Ґрунт націй є податливою субстанцією. Огляд "Розділеної династії"

Чи були православні східні слов’яни в Україні XIX століття малоросами, гілкою "триєдиного російського народу", чи були вони українцями — окремим народом із власним минулим та майбутнім? Якби ви поставили це запитання селянину в одному із сіл на берегах Дніпра, відповіддю на питання був би здивований погляд. Терміни малороси та українці були незнайомі широким верствам населення. Дискусія з цього питання точилася серед еліт регіону, передусім у місті Києві, де зацікавлені інтелектуали обирали одну з двох сторін і будували свої уявні спільноти навколо них.

<p>Фабіан Бауманн "Розділена династія"</p>

Молодий науковець Фабіан Бауманн зробив взаємодію цих суперечливих національних проєктів темою свого докторського дослідження, результати якого тепер опубліковані під назвою "Розділена династія". Родинна історія російського й українського націоналізмів. Ця майстерно написана монографія пов’язує широку історію з життям і часами однієї родини — Шульгиних, члени якої опинилися по обидва боки поділу. Сучасні українські та російські історики здебільшого зосереджуються на одній із двох сторін, створюючи лінійні наративи національного пробудження. Бауманн натомість показує, що обидва рухи не були окремими всесвітами, а скоріше тісно переплетеними середовищами, які обмінювалися ідеями та взаємодіяли у повсякденному житті.

Родина Шульгиних, як пише Бауманн, не належала до першого ешелону політичних діячів, але залишила свій слід в історії. Патріарх родини Віталій Шульгин заснував газету "Киевлянин" — головне видання ліберального монархізму на південному заході Російської імперії. Його осиротілий небіж Яків, який виріс в нього вдома, обрав інший шлях і приєднався до лав "українофілів". Як історик, він зробив скромний внесок у національний канон. Після смерті Віталія Шульгина родинну справу продовжив його протеже Дмитро Піхно — син мельника, який зробив карколомну кар’єру як економіст, одружився з вдовою Шульгина та перебрав на себе керівництво "Киевлянином". Наступне покоління відіграло ключову роль у вирі революції 1917 року, хтось став на службу українському державотворенню, інші ж долучилися до боротьби Білого руху за відновлення старого ладу. Зрештою, більшовицьке захоплення влади змусило обидві гілки родини емігрувати.

Зіставлення обох родинних ліній дозволяє глибоко проаналізувати відмінності між їхніми формами націоналізму. Обидва рухи цікавилися місцевою народною культурою, хоча й не погоджувалися в тому, чи є вона самостійним явищем, чи лише частиною чогось ширшого. Обидва рухи переймалися долею збіднілих селянських мас і прагнули поліпшити їхнє становище коштом місцевих поляків і євреїв. Проте запропоновані шляхи були діаметрально протилежними: якщо більшість українських націоналістів виступала за масову мобілізацію та демократизацію, то їхні російські опоненти твердо вірили в авторитарну царську державу та її здатність до модернізації згори.

Наратив навколо трьох поколінь дає Бауманну змогу охопити як ключові події того періоду, так і супутні інтелектуальні процеси. Багатьох українських націоналістів, зокрема й Шульгиних, приваблював соціалізм, що стало однією з головних причин, чому цар Олександр II 1876 року видав Емський указ, що забороняв розвиток української високої культури. Гілка Шульгина/Піхна перейшла від ліберального монархізму до реакційного націоналізму під час невдалої революції 1905 року, та пізніше, під час Великої війни, неохоче та все ж  прийняла революцію. Після Лютневої революції 1917 року новоутворена українська влада в Києві спочатку прагнула автономії в складі федеративної Росії, доки більшовицька загроза швидко не змусила її проголосити незалежність.

Головним внеском дослідження є детальний аналіз того, як український та російський національні рухи виникали в умовах конкуренції та діалогу між собою і з царською владою. Як показує Бауманн у фінальному розділі, обидва рухи остаточно розійшлися лише в еміграції. Протягом міжвоєнного періоду українські та російські емігранти продовжували обговорювати проєкти своїх уявних держав, але вже у цілком окремих публічних сферах.

Зосередженість Бауманна на родинному вимірі дає йому змогу висунути ще два додаткові аргументи щодо природи націоналізму. Він показує, що національні ідеї свідомо розроблялися "етнополітичними підприємцями" (термін, запозичений у Роджера Брубейкера), які формували власну ідентичність відповідно до своїх переконань — а не навпаки. Яків Шульгін був російськомовним дворянином, який почав сприймати себе українцем і виховував своїх дітей у цьому дусі. Піхно ж був  вихідцем з української провінції, який, ставши редактором "Киевлянина", поєднав свої інтереси з інтересами царської держави, що зробило цілком природним його асимілювання в домінантну великоросійську культуру імперії.

Бауманн також розгортає тонку, але переконливу лінію аргументації щодо ролі жінок. Через обмеження українського публічного життя, накладені Емським указом, український національний рух відступив у приватну сферу, де жінки мали більше впливу, ніж у публічному просторі.  У націоналістичних уявленнях про сім’ю жінкам відводилася ключова роль — матерів нації; ця роль одночасно обмежувала їх і водночас надавала певну свободу дій. У замкненому колі родинного підприємства "Киевлянин" жінки набували ще більшого значення, працюючи редакторками, перекладачками та авторками (під псевдонімами). Їхнє вільнодумне самовираження контрастувало з консервативними поглядами, які сповідувала газета. 

Упродовж усього дослідження Бауманн активно взаємодіє з науковою літературою, особливо з актуальними дослідженнями периферій Габсбурзької імперії. Він опрацював вражаючу кількість сучасних російсько- та україномовних публікацій і его документів. Автор помітно захоплено ставиться до джерельного матеріалу, але ніколи не втрачає критичного ставлення. Таким чином, він регулярно вказує на те, де автори мемуарів можуть представляти свій досвід у спотвореному вигляді, щоб ретроспективно перетворити власні життєві історії на прямолінійні наративи.

Важко знайти підстави для критики. Історія суперечливих інтелектуальних кіл виграла б від додавання кількох більш яскравих постатей. Українське національне середовище у пізньоімперському Києві (друга половина XIX — на початку XX століття, до революції 1917 року) було переслідуваною меншиною — це зрозуміло, але читач марно шукатиме вказівок на його чисельність. Переклади, здійснені автором, свідчать про глибоке знання мови оригіналу, хоча подекуди не зовсім влучні. Наприклад, "темнота" мас може бути перекладена як "темрява", але більш відповідними були б варіанти "невігластво" або "несвідомість". Утім, ці незначні недоліки не зменшують загальної переконливості дослідження.

У певному сенсі "Розділена династія" нагадує мелодраму з чималою кількістю подружньої зради, позашлюбних дітей і незаконних шлюбів (особливо в консервативній гілці родини). Майстерне плетиво історичного аналізу та родинної оповіді робить цю книжку хорошим чтивом, не ставлячи під сумнів її академічної цінності. Дослідження пропонує цілісну, добре структуровану розповідь, насичену корисними спостереженнями, що є неабияким досягненням, зважаючи на те, що це перша монографія автора.