Як деколонізувати країну? Досвід із трьох континентів

Іншими словами, деколонізація постає як чіткий, видимий та простий процес. Спробую підібрати образ до цього трактування. Ранок. Урядова будівля, з якої повільно виходять чиновники колоніальної адміністрації. Вони залишають не спустошені кабінети. Ні, їхні робочі місця вже зайняті – новими людьми, представниками корінного населення. Вони спокійно, але швидко сортують документи, впорядковують матеріали справ, вже видають нові розпорядження та укази. Тим часом на вулиці правоохоронці спускають долу прапор імперії, а натомість піднімають на флагшток стяг нової незалежної держави. Епоха колоніалізму завершилася.

Ця картина виглядає надто ідилічно. Незалежність рідко досягають шляхом мирних мітингів та демонстрацій. Частіше доводиться вдаватися до вуличних протестів та збройної боротьби. Врешті фінальна сцена однакова: замість колонізаторів важелі управління опиняються в руках тих, кого донедавна пригноблювали та експлуатували.

На жаль, деколонізація – складний процес. У нього немає чітких хронологічних рамок. Колишні колонії європейських держав у Африці досі долають колоніальний спадок. Наприклад, Камерун, який здобув незалежність 1960 року, лише 1994-го змінив законодавство щодо лісів, яке запровадили ще за часів колоніалізму. Саме це й робить деколонізацію менш видимою. Це не про прапори, що майорять над будівлями, а про зміни суспільства, зокрема – його політичної культури. Поділ на “своїх” та “чужих”, який був під час антиколоніальної боротьби, раптом виявляється розмитим під час розбудови незалежної і спроможної держави.

Комплексність деколонізаційних процесів змусила дослідників майже одразу розробити типології та класифікації. Та всі вони є доволі приблизними. Є сенс виділяти три основні регіони з різними траєкторіями деколонізації – Латинську Америку, Субсахарську Африку та Азію. Втім в межах кожного регіону існує таке різноманіття, що деколи цей поділ лише заводить на манівці. Набагато продуктивніше шукати фактори, які визначають швидкість та успіх деколонізаційних процесів. Останні ж зводяться до розбудови модерних інститутів. Адже це, мабуть, спільна риса всіх постколоніальних країн: імперії по собі залишають інституційну “пустелю”. 

Виділяють два типи колоніального панування: пряме чи французьке та непряме чи британське (насправді, французи також вдавалися до непрямого правління, а тому поділ є дещо умовним). У випадку прямого правління колонізатори запроваджують колоніальні адміністрації, які охоплюють всі рівні життя колонії – від країни до конкретного населеного пункту. 

Непряме панування послуговується владними структурами колонізованих. Наприклад, в північній Нігерії британці використовували мусульманські общини як “адміністративні” одиниці. В інших випадках ними були й племена чи клани. Особливість цього методу полягає в економії. Оскільки чиновники, які прибувають з метрополії, очікують і високої зарплатні, і відповідного рівня життя, то дешевше використовувати таких чиновників якомога менше – і лише на верхніх щаблях ієрархії. А от на локальному рівні зберігати вже існуючі владні відносини – тільки перепідпорядкувати їх колоніальній адміністрації.

Втім пряме правління так чи інакше виявлялося непрямим: метрополіям завжди бракувало функціонерів, а ті, що погоджувалися переїхати в колонії, не дуже викладалися на роботі, бо мали на меті просто заробити гроші і повернутися в Європу. Тому і в прямому правлінні адміністративний апарат виглядав не дуже функціональним.

Таким чином виявлялося, що колонізатори не створюють нових інституцій. Часто всі процеси модернізації, які відбувалися в колоніях, стосувалися розбудови мережі освіти та урбанізації. Остання була побічним продуктом творення центральної адміністрації в колоніях, а перша зводилася до гуманітарного виміру – щоб виховувати лояльне до метрополії населення. 

Непряме правління було навіть ще гіршим, бо воно не лише опиралося на місцеві традиції, а спотворювало їх. Наприклад, якщо колонізатори вирішували використати існуючу систему племен і розглядати їх як адміністративні одиниці, то вони вимагали чіткості та підконтрольності. Іншими словами, якщо колоніальна адміністрація надсилала указ вождю, то він мав забезпечити його виконання своїм племенем. Таким чином колонізатори сприймали вождів як європейських монархів часів абсолютизму, лише менших масштабів. 

В реальності ж вожді ніколи не мали абсолютної влади в племені. Варто пригадати лише деякі звичаї корінного населення Північної Америки. Зокрема, в одному з варіантів вождь роздавав подарунки всім членам свого племені. Якщо він цього не зробить, то його влада похитнеться: люди перестануть розуміти, чому саме він є вождем. Вочевидь, що Луї XIV у Франції стосовно своїх підданих поводився цілком інакше. Так само й прийняття рішень вождями не було одноосібним, а колегіальним чи приховано колегіальним: без консультації чи погодження племенем вождь не міг нічого зробити. Але для колонізаторів така система владних відносин була незручною. Вождь мав бути не медіатором внутрігрупових процесів, а “передавальним пасом” рішень – від центральної адміністрації до пересічних мешканців колонії.

Таким чином колонізатори не просто не модернізували місцеве суспільство, а навпаки – консервували і спотворювали місцеві інститути. І це в майбутньому породжувало проблеми для нових держав. Їхня величина залежала від першого фактору: чи існували державні інституції до приходу колонізаторів? Якщо їх не було взагалі, або вони були тільки на початкових стадіях розвитку, то проблема модернізації була просто величезною. Бо модернізуватися треба було не просто “з нуля”, але з тих інституцій, які сприймалися як автентичні для корінного населення, хоча, насправді, вони були трансформовані колоніальним пануванням – і свідомо зроблені негнучкими та авторитарними. Переважно така ситуація була в країнах Субсахарської Африки. Натомість в Азії, переважно, існували доколоніальні державні інституції. Ясна річ, що вони були домодерними. Але вони були основою, на якій проводити модернізацію було набагато легше.

Фактор інституцій в модернізації колишніх колоній проявлявся двояко. По-перше, чи самі інституції сприймали як легітимні? Якщо довкола нечисленних модерних інституцій, створених європейцями, існувала, за вдалим висловом видатного антрополога Кліффорда Ґірца, “чужинецька аура”, то населення вважало їх нелегітимними. Тож спершу потрібно було переконати громадськість, що ці інститути вкрай потрібні, а не є символом влади колонізаторів. Це могло стосуватися як судів, так і інститутів представницької демократії. Колонізатори дуже неохоче вводили такі практики в колоніях (фактично, майже не вводили), а тому спроби їх розбудувати в країнах Субсахарської Африки часто стикалися з опором населення. Там, де держави існували до появи колонізаторів, інститутам легше було отримати легітимність в очах суспільства, бо останнє вже знало, як і навіщо вони потрібні.

Другий вимір розбудови інституцій – це проблема “пропускної здатності”: чи можуть інститути дати раду тим соціальним силам, які нуртують в новій державі. Повалення колоніалізму потребувало значної соціальної мобілізації. На політичну арену почали виходити ті соціальні групи та верстви, які раніше були підпорядковані центральній владі. Вони вимагали розбудови держави і зміни соціального порядку, який залишився у спадок від колонізаторів. Саме в цих умовах і поставала проблема “пропускної здатності”. Вона також була двоякою. По-перше, якщо владні еліти вважали, що існуючі соціальні та політичні інститути не впораються, то вони одразу ставали на шлях авторитаризму. Мовляв, інститути ще слабкі, а вимоги до них такі радикальні, що це все загрожує перетворитися на колапс. А тому треба “пригальмувати” ті соціальні сили, які ставлять найвищі вимоги до змін. 

Найближчим до нас прикладом може слугувати обстріл російського парламенту урядовими військами 1993 року. Його причиною був страх Боріса Єльцина та оточення, що комуністи отримають більшість в парламенті – і “відкотять” державу в радянське минуле. Щоб запобігти цьому, влада пішла на цілком авторитарний крок – обстріл і штурм. За цим стояли різні причини. Але одна з них типово постколоніальна: страх, що нові інституції не впораються, не дадуть ради тим силам, які “розхитують човен”. 

Схожий сценарій був в Аргентині 1930-х років, де влада вирішила, що робітничий та профспілковий рух ставлять такі високі вимоги, що існуюча система інститутів не здатна їм дати раду – і вся держава просто сколапсує, коли почне їх виконувати. Тому для еліт єдиний вихід – почати придушення робітничого руху.

Другий випадок низької “пропускної здатності” інститутів – завищені вимоги до них від суспільства. Наприклад, якщо воно вимагає змін “вже і негайно”, а не очікує, що процес реформ займе роки. За таких умов мобілізовані соціальні групи відмовляються співпрацювати з існуючими соціальними інститутами – і вимагають їх демонтажу. Власне, це і була стратегія приходу до влади Гітлера в 1930-х роках, згідно з якою демократичні інститути надто неспроможні, щоб вирішити проблеми німецького суспільства.

Ці два сценарії розпаду інститутів підводять до двох інших факторів успіху модернізації. Другим є владні еліти. На хвилі протестів проти колонізаторів до влади приходять конкретні люди. Втім, саме це і є критично важливим моментом в розвитку держави. По-перше, як ці еліти ставляться до модернізації? Адже, як показали дослідження антиколоніальних рухів, деколи боротьба проти колонізаторів об’єднує соціальні групи з протилежними цінностями та світоглядами – від радикальних марксистів / комуністів до ультраправих націоналістів. 

В Індонезії, наприклад, антиколоніальний рух складався з п’яти відмінних політичних сил! І не всі вони мають однакове бачення необхідності модернізації, або сфер, в яких вона має відбуватися. Тому перший “поріг” щодо еліт: чи вони планують модернізувати країну? Другий “поріг”: яку саме модернізацію вони підтримують? Адже модернізувати нові держави можна в різний спосіб. Дві основні сфери – культурна та політична. Чи нова держава підтримує створення нової модерної освіти? Чи вона підтримує створення нових інститутів представницької демократії? 

Що цікаво, в обох випадках владні еліти часто ігнорували створення модерної освіти, а політичне реформування зводили до посилення політичної солідарності довкола чинної влади, натомість ігнорували створення інститутів, які забезпечували б участь та зворотній зв’язок суспільства з владою. В довготривалій перспективі виявилося, що культурні інститути важливіші для розвитку країни, ніж політичні. Зокрема, якщо завдяки цим інститутам відбувається формування спільної громадянської ідентичності, то з часом суспільство створює достатній тиск на політичні інститути, щоб і вони модернізувалися. Натомість розбудова інститутів участі без формування ідентичності може посилити конфлікти всередині держави. Але про це трохи згодом.

Інші два аспекти еліт, які визначають їхню спроможність модернізувати країну, це відкритість владної системи до людей “ззовні” та традиціоналізм. В першому випадку йдеться про те, звідки рекрутуються нові члени владної еліти. Адже часто в постколоніальних країнах спостерігається “клановість” – як в прямому, так і переносному сенсах. Чи йдеться дійсно про групу людей, які є певним чином кровно спорідненими, чи про соціальне різноманіття владних еліт, коли до влади можуть потрапити не лише представники привілейованих груп, але робітники чи селяни. Фактично, йдеться про те, чи владна еліта готова утримувати свою владу будь-якими засобами, чи готова нею поступитися в чесній політичній боротьбі? Якщо останнє домінує серед політиків, то шанси країни модернізуватися набагато вищі. Якщо ж владна еліта закрита, тобто тримається за владу до останнього, то це може призвести до авторитаризму чи громадянської війни. 

Натомість традиціоналізм стосується ставлення до традиційних центрів влади в суспільстві. Як ми пам’ятаємо, непряме правління опиралося на них, хоча і видозмінювало та консервувало їх в тій формі, яка була вигідна колонізаторам. Якщо владні еліти вважають такі центри влади на місцях легітимними, це породжує проблеми: тепер здійснювати зміни на місцях набагато складніше. З іншого боку, надмірне відкидання традиційних центрів влади веде до третього фактору.

Відстань між політичним центром та периферією є третім фактором успіху модернізації країни. Якщо суспільні групи сприймають владу як “далеку”, тобто або чужу їм культурно, ціннісно чи навіть етнічно або расово, то реформи в країні починають “пробуксовувати”. Суспільство просто не бачить підстав, чому потрібно з цією владою співпрацювати. Якщо на цей момент рівень мобілізації соціальних сил є низьким, то утверджується слабка влада центру над периферією, де остання всіляко саботує рішення центру. Якщо ж рівень мобілізації був високим, то це може вилитися в громадянську війну. А далі – і у встановлення авторитарного режиму (якщо центр перемагає периферію), або розпад держави (коли периферії виходять з-під влади центру).

Ця відстань між центром та периферією передбачає один важливий вимір – співпрацю між громадськістю та владою. А тому однією з проблем нових держав є надмірне домінування держави у всіх сферах життя, зокрема, і в економіці. За таких умов люди не бачать свого місця в цій системі відносин: держава не передбачає для них жодної форми участі крім гуртування довкола нової владної еліти / лідера. Якщо ж центральна влада “відпускає віжки”, тобто з повагою ставиться до місцевих громад, запрошує їх до співпраці як рівноправних учасників, а не підданих, то відстань між центром та периферією зменшується. Тоді люди відчувають, що вони важливі для держави, а частина відповідальності лежить на них. Власне, так і формується нова політична культура.

Перелік факторів модернізації доволі розлогий. Якщо ж спробувати порахувати комбінації, які можуть виникнути, то стає зрозумілим, що жодної типології постколоніальних перетворень просто не створити, бо в більшості випадків кожна конкретна країна представлятиме окремий тип. Втім, за цими класифікаціями та переліками стоять декілька важливих речей. 

По-перше, розбудова модерних інституцій – це процес, який є діалогічним. Влада не може просто почати всіх модернізувати. Навпаки, вона має запросити до співпраці місцеві групи та локальні спільноти. І дати їм певну автономію та самостійність у прийнятті рішень – з відповідальністю за них. 

По-друге, спільна ідентичність для країни є основою, яка дозволить розбудувати державу. Якщо її немає, то не формується й відчуття спільної відповідальності. І за таких умов розбудова політичних інститутів участі веде до того, що американський соціолог Майкл Манн назвав темною стороною демократії: коли політично мобілізовані соціальні групи, не відчуваючи солідарності одні з одними, починають боротьбу за владу. З одного боку, йдеться про низову політичну участь – як в демократичних країнах. З іншого – про бажання витіснити чи знищити конкурентів. Деколи – й “очистити” від них країну, тобто їх депортувати чи фізично знищити. Адже ці інші соціальні групи не сприймаються як свої, тобто постають більше загрозою, ніж проявом різноманіття в межах країни. 

По-третє, політична культура еліти має принципове значення. Зокрема, її готовність поступитися владі іншим. Власне, якщо цього немає, то якими б модернізаторськими не були цінності цієї еліти, з часом вона підпадає під “залізний закон олігархії” Роберта Міхельса. Тобто з часом інтереси суспільства замінює на свої власні. Таким чином, вже йдеться не про модернізацію будь-якою ціною, а про збереження своєї влади будь-якою ціною. Тобто якщо влада виправдовує свої авторитарні кроки тим, що без них ніяк не запустити реформи, що дозволять країні розвиватися, то це означає лише одне: в майбутньому країна ризикує припинити реформи, а сама її еліта просто почне користуватися авторитарним інструментарієм просто щоб “чавити” конкурентів та опозицію.