Грибарі. Галина Пагутяк

На Бойківщині гриби часом називають "губи", але то геть уже старші люди. Найзатятіші грибарі ходять самі й замітають сліди, щоб ніхто не знайшов їхнього приватного "клондайку". Деякі йдуть до лісу так рано, що беруть з собою ліхтарик. Щоб випередити конкурентів, бо на їхнє грибне місце може натрапити хтось випадково. Це така образа, якби обікрали хату. Я, напевно, єдина в Урожі, хто йде до лісу після обіду, після того, як усі гриби позбирали. Бо тоді в лісі тихо і спокійно, і мені байдуже, знайду я гриби, чи ні. Майже байдуже.

Найважливіший гриб, які збирають всі, а дехто ще й тільки його вважає за гриба, то, білий, правдивий гриб (Boletus edulis). Король серед грибів. Правда, мені розповідали про чоловіка, який міг косити білі гриби коло своєї хати, а шаленів за голубінками — "сироїжками", з яких готував котлети. Білий гриб шкодують їсти свіжим, намагаються засушити, і обов’язково рахують. То частина ритуалу. "Я приніс 112 білих грибів", — хвалиться грибар. Якщо не приніс жодного, хоч має повну торбу всіляких інших грибів, то каже: "Нема грибів". Грибів справді ніколи "немає", навіть коли вони є. Я, коли таке чую, то мислю як Наполеон: ану ж замість поразки отримаю перемогу.

Друге місце займає в нашому селі "Іванова голова" (не плутати з грибом-бараном). Чим більша вона, тим цінніша. Назвали той гриб на честь Івана Хрестителя. Насправді, то звичайна глива, тільки делікатніша. Глив у нас не збирають. Якось я у листопаді знайшла "Іванову голову", якої вистачило на три родини. Коли я несла її селом, бо вона не влазилася в торбу, мене зупиняли всі й вітали, ніби мисливця, що вполював щось не менше ведмедя. Мені аж страшно було, бо могли б і відібрати (жарт). 

Але щось у збиранні грибів є таке демонічне, що дехто стає залежним від цього заняття, одержимим. Його цікавить сам процес, а не результат. Та й для сучасної людини дуже корисно побути водночас слідопитом, збирачем і мисливцем. Кажуть, що гриби краще збирати, коли місяць молодий, але це не скасовує щоденних походів за грибами під час сезону.

На третьому місці — червонюкипідосиковики. Гарні, ефектні гриби, але чорніють, коли їх розріжеш. Гриб має бути біленький. Це знак якості.

Козаріпідберезники. Чому їх так називають, не знаю. Як правило, вони хробачливі, і, збираючи їх, перевіряють, щоб не нести зайвий тягар. Порядні грибарі таке не беруть.

Маслюки і соснюки. Їх не сушать, тому або їдять зразу, або маринують. Здирати з шапочки шкірку — дуже прикре заняття. Власне, треба здирати її тільки з соснюків (вони темні).

Потюки — гриби, які нагадують білі, але при розрізанні синіють. Молоді можна переплутати з білими. У страві стають чорними як вугіль. Потюки — бо ростуть коло потоків. Не всі їх збирають.

Білі трюфелі вигрібають часом дикі свині, однак я знаю тільки одну родину, яка вміє їх добувати. Називають їх "земляне серце".

Геркані (хрящ молочник перцевий) — коло них треба помучитись, бо вони гіркі, але їх заквашують після того, як вимочать і виварять у кількох водах. В Урожі вони дуже популярні, як і білі грузді. А от в гірських селах шаленіють за рижиками. То святе. В кожній хаті їх засолюють, квасять як капусту ледь не діжками.

Підпеньки в основному для тих, хто не зумів запастися білими грибами. Їх квасять, або просто смажать на пательні з цибулею.

Є ще такий гриб — бебки, або польський, проте не кожен їх збирає. Смак у нього на любителя.

Сироїжки збирають або сірувато-рожеві (голубінки), або зелені (кам’янки), бо ростуть вони на кам’яних розсипах у вологих місцях.

Інших грибів остерігаються, і тільки останні роки навчились збирати парасольки і порхавки.

Це так у бойків. Раніше гриби не дуже збирали, розповідала моя бабця, бо ліс був панський. Якби спіймали, то били би. Охоронця лісу у нас називали "злісний".

Неїстівні гриби у нас всі називають "песінки" і люблять копати ногою. Як отруйні, так і умовно-їстівні. Я не пригадую, щоби в нашому селі хтось отруївся грибами на смерть, бо щедре додавання масла і сметани зменшує ризик отруїтися неїстівними грибами. Але якщо й трапилось якесь отруєння, то кажуть, що гадюка випустила отруту на добрий гриб.

Сушені гриби бережуть на свята. Не мати вушок з грибами до борщу чи підливи з грибів до пирогів на Святий вечір — то щось неможливе. Підеш до сусіда просити, чи виміняти на щось. "То на сьвита", — кажуть, показуючи маленький слоїчок чи вузлик. Сушені гриби, а сушать їх або в печі, або на сонці, складають у слоїки і міряють їх слоїками. Трилітровими. "Ота-от газдиня вже має штири трилітрові слоїки самих білих". Після свят, перших і других, гриби вже готують, коли є бажання. Головне, щоб був стратегічний запас.

Збирати гриби не можна тільки у великі релігійні свята, бо можна стрітись зі зміями. І громада засудить, звісно. Тепер ходять в неділю, до Служби Божої, бо й у неділю збирати гриби — гріх.

Якщо тобі відкриють місце, де є білі, це можна вважати найвищим ступенем довіри. Таке передають тільки від батька до сина, або від матері до доньки, хоча жінок серед грибарів мало. Або найліпшому приятелю, що дорівнює ритуалу побратимства.

У сезон грибів з міста приїжджають цілі десанти грибарів із наплічниками. Не знаю, чи вони продають ці гриби, чи для себе збирають, але ходять вони по двоє-троє в знайомі місця. Вбрані вони у гумові чоботи, закутані по самі вуха і дуже мовчазні. Не дай Боже піти за ними  — у них з собою є ножі.  Але місцеві люди загалом привітні й, коли їх зустрінеш, то можуть навіть порадити, де є гриби, тобто в якому боці.

Війна внесла свої корективи навіть у Карпатах. Часом бувають навчання, стрільби і людей не пускають у той день. Але в інший можна. Бо гриби — то святе.

Найкраща історія, яку я чула про гриби. Десь на Закарпатті в гірському селі, над яким є вершина, завжди вкрита снігом, гриби заривають у сніг. Кожна родина має свій морозильник. Не знаю, як зараз, може, там більше цього не роблять, але досить того, що в цьому селі ніхто ніколи не хворів на рак. Бо їли багато грибів. І ніщо так не об’єднує родину, коли доводиться чистити цілу балію підпеньок, чи навіть маслюків. Сідають і старі, й малі. Той, хто приволік ту купу грибів пильно наглядає, щоб ніхто не викинув здорового гриба. А чистити білі гриби, нарізати — то винятково привілей грибарів.