Як я зустріла вашого діда. Анна Вдовиковська

"Я дійшов до того, що замислююсь про онуків.

Не дітей, а саме онуків, щоб бакланити їх історіями"

Дуже приблизна цитата зі стендапу Сергія Ліпка

Перша гризота кожного волонтера — пошук грошей на вундервафлі, яких потребують військові. Ти вже не дивуєшся запитам. "Треба якось налаштувати зв’язок на… Кхм… Не зовсім українській території", "Шукаємо екскаватор і корабельний контейнер. Але краще чотири" і навіть: "нас тут боєць з імовірним сепсисом, здалося б його трошечки викрасти з реабцентру і перевезти в нормальну лікарню. Бажано вже. Як куди? Ну, знайди куди".

Все це може звучати драйвово, допоки дізнаєшся ціни на корабельні контейнери та їх доставку і коли витріщаєшся на прайси приватної швидкої допомоги в надії, що тобі в очах подвоїлися нулики.

І ось ти вже виносиш з хати речі, позичаєш суми, яких навіть в руках ніколи не тримав, купуєш спорягу в розтермінування і, звісно ж, оголошуєш збори… О-о-о, збори! Розіграші подарунків, записування відео, де стоїш у ванні в повнорозмірній масці рептилоїда, і, при тому, граєш на баяні придуркувату пісеньку з рефреном типу "дайте ґрошів".

Так само нескучно наші донатори акумулюють і передають гроші. Ніби ми всі змагаємося, хто влипне в екзотичнішу історію, щоб було чим діставати онуків.

Кілька років тому пише мені знайомий священник, який живе в далекому карпатському монастирі: "Маю таку-то суму, кажіть, як вам її доправити на збір". 

Вже не вперше цей отець донатить дуже моцні кошти і мене, звісно, підгризала цікавість, де ж він їх друкує. Але вирішила  мовчки брати, поки дають, ґречно подякувала, підібрала кульочок "Boss" достатньої місткості, щоби влізли "чєтирє жалкіє пачкі дєнєг", чи скільки їх там було…

Далі треба було зметикувати, як дістатися цього монастиря, бо забрати гроші готівкою в валюті здавалося значно вигідніше, ніж ганяти їх банківськими переказами. Чи то пак спокусливоюбула ідея попросити друга-військового підкинути мене на машині, бо, до слова, після року знайомства і місяця вилазок на рандки ми все ніяк не могли зізнатися одне одному в закоханості. 

Як порєдна галичанка доброго хо́вання, не хотіла прямо просити його підвезти мене, тому написала у фейсбуці: "Треба забрати з Карпат специфічний вантаж і доправити його до Львова. Хто б мене підкинув?".

Написала і сиджу. Жду. Спершу підкинути пропонує подруга. Знаходжу відмазку. А ще давній знайомий проїздить повз Львів, каже, що може привезти, шо там мені треба. Теж зісковзую з теми. І тут нарешті пише той самий адресат допису, мовляв, має завтра вихідний, тож можемо поїхати, якщо ще ніхто не зголосився. 

"Без тебе все пропало б", — чесно брешу я.

Вже наступного ранку ми прямували гірськими серпантинами кудись-не-знаю-куди, чисто як у типовій комедії про Ірландію — бракувало тільки О’Ґаллахена, який, вказуючи пальцем десь на північний південь, казав би, що ми вже майже доїхали до пункту призначення, залишилося лиш повернути за пагорб. Прецінь, з функцією таких порадників впоралися й місцеві, бо ми розуміли тамтешню говірку приблизно так само, як дублінець розуміє мешканця Дінґлу…

Осінні гори мінилися з помаранчевого в червоне, за кілька годин цього прекрасного видовища ми з Лесем вже трішки звикли одне до одного, а нудота від кружляння серпантинами додала ще й відчуття братерства.

І ось ми на місці: серед гір стояв давній монастир, більше схожий на оборонний замок, а зустрічати нас вийшов худенький старший мо́нах, який спершу ніби соромився з нами говорити. Як і ми з ним.

Він одразу потягнув нас у порожню монастирську трапезну, наставив мисо́к із їжею і намагався не дуже витріщатися, поки їмо. Квашена капуста відмовлялася лізти мені до горлянки — десь як оті маленькі восьминоги, що корейці їдять їх живими. Воно й не дивно, бо плечем до плеча коло мене сидів "просто побратюня", з яким завше починаю або нестримно розумникувати, або поперемінно червоніти, біліти й мовчати. Він, видно, у схожій кондиції і, щоб не вести з монахом натягнутої розмови, показово наполегливо жує. Видко, й сам отець (назвемо його тут Юстином), не уявляв, про що говорити з бритоголовим дядьком в татуюваннях і кобітою, що затинається на кожному третьому слові. Тому уважно розглядав стіну, яку він бачив тричі на день ось уже котре десятиліття, але, видно, саме сьогодні вона його чимось вразила.

Звук хрумтіння відлунює об голі стіни трапезної.

— Отче, я перепрошую, але звідки у вас стільки грошей?

— Та я економлю. Кудись мене відправлять у відрядження закордон, то я підзбирую і віддаю на збори. А то іноді й парафіяни допоможуть, вони ж тут часто теж незле заробляють.

Ось так, жодної тобі кучерявої історії про контрабанду дронами через монастир на прикордонні, просто людина у старому светрі, якій віриш якось за замовчуванням. 

До речі, про контрабас непогана думка, якщо збори зовсім зійдуть на пси…Шукаю, де можна спіймати мобільний сигнал, бо стіни грубецькі. Майже вихиляюся в вікно і краєм вуха чую, як отець Юстин розпитує Олексія, чи давно воює, чи був одружений, чи хоче одружитися ще раз  — бракувало тільки прямого питання, які він має плани на мене. Продовжую тупитися в телефон, а сама наслуха́ю, що ж він там відповість. 

Уже йдучи назад до авта, чуємо вигуки отця, який несеться за нами: 

— Чекайте! Маю вам гостинця на вечір!

— Та дякую, але ми не тойво, може вже до Львова ввечері доберемося і не…

— Ніц не знаю! Беріть!

Стискаю в руках пакунок із пляшками від "Поляни квасової", наповненими домашнім варенням, і маленькою плящинкою домашнього вина. Лесь чомусь червоніє, як ружа. Я, здається, теж.

Гуторимо собі далі дорогою назад, під’їхали до кордону, щоб сфоткатися на тлі таблички "пропускний пункт" і скинути в батальйонний чат, мовляв, адіос, братани. Вечірнє сонце підсвічує пурпуром гори, хоч зупиняйся і вже тут цілуйся… І ми таки зупинилися, бо машина взяла й заглохла. Ніби знову починає бурчати, проїжджає ще метрів з десять і замовкає вже повністю.

На щастя, ми якраз доїхали до початку якогось села. Лесь спершу довго порпається в машині, а тоді, все ж, вирішує шукати місцевих, щоб помогли викликати евакуатор. 

— Ти розумієш, що вони кажуть?

— В принципі, так.

— Тільки сполучники?

— Угу.

За якусь часину до нас приїздить лафета і везе до найближчого гаражного СТО. Меланхолійно колихаючи кермом, водій каже: "Тут мастером у нас тутешній батьо (парох), а він ниська мусить відспівувати мою мамичку (тещу), то пак ай не зможе фіксовати вам машину. Шукайте, де заночувати".

Пам-пам-па-а-ам… 

Постояли трішки, поговорили з панотцем-автомеханіком, птахи над гаражами цілими зграями відлітали у вирій, а от ми сьогодні точно не зрушимо з місця. Священник запропонував підвезти нас до місця ночівлі й ось ми теліпаємося на старенькій автівці поміж літургійних риз і побутового реманенту в пошуках готелю. "Готель" — то слово, звісно, гучне, але там на вечерю подавали гарячі деруни, а що його ще треба втомленим і трішки підмерзлим подорожнім? 

Деруни теж зрадливо не ковталися, хоч і були шедеврально смачними. 

— Вам спільний номер чи окремі?

Пауза затягнулася. Я чекала, що Лесь скаже "окремі", але чим довше ми мовчимо, тим воно якось тупіше. Тож проганяю в голові ціле рівняння: він точно захоче заплатити, тому якщо я скажу, що окремі, то може бути якось зажирно, тож може скажу, що спільний, але тоді це буде якось, так ніби я на щось натякаю... О йопересете!

— Та спі-і-ільний, — промекую і розумію, що вибрала найбільш невдобний варіант. Ну, може там будуть два ліжка.Якщо в цей момент вам захочеться сказати, що в мене насрано в голові, абсолютно з вами згодна.

Зайшли до кімнати. Я прикипіла спиною до дверей, розглядаючи двоспальне ложе.

— Якщо хочеш, можемо таки взяти два номери, — ґречно каже мій супутник.

— Та н-н-є, — далі озвучую голосом кози, бо що його уже.

***

— Пам’ятаєш, ми тоді всю ніч лежали, як солдатики, строго по протилежних краях ліжка, повністю вбрані, і я ще суворо пирила в ноут, поки ти не захропів своїм коронним храпом?

— Ти тоді, мабуть, остаточно пошкодувала, що не замовила окремий номер.

— Та я пошкодувала, що ми взагалі в одному селі! А, якщо серйозно, то це було так м-и-ило, коли ти під ранок несміло поклав руку мені на талію. Здалося, ніби то хтось дерев’яну колоду на мене примостив — ти з переляку аж закляк.

— Та це був ужас! Ти ж могла подумати, що я навмисно влаштував трюк із машиною, щоб затягнути тебе до ліжка.

— Екзотична версія. Але думаєш, тоді тобі щось взагалі світило? Міші́ґене, я ж галицька панянка.

Ранок, день, вечір… Автівку ремонтували довго. Але ми за обіймами і розмовами хотіли лише, щоб ця тачка виявилася найбільш поламаною на світі й щоб нас ніхто не чіпав. Поки є деруни, кава, майже закритий збір на РЕБ-и і зорі над головою. Поки є ми, що урвали у війни цей день.

За рік отець Юстин, призабувши, з ким я тоді приїжджала, каже: "Мені там якийсь Олексій від вас дзвонив. То якийсь ваш протеже?"

"Та ні, — відповідаю, — то ваш".