Як увімкнути гравітацію українського ґранднаративу?

Що єднає уявні спільноти

Ця коротенька ремарка про фільм, що наробив багато галасу, але не здобув помітних нагород у престижних категоріях, на мою думку, заслуговує на те, аби бути прикладом для історії. І йдеться мені саме про гравітацію і силу тяжіння, про властивості тіл, що мають масу, притягуватись одне до одного. Для розуміння того, що таке велика історія нації, народу, це розуміння є вкрай важливим.

Чому ми притягуємося одне до одного? Що нас спонукає тягнутися й утворювати за допомогою невидимих зв’язків націю? Чому такі різні між собою люди почуваються належними до чогось невидимого і водночас спільного? Фізика тут не надто допоможе з відповідями, а от дати поштовх до правильного напрямку міркування їй якраз до снаги.

Українські історики протягом минулих 200 років прагнули вибудувати просту і зрозумілу версію того, що по-вченому гуманітарії називають ґранднаративом. Напевно, ще в "Історії русів" — чи не першій популярній версії нашого минулого — була представлена схема історії, що стала початком подібних конструювань у добу творення модерних націй. Ниточка, яку тягнув невідомий автор від свого сьогодення й аж до перших київських князів, стала основою нашого ґранднаративу на подальші два століття.

Коли історія у другій половині XIX cтоліття стала поважною академічною наукою і сивочолі професори, озброєні величезною кількістю нових фактів, почали писати грубезні томи національних історій по-новому, постало просте й логічне питання. Як написати історію держави, яку інтелектуали в Києві запропонували назвати Україною? Як об’єднати уявну спільноту від Сяну до Дону і, можливо, аж по Кубань? Як пояснити всім цим людям, що мешкали від боліт Полісся на Півночі й до Кримських гір на півдні, що вони є нащадками спільного минуло і творцями спільного майбутнього?

Завдання виявилося не з легких. І не тому, що бракувало знань, прикладів чи вміння їх сконструювати в логічно-послідовний ланцюжок від якогось першого князя в Києві і до того часу, в якому це писалося. Як і кожна подібна конструкція, український ґранднаратив потребував опрацювання та селекції фактів, що при певній комбінації давали б просту, логічну та бажано зрозумілу для більшості схему української історії.

Як і кожна схема, це лише скелет того, на що історики накладають власний доробок. Усі факти, визбирані з опрацьованих джерел і обговорені попередниками та сучасниками, мають одну мету: доповнити, розширити, покращити той-таки головний наратив, навколо якого все обертається. То, можливо, йдеться про сонце?

Якби йшлося про центр чи осердя нашої планетарної системи, то Миколай Коперник уже понад 500 років тому все розставив по своїх місцях. Нам натомість потрібно допрацювати свою основу, свій скелет національної історії, який би міцно тримався власного центру гравітації, як усі планети, астероїди, комети в нашій сонячній системі тримаються визначених гравітацією траєкторій. На перший погляд просто, але історія — не фізика, і тут у гру входять чимало суб’єктивних факторів.

Конструювання історії під час  будування держави

Ще наприкінці XIX столітт молодий та амбітний Михайло Грушевський поставив перед собою завдання створити український модерний ґранднаратив. Розпочата ним робота над багатотомною "Історією України-Руси" мала б не лише дати відповідь на ті виклики й питання, що стояли перед молодою українською історичною наукою, а ще й стати чітким дороговказом для модерної української нації, що поставала у двох імперіях. Це виявилося надскладним завданням.

Навіть попри цілком логічну, як для Грушевського, схему, яку він доступно пояснив та виклав у своїй, мабуть, найвідомішій статті "Звичайна схема "русскої" історії й справа раціонального укладу історії Східнього Слов’янства", що побачила світ у 1903 році, донести її до широкого загалу виявилося вкрай складною справою. З початком Першої світової війни багатотомна "Історія України-Руси" почала виходити не з такою регулярністю, як раніше, а заангажування Грушевського в політику та безліч нових проєктів аж ніяк не сприяли швидкому продовженню роботи над наступними томами. Ба більше, починаючи від 7-го тому, коли на сторінках цього ґранднаративу з’являються і швидко починають тотально домінувати козацькі сюжети нашої історії, виклад матеріалу вже не виконував функцій доступності та формування чітких уявлень про українську історію.

Останній 10-й том, у якому виклад було доведено до Гадяцької угоди, лише посилив та почасти законсервував уявлення про наше минуле у версії, яку запропонував Грушевський. І не йдеться про критику його візії, добір фактів чи їхню інтерпретацію. Грушевський вперше спробував, і частково це йому вдалося, показати українську версію історії, яка до того часу ніколи не мала такого глибокого та фахового опрацювання. Як на передумови, час створення, виклики, що стояли перед ним, та умови праці — це було революційним досягненням. Але час не стоїть на місці, і революції, що почали вибухати в Європі від 1917 року, зробили свій внесок у творення, модернізацію та переписування українського ґранднаративу.

Можна наводити чимало прикладів творення різних версій українського ґранднаративу, що повстали в еміграції після 1921 року, і це дійсно має сенс у фахових дискусіях істориків. Свій зоряний час ці варіанти нашої історії отримають наприкінці 1980-х років, коли напівлегально, а згодом і цілком легально стануть доступними широкому ґрону непідготовлених читачів.

Тотальна неправда в тоталітарній державі

Найбільший вплив на українців справила радянська версія історії, що культивувала спільність трьох східнослов’янських народів. Радянські підручники з історії УРСР цілковито ігнорували цілі століття нашої історії, а якщо й торкалися сюжетів, що не надто вписувалися в загальнорадянську, тобто російську канву подій, то постійно підкреслювали споконвічне прагнення українського народу возз’єднатися з братнім російським народом.

Шкільний підручник, поза ритуальними абзацами про колиску братніх народів, виклад історії розпочинав ледь не з повстання під проводом Богдана Хмельницького, де одразу наголошував на тому, що ось Україна возз’єдналася з Росією. І ніхто не намагався пояснити, що те, що в підручнику називали Україною, не тотожне країні, у якій живе читач цього тексту, як і те, що з Росією ще гірша ситуація.

Ця проста й цілком зрозуміла версія радянського українського наративу мала одну мету: уніфікувати уявлення про історію України як спільну з російською, показати певні відмінності, які, звісно, ніяк не шкодять загальній настанові, та невпинно підкреслювати спорідненість, спільність та споконвічне прагнення до перебування в одній державі.

Наприкінці існування Радянського Союзу, завдяки подвижницькій праці насамперед філологів, український читач дістав змогу ознайомитися із забороненими версіями української історії, що були написані на початку XX століття. Ілюстрована історія України-Руси Михайла Грушевського була чи не наймасовішим бестселером тих часів. За нею з’явилися студії авторства Олександри Єфименко, Дмитра Дорошенка, Наталії Полонської-Василенко та вкрай популярний аматорський нарис Миколи Аркаса.

Сучасні й несучасні концепції 

Уже за цими текстами почали виходити друком нові синтези сучасних авторів, що вкрай безкритично ставилися до конструювання, наповнення фактами та власними інтерпретаціями своїх книжок. Намагаючись позбутися радянського минулого, вони здебільшого повторювали ідеї та канву своїх давніх попередників, між якими була прірва, спровокована репресіями 1930-х років, що унеможливили спадковість в українській історичній науці.

Відсутність цієї спадковості сильно відчувається й сьогодні, адже ніхто з українських істориків не може вести власну наукову генеалогію з другої половини XIX cтоліття. Наприклад, якби той, кому нині 40–50 років, вчився в того, хто був учнем учня Михайла Грушевського, а отже, у такий спосіб був причетним принаймні до школи Володимира Антоновича. На жаль, в українському вимірі це неможливо. Як і те, що в радянський період нашої історичної науки українські історики, окрім особливо наближених до певних структур, були практично позбавлені можливості читати і співпрацювати зі своїми закордонними колегами. Ті нечисленні винятки, що таки траплялися у 1960–1970-х роках, радше підтверджують цю дійсність, що потребувала докорінних змін.

У середині 1990-х з’явився нагальний попит на нову версію українського ґранднаративу, який спробували реалізувати як на традиційно академічному рівні, у межах Інституту історії НАН України, індивідуальних зусиль окремих істориків, так і через міжнародні проєкти. Кожен із цих проєктів щиро прагнув показати новий вимір і нову версію української історії. Читач отримав чималу кількість книжок, що пропонували інакше бачення історії, нові факти та нових героїв. Відкидаючи старі догми, автори намагалися вписувати українську минувшину в європейський та світовий контекст, більше і глибше вивчати спільне минуле із сусідніми державами.

Словом, вперше українська історична наука спробувала позбутися старого та, озброївшись новими теоріями, написати справжню історію України. Ці конструкції дуже часто грішили архаїчними, як на час виникнення в українських реаліях, уявленнями про історію, насамперед концептуального характеру. Чого варта сильна любов українських істориків до цивілізаційних підходів у великих наративах, що були популярними у світі в 1920–1950-х роках. Тут давалася взнаки відрубаність українських істориків від загальносвітових інтелектуальних дискусій. І коли ідеї, що були народжені в середині XX cтоліття, із майже півстолітнім запізненням доходили до нас, їх використовували як нове слово в історичній науці. Так, для нас це дійсно було новим. Але для світу — ні. Ми й досі не подолали цього відставання від наших колег.

Подібний запал торкнувся й підручникової версії нашого минулого, яка з гострими та запальними дискусіями тривала і триває донині. Адже будь-яка версія шкільної історії України досі викликає гострі суперечки у професійному колі істориків, а завдяки масмедіа стає надбанням усієї країни. Така увага не може не тішити українських істориків, які справедливо відчувають, що історія завжди на часі. Проте для якісної роботи часто потрібна тиша кабінетів і зважена думка в фахових дискусіях. Адже в запалі суспільної полеміки та наївних уявлень, що в історії кожен може бути фахівцем, ми втрачаємо можливість спокійно розібратися з нашим минулим. Забувається важливий момент: історія — це жива наука. Наш погляд у минуле дуже залежний від часу та обставин, коли історик досліджує події, віддалені від нього чималим часовим проміжком.

Недовіра до великих наративів і лакуни українського історієписання

Залежність від схем наших попередників є настільки сильною, що навіть найкращі приклади конструювання українського ґранднаративу є радше кавер-версіями Грушевського. Як і те, що в сучасному світі сконструювати цілком нову схему національного наративу доволі складно. Історична наука вже давно не любить великих форм. Десятиліття тому пішли в минуле багатотомні праці, де автори намагалися втиснути всі відомі їм факти про якомога більшу кількість закутків території, яку досліджували. Сьогодні той, хто спробує взятися за написання історії у форматі "Історія України-Руси", дуже добре має подумати та... чесно відмовитися від цієї ідеї. Не врятує, мабуть, і колектив авторів.

Сучасна українська версія, а радше версії українського ґранднаративу дуже подібні між собою. При бажанні можна знайти ті, що таки будуть вирізнятися із загалу бодай частковим приділенням уваги тому, що й досі функціонує у загальній свідомості як "темні віки", додаючи у період між серединою XIII та серединою XVI століттями щось про те, що відбувалося на цій землі. Насамперед йдеться про Велике князівство Литовське та місце українських земель у ньому. І тут нічого радикально новового. Натомість коли на арену виходить козацтво, воно абсолютно підпорядковує наратив української історії аж до кінця XVIII століття. Але це все деталі. І вони, попри важливість, не повинні відволікати від загальної конструкції українського ґранднаративу. Яким має бути скелет тієї історії, що є основою для нарації або ж множинності цих оповідей?

Чи можливе нове слово в українській історичній науці 

Місяць тому група українських істориків середнього покоління опублікувала на сайті "Локальна історія" сміливий текст під назвою "Мультифронтир. Нова схема української історії". Одразу зазначу: що більше ми рефлексуємо над подібними проблемами нашої історії, то краще. Сміливість, із якою автори представили власну концепцію, вражає. Наведу лише одну цитату, де автори зазначають, що вони вкладають у нову схему української історії: "Ми беремося стверджувати, що схемою історії України, яка дозволяє впорядкувати множину фактів її минулого у логічну послідовність, є саме мультифронтирність. А існування Мультифронтиру на території сучасної України упродовж тривалого часу якнайкраще може пояснити певні особливості нашої держави — в ньому коріняться вади і чесноти, поразки і здобутки українського суспільства". Загалом, пропозиція по-новому подивитися на історію України слушна і давно на часі.

Тому на перший план виходить, власне, концепція. Ідея запровадити фронтир та описати українську історію як фронтирну — не нова, але вона так і не набула логічної форми. Маючи чи не найбільший фронтир у Європі, що рухався від XIII століття у різні напрямки, українські історики не надто сприймали цю ідею, або радше спосіб представлення нашого минулого для подій XIII–XVIII століть. Чи варто це робити комплексно в контексті тези, що українська історія є мультфронтирною? Мабуть, ні.

На мою думку, описувати українську історію чи радше конструювати по-новому український ґранднаратив саме з меж-фронтирів некоректно. Межа віддавна мала одну функцію — відділити своє від чужого. Пограниччя завжди є тією територією, де відчувається вплив і присутність поруч іншого. Чи варто в такий спосіб конструювати нашу історію, коли за основу береться не центр, про який автори концепції згадують у категоріях "гартленду"? Мені видається, що ні. Кожна спільнота має те, що є осердям групи, етносу, нації. Закони фізики тут якраз дуже добре працюють. Не може бути центр тяжіння на межі. Тоді вся конструкція буде нежиттєздатною. 

Український ґранднаратив складний, нелінійний та неоднорідний. Власне, як і решта відомих наративів у світі. Неможливо укласти нашу історію у просту та послідовну схему, особливо для тієї території, яка зазначена в нашій Конституції і за яку нині воюють Збройні Сили України. Винятків, які потрібно буде зазначати, буде так багато, що це перетвориться на складний і малозрозумілий для будь-кого конструкт.

Наприклад, що робити з Кримом? Як його вписати в концепцію фронтиру, якщо він більшу частину осяжної писемної історії був по той бік кордону? І хоча автори розпочинають свою концепцію з того, що перший фронтир між неандертальцями й ранніми кроманьйонцями був саме у Криму, це ніяк не прояснює ситуацію. Як і те, що й сьогодні у нашому ґрант-наративі є чимало прогалин. Пересічний учень і студент практично безпорадний із такими територіями, як Буковина та Закарпаття, аж до середини XX століття.

Центр і периферія національної історії

Як вийти із цієї пастки конструювання? Я не пропоную альтернативну версію ґранднаративу. Мені йдеться про кілька важливих та засадничих елементів подібної конструкції. Завжди в конструюванні національного ґранднаративу має бути визначено, звідки йде ця сила тяжіння і впливає на все, що довкола. У координатах нашої історії можна навести простий приклад: чому Волинь, Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Причорномор’я, Крим, Право- та Лівобережна Наддніпрянщина мають один центр тяжіння? Яка гравітація, якщо використовувати фізичну термінологію, утримує їх разом і творить сучасну Україну? Врешті, що в них спільного? І чому всі, хто проживає на цій території, відчувають належність до однієї спільноти?

Наступний рівень – це регіональний. Скільки в нас історичних регіонів і якою була їхня історія? Скільки їх утворюють сучасну Україну? Адже на цьому рівні не менше питань. Ми вкрай мало розуміємо і знаємо на академічному рівні, як ці регіони сформувалися. Що стало причиною, що племінні союзи, про які писав автор "Повісті временних літ", утворили щось на кшталт Волині чи Сіверщини? І коли ми отримаємо відповіді на ці питання, ми зможемо побачити, як і з чого складалася конструкція, яку ми сьогодні називаємо Україною. Ці історичні регіони стали елементами, з яких проєкт України сформувався в модерний час. І тому ці два виміри – регіональний та, назвемо його, загальноукраїнський — і мають бути в основі конструювання сучасного українського ґранднаративу.

Одразу зазначу, це складна робота. Не можна взяти і синхронізувати Руське воєводство з Київським на межі XV–XVI століть, але потрібно показати, що їх об’єднувало, незважаючи на те, що вони перебували в різних державах. Так само складно об’єднати Волинь і Крим у XIX столітті, коли вони якраз є в одній імперії. Подібних прикладів, що змушують вдаватися до пошуку тої-таки гравітації, можна навести чимало. І суть не в тому.

У нас дуже велика, як на європейські реалії, країна. У нас не було державного центру на території сучасної України більшу частину другого тисячоліття. Тому звести все до лінійного переказу подій із різних частин тих територій, що формують сьогодні нашу державу, неможливо, та й це не принесе хорошого результату. Утворена конструкція буде настільки кульгавою, що навряд чи протримається довго під ударами критиків. Тому новому українському ґранднаративу вкрай потрібен центр, який буде осердям, і потрібне якісне і глибоке вивчення всіх історичних регіонів, що складають сьогодні нашу країну. І коли ще й запрацює гравітація, яка буде утримувати це в межах наших кордонів, тоді ми й отримаємо новий та сучасний ґранднаратив української історії.