Є лише одна заковика. Віталій Ляска

Справді, життєвий досвід у серцевині кривавих земель визначав поліваріантність виборів, особливо коли потенційні та реальні загрози аж зашкалювали. Одначе українці в очах світу зазвичай обирали один із них — ідейну або вимушену колаборацію із "головним злом". Вони лупцювали євреїв на вулицях Львова та холоднокровно вбивали їх, врешті як і інших українців, у Бабиному Яру. Інколи вони вирушали до російського Смоленська, щоб на очах зажурених німецьких вояків коїти злочини серед місцевих цивільних — сюжет із німецького мінісеріалу "Наші матері, наші батьки". Вони ж заганяли в’язнів до газових камер у нацистських таборах смерти — згадайте справу Івана Дем’янюка. Додаймо до цих гаданих і реальних злочинів Волинську трагедію і зрозуміємо, що принаймні половина закидів на наших предків не є наслідком "братньої" пропаганди, а результатом праці поважаних на Заході істориків та творців маскульту. Навіть пам’ять про українських остарбайтерів щільно покрита рядном сучасних німецьких уявлень про те, що ледь не всі примусові робітники були росіянами.

Біда випадку Роти–Гуньки в тому, що на місці Ярослава  міг би опинитися будь-хто із колишніх вояків УПА. Невже тоді події розгорталися б інакше? Бандера, Шухевич і ще кілька десятків тисяч українських повстанців є нацистськими колаборантами та вбивцями. Такі твердження легко злітали з вуст закордонних політиків ще до того, коли про Гуньку ніхто не чув. Це відбувалося на тлі сором’язливої мовчанки української влади, яка й сама не до кінця усвідомлювала, коли просити вибачення, а коли наполягати на своєму. Вимагати вибачень у когось навіть не думали. Хоча байдуже, бо хіба на наші голоси зважали б? У колективних уявленнях про Другу світову війну всі ролі вже давно поділено. Стільці і жертв, і переможців надійно зайняті. Будь-хто, хто насмілиться підважити таку усталену ідилію, ризикує наразитися на повселюдний ґвалт. І переможці, і жертви, і навіть переможені чекають українців лише із покаянням і самоцькуванням. Шанси змінити таку химерну систему координат вкрай мізерні. За нашими спинами немає вісімдесятилітньої індустрії пам’яті, нам бракує грошей і, будьмо відвертими, візії та інтелектуальних ресурсів. 

Водночас ми напрочуд легко забуваємо про роль українців у перемозі над нацизмом. Намагаючись будь-якою ціною позбутися спадку окупаційної держави, ми також несамохіть тавруємо мільйони тих українців, які воювали в радянській армії. Хтось зі своєї волі, хтось із примусу, а більшість — не маючи вибору. Чи всі вони були окупантами? Якщо так, то дно Дніпра донині встелене сотнями тисяч окупантів — так званих чорнопіджачників, і не випадає нам за ними лити сльози. Чорно-білі тони дуже добре пасують до узагальнень, але от у випадку конкретних історій вони бентежать. Тим паче, що пов’язані з родинними історіями мільйонів українців. Чи не такого знецінення українського виміру Другої світової війни хоче кремлівський диктатор, який із десяток років тому на весь світ заявляв, що Росія перемогла би в ній і самотужки? 

Поміж тим є один парадокс. Що дужче ми руйнуватимемо російську монополію перемоги у Другій світовій війні і пояснюватимемо світові ефемерність радянського (а отже, російського) народу-визволителя, то легше нам буде доносити множинність досвідів українців у 1940-х роках. Як переможцям нам треба сісти на свій, цілком заслужений, стілець у цій кімнаті колективної пам’яті. Тоді на шляху тих, хто таврує українців поплічниками нацистів, постане один логічний парадокс — "Пастка-22", знаний з однойменного роману 1961-го авторства Джозефа Геллера. У найспрощенішому сучасному трактуванні він звучить так: єдиний спосіб отримати кредит — довести банкові, що вам не потрібен кредит. Переосмислюючи "Пастку-22", ми можемо слушно зауважити: як українці могли бути нацистськими колаборантами, якщо ми перемогли нацизм. Звісно, така гра розуму — жартівлива іронія, яка, попри все, добре ілюструє парадоксальність  ситуації, у якій ми опинилися. Мабуть, не буде кращого моменту, аніж тепер, щоби показати всім українське обличчя Другої світової війни — багатолике, і героїчне, і трагічне — та гучно маніфестувати головну помилку повоєнного світу, який так і не наважився прирівняти комунізм до нацизму. Є лише одна заковика. Перед тим як експортувати українське бачення Другої світової війни, ми маємо досягти консенсусу щодо нього всередині держави.