Як і навіщо Росія вивезла античну мозаїку з Херсонесу. Діана Клочко

Граф Сергій Уваров не був самодуром: учасник товариства "Арзамас", до якого входив і Пушкін, і деякі декабристи, в юності успішно публікував за кордоном дослідження з антикознавства німецькою, які дозволили йому познайомитись із Гете. Одружений на внучці гетьмана Кирила Розумовського, він підтримував у свого єдиного сина Олексія зацікавлення "древнощами", особливо античними, що було в ті часи ознакою прогресивного колекціонування і музеєзнавства. 

<p>Портрет Олексія Уварова, художник Іван Куліков, 1916 рік&nbsp;</p>

Олексій Сергійович став археологом, зокрема розкопував причорноморські міста Ольвію і Пантікапей (видав працю французькою мовою про них). У пам’ять про батька ініціював і фінансував перші археологічні з'їзди імперії, сприяв заснуванню Московського археологічного товариства, а потім й Історичного музею Москви, куди багато років збирав артефакти як директор, намагаючись перетворити інституцію на подобу Британського музею. Адже кожна справжня імперія повинна мати деякий стосунок до імперії Римської, найкраще, якщо у вигляді конкретних міст, заснованих унаслідок завойовницьких походів (до британського Лондона був римський Лондініум), а якщо на підвладній території таких не знайшлося — для цього згодяться й рештки міст-колоній давньої Греції.

Артефакт, що найбільше прославив обох Уварових, знаходиться в петербурзькому Ермітажі. Він лежить там у вигляді підлоги, бо це мозаїка V-VI століття зі зруйнованого храму — античної базиліки у кримському Херсонесі. За наказом Миколи І під пильним наглядом Олексія Уварова 1854 року відкопану мозаїку розрізали на квадрати, склали у дерев'яні ящики і вивезли. Ще до початку Кримської війни. Хоча в усіх підручниках, навіть радянських, а нині також і у ютуб-лекціях, росіяни подають це переміщення як благородну справу врятування коштовного артефакту від військових дій. Насправді Микола І тоді закінчував будівництво Нового Ермітажу, окремого від палацу музейного приміщення, куди й планував помістити античну мозаїку.

Чому цю мозаїку і базиліку, звідки її зрізали, продовжують називати "уваровськими"?

У цьому контексті варто згадати про "мармури Елгіна"Elgin Marbles, ту частину рельєфів і скульптур Парфенона, що вивіз з Афін на початку ХІХ століття англійський лорд, нащадок шотландського роду Брюс. Справа була скандальною, навіть лорд Байрон засудив Елгіна, назвав його крадієм у поемі "Паломництво Чайльд Гарольда" 1812 року. Поема і без перекладу була відомою у тогочасній Росії, Пушкін, створюючи "Євгенія Онєгіна", на неї взорувався і частково її навіть цитував.  

Уваров-молодший, звісно, не міг її не читати, він також знав, що Британський музей улаштував для демонстрації видатних артефактів особливе приміщення. Знав і усю складну історію переміщення мармурів, тому мозаїчні підлоги із західного фасаду римської базиліки і стали для його діяльності своєрідним тріумфом: якщо Британський музей має право зберігати, то і ми створимо свій прецедент. Обгрунтовуючи це ще й тим, що мозаїчна підлога із храму Петра і Павла у Херсонесі може бути тією, по якій ступали ноги Володимира Великого у час його ймовірного хрещення. Недарма фрази про значення Херсонесу на кшталт "місто було опорним пунктом імперії в Криму, відіграючи важливу роль посередника у зв’язках з племенами Північного Причорномор’я, а пізніше й Русі" десятиліттями кочували з путівників у затверджені тексти музейних екскурсоводів, а з них — до підручників і науковоподібних статей. Підштовхували до думки: Російська імперія є правонаступницею імперії візантійської, тобто другого Риму, бо ж іще з тих часів "Херсонес був опорою імперії". 

До "північної Пальміри" мозаїчні фрагменти з Херсонесу доправили досить швидко. Монтаж у нову композицію почали значно пізніше, коли Микола І помер, а Олександр ІІ не одразу згадав про неї, бо так і лежала шматками у дерев’яних ящиках, схована у Петергофі. Перемонтували, і з осені 1861 року почали демонструвати у "залі Афіни". Яскраві геометричні малюнки з кубиків чорного, червоного і жовтого кольорів, викладені на білому тлі, первісно містили і напис грекою. Чорні кубики (тассери) давні майстри використали, ймовірно, для донаторського вислову "Про молитву за Малха і всіх його рідних". При перекомбінуванні фрагментів на підлозі Ермітажу мозаїчисти Імператорської гранильної фабрики його зберегли, але винесли за межі нової композиції.  

Нові тассери, які вони додали, щоб надати мозаїчній композиції іншої форми, майже не відрізнялись за кольором і розмірами, але і сьогодні вони створюють інший візуальний ефект. Тому не зовсім зрозуміло, чи мозаїчна підлога Ермітажу, що її називають "античною", є "новобудом" ХІХ століття із вкрапленнями древності, чи "доповненням" давніх фрагментів для створення ефектної нео-імперської орнаментики.

Про те, щоб після закінчення ганебної Кримської війни повернути мозаїку до Херсонесу і змонтувати її у первісному вигляді, росіянам не йшлося взагалі. У другій половині ХІХ століття поборники "православия, самодержавия, народности" вважали, що право на артефакти, знайдені на території держави, так чи так пов’язані з імперіями, мають лише ті, хто живе у "центрах", а провінції мають слухняно віддавати їх тим, хто краще розуміється на історичному  значенні й мистецькій апропріації.

Сергій Уваров й обидва імператори переймались не порятунком видатного артефакту від військових дій. Адже в Ермітажі цілком могли створити оригінальну мозаїчну підлогу, що базувалась би на елементах кримської, а фрагменти укріпити й вмонтувати у підлогу базиліки Херсонесу, якому вже не загрожували військові дії. Завдяки діянням Уварова заповнювали зали і фонди імператорських музеїв, щоб претензії на славне і величне минуле Росії унаочнювались. Через "невеликі" зміни артефактів, фінансування археологічних розкопок, проведення археологічних з’їздів у різних містах.

Такі шість разів організували й в українських містах — Києвісерпень 1874 року і 1899 рік, Одесівересень 1884 року, Харкові1902 рік, Катеринославі нині Дніпро, 1905 рік, Чернігові1908 рік. Жодного разу в жодному з міст Криму проведення археологічного з’їзду навіть не обговорювали.

На багатоденних зібраннях читали доповіді, видавали брошури й атласи з графічними таблицями (наприклад,  37 томів "Трудов", 16 з яких присвячені з'їздам, що відбувалися в Україні), влаштовували навіть концерти бандуристів і лірників (у Харкові), на які схвально реагували запрошені з інших країн дослідники. Також організовували розкопки та екскурсії на місця, відповідно, створюючи виставки зі знайдених скарбів. Які потім дарували здебільшого все туди ж — до Історичного музею Москви й Ермітажу Санкт-Петербургу.

Чи залишили щось місцевим музеям?

Вважається, що археологічні з’їзди мали на меті "возбуждение интереса в местном обществе к своим древностям", а тому сприяли появі місцевих музеїв. Зокрема у Києві відкрили музей при Університеті святого Володимиранині імені Тараса Шевченка і при Київській духовній академіїнині Києво-Могилянська академія, а у Катеринославінині Дніпро — міський музей ім. О. Поля. Однак яким чином розподіляли експонати, хто вирішував, чому той чи інший археологічний артефакт має зберігатись там або там, яку роль у цьому зіграли українські вчені — це питання залишається малодослідженим. 

Микола Костомаров, Микола Сумцов, Дмитро Багалій, Олександра Єфіменко, Федір Вовк, Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Дмитро Яворницький, Вікентій Хвойка, — кожен із цих видатних вчених у тій чи іншій мірі мав стосунок до цього поділу, що стосувався "імперського", "давньоруського" й "етнографічного" аспектів. Припускаю, за такою логікою: "імперське" віддамо головним збіркам Росії, "давньоруське" поділимо (золото/срібло, візантійське/київське), "етнографічне" залишаємо регіональним збіркам.

Також цікаво, яку позицію займала у розподілі експонатів дама, яка керувала з’їздами із 7-го по 16-й  після смерті Сергія Уварова, тобто його вдова, Прасков’я Сергіївнау дівоцтві княжна Щербатова, яка до заміжжя жила у родовому маєтку села Бобрик Лебединського уїзду Харківської губернії.

І якщо буде можливість вивчити, які археологічні знахідки віддали до Ермітажу й Історичного музею Москви з аргументом, що вони не відносяться до "малоросійської етнографії", то це частково і буде відповіддю на питання, як впливала ідеологема "народності" на звуження мистецького поля української культури до етнографічних особливостей.

Залишаються питання

Чи потрібно ці археологічні артефакти, створені у різний час митцями різних народів, забирати до України у процесі репарацій і реституції після нашої перемоги?

Чи потрібно зривати мармурову підлогу Ермітажу, залишаючи фрагменти, додані у ХІХ столітті, доправляти первісну мозаїку до Херсонесу, щоб викласти її в автентичному вигляді там, звідки її вивезли перед початком Кримської війни?

Чи, можливо, варто зберігати у якомусь із київських або кримських музеїв, а у базиліці Херсонесу створити реконструкцію?

Нагадаю лише: греки ставили питання повернення скульптур і рельєфів Парфенону з 1830-го року. Вони лише 2009 року добудували Новий музей Акрополя, в якому безцінні мармурові артефакти можуть гідно зберігати і експонувати всім охочим. Ватикан вже три фрагменти зі своїх музеїв грекам віддав.