петрові Мудраку1795-1868 закидали у консисторії, що він бере на роботу до себе завиток і навіть із дітьми, а той відповідав: "А куди їй, бідній, подітися?". То був теж дуже рідкісний випадок вияву милосердя до незаконних дітей.

Та й до власних дітей, дорікав єгомость Кирило Селецький, що створив першу в Галичині захоронкудитячий садок, селяни ставилися як до "бидлят", поки ті не могли ще працювати нарівні з дорослими. Можна уявити, як вони ставилися до байстрюків…

Про якісь права дитини не могло бути й мови, хоч після Другої світової тисячі самотніх жінок народили і виховали дітей, які стали для них опорою. Тепер, якщо самотня жінка у віці народить дитину поза шлюбом, її навіть хвалять за мудрість, бо буде кому на старість води подати. І по селах так само. Може, й за спиною обмовлять, але ніхто не буде насміхатись над такими дітьми. Їх, навпаки, жалітимуть і допомагатимуть.

У моєму селі Урожі донедавна жила жінка, яка задушила при пологах небажану дитину, і відсиділа за це в тюрмі. Кожен, хто хотів, міг кинути в неї камінь, тобто "випімнути". Хоч невідомо в якому психічному стані вона перебувала, коли вбивала свою дитину. Злочин кваліфікували як навмисне вбивство.  

Дитина — це не іграшка, не товар, і не "недолюдина". Здається, це би мали зрозуміти в сучасному світі, де коять з дітьми страшні речі. Єдине, у чому змінилося суспільство — це в тому, що більше не розрізняє у правах legitime та illegitime.