"Я — вчитель. Не герой. Просто був там". Ігор Дусан

Моя історія не надто відрізняється від інших, але я вважаю, що її варто розповісти. До повномасштабного вторгнення я не вірив, що все може так змінитися — аж поки над нашим будинком не пролетів український літак. Ми кілька днів ховались у підвалі, а потім переїхали до села. Там, разом із іншими, я чергував на блокпосту, щоб відчувати хоч якусь участь у подіях. Але з часом люди втрачали пильність. Мене це дратувало. Я вирішив іти добровольцем, попри інвалідність ІІІ групи. Мама була категорично проти, тому я сказав, що їду за довідкою. Але натомість написав добровільну згоду в ТЦК.

На співбесіді ротний спитав: "Навіщо тобі це?". Я відповів: "Я — вчитель. І коли діти спитають, що я робив під час війни — що я їм скажу?". Після цього мені сказали прибути на присягу. Попри псоріаз і інвалідність, мене визнали придатним. Служба розпочалась із навчань, стрільб, блокпостів. Якось під час тренувань командир гукнув: "Вчитель!" — так я отримав свій позивний.

У цей час до України прилетіла моя дівчина з Сербії. Ми взяли цивільний шлюб. Мали лише три дні разом. Перед від’їздом довго стояли біля готелю у Львові. Я не міг відірватися від її погляду. На прощання пообіцяв повернутись. У ТЦК мене зустріли весільними маршами та жартами. Було весело й тривожно водночас. Люди тиснули руки, дякували. Хтось прощався так, ніби востаннє.

На полігоні почались фізичні випробування. Я витримав. Потім відбувся "розподіл" — представники різних частин обирали новобранців. Один з них, "Скіф", підійшов і спитав: "Які в тебе яйця?". Я відповів: "Алюмінієві — бо гнуться, але не ламаються". Він усміхнувся і взяв мене до розвідки.

Під час оформлення документів могли виникнути проблеми — діловод хотіла мене відсіяти через інвалідність. Але я наполіг на своєму. Після цього ротний потиснув руку: "Вітаю, розвідоси. Еліта". Ми рушили далі — на Житомирський полігон. Нас зустріли спека, берези, сухий пісок, суворі погляди. Ніхто не знав, що буде далі. Але всі відчували — це вже справжнє, військове життя. Без ілюзій. Без фільмів. І з піснею в серці.

На полігоні нас вишикували, зачитали прізвища, і ми відправилися до наших наметів. Наступний день почався з пробіжечки. Для мене це було важко, я до цього не бігав. Ми бігли шість-сім кілометрів. Потім — сніданок і облаштування нашого побуту. Ми швидко роззнайомилися і швидко запам’ятали наші позивні, які ми озвучували за вечерею біля вогню. Навчання проходили стрімко, нас тренували зранку до самого вечора. Оскільки з нас формували розвідників, то ми багато ходили і багато часу проводили в лісі. Бігали кожного ранку і, окрім цього, находили ногами по двадцять кілометрів на день. Зі мною завжди була сопілка. Я підіймав хлопцям настрій під час довгих маршів. Коли не було сил, нас вела пісня, і всі співали. Одного разу мене осяяла ідея, і я вирішив купити маленький акордеон, щоб було веселіше. Ці вечори біля вогнища з акордеоном і стрілецькими піснями сильно піднімали дух і тримали нашу психіку. Майже наприкінці навчань ми форсували річку, де я ледь не втопився. За мною стрибали, я втопив там автомат, але його дістали. Пізніше у нас було відпрацювання десантування з повітря, яке ми успішно закінчили. Ця подія запам’яталася найбільше. Пам’ятаю: хтось не дотримався правил і зламав собі обидві ноги.

І ось настав час виїзду з полігону. Нас зібрали всіх для виголошення присяги десантника. Через два дні ми покинули полігон. Після навчань виїхали в місто, і дорогою в якийсь населений пункт нам трапився заклад харчування. Ми замовили по 4 порції пельменів і не могли наїстися. Ми давно не відчували смаку такої їжі і відчули себе людьми. Перші дні солдатську кашу можна їсти, але потім… набридає.

Десь на півночі Житомира наші навчання продовжилися, ми освоїли "Козак 5", радіостанції, браунінг. У той час я мав короткотривалу відпустку додому. Мої знайомі знайшли машину, і я хотів її напакувати добром для хлопців — так і зробив. Хоча той триденний візит додому тільки насипав мені солі на рану, я не хотів повертатися. Після полігону я був навчений, змучений і безсилий. Ми ніколи не відпочивали тривалий час. Ми постійно вчилися і потім рвучко йшли в бій. Я приїхав машиною до хлопців. У нас було багато транспорту, кожне відділення мало дві-три машини. У селі ми були недовго, але навчання і ранкові пробіжки все одно тривали. Постійні шикування та брифінги виснажували…

В останню ніч ми їздили заправляти машини, бо зранку вже виїжджали на південь, ближче до ще окупованого тоді Херсона. Найбільше, що виснажувало — це переїзди з місця на місце. Не встигли освоїтися, як уже треба переїжджати. І ось ми доїхали до крайнього села, де розселилися по відділеннях по дев’ять людей, щоб не створювати скупченості. На Херсонському напрямку почалися перші задачі. Спочатку нас треба було обстріляти, і нас потроху відправляли туди, куди треба. Звісно, розвідка йшла першою. Тиждень по тому нам поставили серйозну задачу — потрібно було розвідати територію. З нами були "Козаки" і танки. Ми рухались вночі по нічниках, без фар. Ніч була гучною, десь були добре чутні вибухи, і ми замаскувалися і готувалися до ночівлі…

Ми не виспалися, всю ніч дивилися крізь тепловізори. Наступного дня напруга тільки зросла. Наша колона рушила. Моє перше відділення їхало попереду. Ми пройшли п’ятдесят кілометрів, роздивляючись посадки. У посадках було купа сміття: коробки, ящики, гільзи — в кращих традиціях "руского міра". Москалі свинячили як могли. Ми їхали повз посадку, і тут несподівано "Артист" — командир — крикнув: "Підар!". Після цих слів навідник "Рись" почав накривати ту точку. Противник випустив по нас снаряд з РПГ, напевно, ми б там загинули, але "Рисі" вдалося влучити в нього з браунінга. Після цього ніхто не панікував — почався серйозний контакт. Позаду нас були танки. Вони почали маневрувати. Перед нами, метрів за 900 за посадкою, ворог почав тікати на БТРі — ми їм всипали. Командир "Артист" віддавав накази водієві, наші маневри були вдалими. Браунінг заклинило від перегріву, але "Рись" вийшов із ситуації, взяв "Бульдога" і накидав ворогам у посадку по самі вуха. Нам вдалося звільнити нашу танкову міць, ми відійшли назад, за іншу посадку. Наш танк своєю гарматою закатав у землю того бурята, який стріляв з РПГ. Почав працювати ворожий міномет. На жаль, одному з "Козаків" не пощастило: міна зірвала башту, хлопці всередині загинули. Інші танки були частково підбиті. Ми відступили. Розвідка боєм відбулася, але з великими втратами. Це був вересень. І тиждень після нашої розвідки ми, як найтихіший рід військ, їздили забирати тіла. Ми проявили сміливість і витягнули тих хлопців із думкою, що рідні побачать, кого ховатимуть. На виконання цього завдання пішов один день — ми вісім годин проходили три кілометри.

Наступні наші операції були схожі, але менш небезпечні. Наша бригада брала участь у звільненні Херсонщини. Ми довго їхали полями, залишалися ночувати. Оскільки москалі тоді відступили, залишивши по собі міни й розтяжки, рухатись було дуже небезпечно. Ми проходили село за селом і нарешті закріпилися біля річки Дніпро. Кілька "Козаків" все ж таки підірвалися. У самому селі були колаборанти-зрадники, але були й ті, хто нас чекав — зустріли з квітами та усмішками. Закріпившись, ми провели там тиждень, пильнуючи води Дніпра. Дочекавшись інших бригад, ми відступили. За словами знайомих, після нашого відходу туди почали насипати. Деякі люди були зрадниками.

Приблизно два тижні ми перебували на відпочинку. Знову побут, знову шикування, знову брифінги. Нам довели, що відправляють наш батальйон у Донецьку область. На той час у мене був акордеон, і ми чудово проводили час, співаючи різних пісень. Музика нас рятувала від буденності. Наші улюблені пісні — "Довбуш", "Тополя", "Три браття з Прикарпаття". Одного разу наш водій "Броня" сказав: "У Донецьку ми всі заніміємо, бо там набагато жорсткіше". І десь він мав рацію.

На донецькому напрямку нас задіювали через день: ми виходили на позиції, їздили на завдання, супроводжували інші підрозділи. Одного разу, під час чергової задачі, ми стояли в лісі з метою вивести людей на ще одну позицію. Ми були досить близько один до одного. Операція проходила в неділю — молитва не сходила з моїх вуст. Нам щастило. Ми заходили на ворожі, щойно залишені позиції. Інколи здавалося, що ворог ще зовсім недавно там снідав.

Повертаючись з одного з таких виходів, мій побратим "Хмара" сказав: "По лезу ножа ходимо". І за мить пролунав вибух — міна зачепила "Хмару". Оскільки найближчим санітаром був я, одразу почав надавати допомогу. Допомагали "Ірландець" і "Вандам". Надали першу допомогу і почали евакуацію. "Хмара" вижив — пройшов довгий шлях операцій і реабілітації.

Після цього випадку ми були в шоці. Але бажання помсти не зникло. Стан "Хмари" був стабільний, і це давало надію. Ми продовжували виконувати задачі. Зима поволі заходила у донецький край. Мокрий сніг, мороз, слизькі дороги — все це ускладнювало пересування. Разом із тим поширювались і застуди. Я і "Довбуш" захворіли і кілька днів пролежали з температурою. Хлопці їздили на завдання і змінювали один одного.

Одного ранку наш сапер "Тєма" пішов на завдання з іншими побратимами. Перед виходом сказав: "Щось пече у грудях". Я не вірю в збіги, але того дня по рації передали: "Розвідка — двохсотий". Ми не знаходили собі місця від тривоги. Це було поєднання болю, страху й гніву…

Попри це, я постійно отримував повідомлення з дому, що мама себе погано почуває і що в неї підозра на інсульт. Я заспокоював її, як міг, але все йшло до фатального. Тато давно розлучився з мамою. Брат тоді ще був неповнолітнім, тож ради дати не міг. Родичі, мабуть, із заздрості, не підтримували нашу сім’ю. Але чому заздрити?

Одного дня ми виїхали на завдання. Нам пояснили план дій, довели розвіддані, ми запаслися харчами. І в останній момент мені приходить повідомлення від брата: мама в лікарні, проблеми із серцем... Командування поставилося з розумінням і дало мені десять днів відпустки. Приїхавши додому, я побачив, що стан мами не покращується. Усе йшло до гіршого. Я був змушений залишитись. Тоді й почався мій шлях звільнення.

Звільнення тривало досить довго. Я повертався на Схід, щоб подати рапорт, і постійно тримав зв’язок із мамою. Вона — один із небагатьох променів тепла в моєму житті.

Після звільнення я не хотів згадувати про те, що сталося, про все, що я побачив. Я лише хотів розповідати дітям про тих людей, які були зі мною. Про їхні героїчні вчинки, про мудрі слова і про справжню сміливість бути патріотом. Після звільнення я обірвав зв’язки з побратимами. Я не міг впоратися з усіма думками й пішов працювати на "Нову пошту". Хотів перемкнутися — просто носити коробки.

Мій побратим "Хмара" запрошував мене на свій день народження, але я так і не приїхав. У мене була глибока депресія, з якої я ледве виліз. Після "Нової пошти" я повернувся до школи, де раніше працював учителем початкових класів. Також працював музикантом у ресторані — грав на акордеоні. Виявилося, що донька власника ресторану — дівчина мого побратима "Бармена". І так почались наші нові зустрічі. Тепер я педагог-організатор і класний керівник 6-Б класу, викладаю природознавство. 

Одного разу "Хмара" разом з іншими побратимами вирішили приїхати й побачити мене. Вони просто хотіли подивитись мені в очі і запитати: як так, після всього пережитого разом, ти вирішив нас забути? Я опустив погляд, схилив голову, намагався пояснити... Розмова тривала довго. У кінці ми обійнялися, як старі добрі друзі. І зараз ми в чудових стосунках з усіма побратимами.

Я працюю в школі. І тепер я маю що розповісти дітям.

Слава Україні!