Гора. Андрій Каспшишак

Заходити на звільнені від окупації території стало для мене чимось зовсім новим. Абсолютно іншим. Коли ти стоїш в обороні на своїй землі, де ще не ступав російський чобіт, почуваєш себе впевнено. Немов у безпеці, навіть попри постійні штурми та обстріли. Зовсім інше — заходити на територію, де щойно стояв ворог. Стояв грабіжник, вбивця та ґвалтівник.

Цього не очікував ніхто. Восени 2022-го українське командування здивувало усіх своїм стрімким контрнаступом на Харківщині. Доки увага всього світу була прикута до півдня країни, українські збройні сили залізним кулаком дали під дих імперії тут.

Нас перекинули на звільнену Харківщину тоді ж. Бригада була велика, тож ми зайняли позиції від Купʼянська до Ізюма. Я не хотів прощатись із Донбасом, який устиг полюбити за його літо практично без дощів, за найсмачнішу у світі стиглу черешню з дерева, під обстрілами, за соковиті сонячні томати, якими нас пригощав місцевий дядько прямо з города, за терикони, що мовчки споглядали бойові дії, та за людей — впертих, з гумором, із твердими руками. Проте у військових немає можливості обирати.

Тож одного сірого дощового дня ми повантажили усе своє військове спорядження, сіли по машинах та, заскрипівши шинами, колоною рушили на новий для себе напрямок. Я їхав на старенькому "Хюндай Галопер" разом зі світловолосим хлопцем на імʼя Мечислав, скорочено Меч. Нижче середнього зросту, худорлявий, із трохи сутулою поставою, ніби його плечі вже втомилися нести якийсь невидимий тягар.

Колишній російськомовний пацифіст, який казав, що нізащо не піде на війну. Проте коли побачив звірства, які чинили росіяни, сказав, що по-іншому не може, і у березні з’явився до військкомату, а російську мову забув. Зненавидів. 

На той момент у нашому новосформованому підрозділі ще не була налагоджена добре логістика, тож він прибув до нас без зброї. Командир подивився на це все, почухав потилицю, дістав лопату і сказав своїм низьким голосом:

— На, тримай. Поки, що це буде твій автомат. Тож і поводься з ним відповідно. Спи, ходи в туалет, усюди з цим автоматом. А якщо я побачу раптом, що твій автомат нечищений, получиш. Зрозумів?

Очевидно, що з таким "автоматом" на позиції його ніхто не відправляв, однак кілька днів з лопатою він таки усюди ходив.

Полюбив я того хлопця, зріднився з ним душею. Можливо, тому, що ми обоє були однолітками і нам легше було розуміти один одного. Можливо, причина була у чомусь іншому. Глибшому. Тим не менш, зараз він їхав поруч мене, світив своїми голубими веселими очима, закидав біляве волосся, недбало тримав цигарку поміж пальців та розповідав байки.

Мені з Мечем доручили шукати житло для нашого підрозділу. Наша рота звикла більше до життя в посадках, у землі. Ми жили в бліндажах, що пахли вогкістю і димом.

Але тут осінь лила без упину — дощі наповнювали землю водою так, що варто було копнути трохи глибше, як одразу по коліна хлюпала холодна муть. 

Я ніколи не забуду одну сцену. Якось там, на позиціях, ми зустріли хлопців з іншої бригади. Вони лежали просто в окопі, залізши у трупні мішки — не тому, що загинули, а тому, що це був єдиний спосіб залишитися сухими. Спали у мішках для мертвих, аби зберегти себе живими.

Знайти більш-менш придатне житло виявилось завданням з зірочкою. Ми їздили нашим втомленим, але вірним "Галопером" вздовж та впоперек Борової та довколишніх сіл, зупинялись під хатами, заходили обережно, наче на кінчиках пальців — ніби просили дозволу у тиші й самотності.

Складнощів з пошуком житла додавало те, що більшість навколишніх сіл, таких, як Кругляківка, наприклад, — були дачними. Відповідно будинки часто були без опалення, без пічок чи будь-якого іншого способу обігріти житло. Тільки голі стіни та холод, що сочиться з підлоги. Тим часом генерал мороз, тобто зима, невпинно наздоганяв та дихав у спину.

Ці довколишні села росіяни захопили стрімко — як блискавка, що палить, не залишаючи часу озирнутись. А потім так само стрімко втекли восени. Тож багато будинків лишилися стояти цілими — дивом, мовчазними свідками всього, що тут відбувалось.

Проте це не допомагало. Велика частина з них вже були зайняті — або нашими побратимами, або місцевими, що не покинули свої домівки. Дуже часто вздовж дороги нас зустрічали люди, вони радісно нам махали синьо-жовтими прапорами, усміхались. Багато серед них було дітей. Ми часто зупинялись, аби поговорити з ними. Вони обіймали нас, шалено дякували нам, і ми справді у ті моменти відчували себе героями. Гордими за те, що зробили вибір піти у ЗСУ.

Хоч це й затримувало нас, ми говорили — запитували, чи все в них гаразд, чи потрібна допомога, чи є чим зігрітись. З багатьма з них ми ділились своїми військовими пайками. А ще були інші хати. Ті, в яких жили росіяни.

До них наближатись не хотілось найдужче. І не лише нам. Більшість з цих будинків стояли смердючою пусткою. Гнійною раною. Символ зарази, чуми.

Ці будинки немов носили на собі запах присутності — не просто запах, а натиск. Всередині все було заляпане жиром, гниллю, розкиданим сміттям. У повітрі стояв тваринний сморід, який чувся ще знадвору. Там було неможливо дихати, не те що жити. Ми виходили звідти мовчки, як з чужої біди. І ніхто з нас не наважився б там залишитись, навіть на ніч.

Ми все їхали та їхали, різними вуличками, сусідніми селами, та все нічого не могли знайти. Поволі надія згасала. Тоді ми зустріли їх — дві старші пані, що стояли та розмовляли між собою біля синьої хвіртки. Окупація та важке життя впевнено взяли у них своє. Обидві були огрядними, низенькими, проте з дуже добрими материнськими очима. Одна з них, що стояла перед хвірткою, була у білій хустині з квітковим орнаментом та халаті у синьо-чорну смужку. На ногах фіолетові резинові шльопанці, незважаючи на холод. На плечах старенька затерта чорна куртка.

Ми різко загальмували біля них та опустили скло машини. 

— Вітання, пані, — заговорив Меч, не виходячи з авто, — підкажіть, будь ласка, можливо, ви знаєте, де є вільне житло?

Пані на мить перезирнулися, щось неголосно перекинулись між собою.

— Добрий день, хлопчики. Більшість хат, знаєте, вже розібрали — мовби вибачалась пані у халаті перед нами — але ми знаємо декілька. Вони такі бідні… та, може, вам підійдуть. Хочете, покажу? Я тут усіх знаю.

Ми з Мечем глянули один на одного. Згодом — кивнули.

—  Сідайте, якщо не боїтесь, що розтрясемо, — усміхнувся Меч.

—  Ой, чого мені боятись, я вже все, що могла, пережила.

Попрощавшись зі своєю подружкою, важким від проблем зі здоров’ям кроком попрямувала до нас. Обережно всілась на заднє сидіння, пригладжуючи халат.

—  Катря, — представилась.

—  Андрій.

—  Мечислав.

Так ми й познайомились і рушили. Тітка Катря показувала нам різні хати у різних кінцях села. По дорозі віталась з різними сусідами — і справді, здавалось, наче вона тут знає усіх. Багато розповідала про своїх дітей, про свого зятя, який також у ЗСУ, про внуків.

Ми розмовляли утрьох про дуже різні речі, дивились різні домівки, проте підходящої все ще не могли знайти. 

Ми вийшли з чергової хати. Порожня, холодна, з тріснутою шибкою і запахом вогкості — але з пічкою. Уже вечоріло, небо важчало хмарами, і десь там, далеко за полем, сонце вже торкалося краю землі.

Тітка Катря йшла попереду. Вона раптом спинилась посеред вулиці, якось тихо, непомітно, ніби застигла у власній думці. Стояла, дивилася вперед, туди, де за пагорбом сонце розсипало на небо останні помаранчеві барви.

Ми з Мечем підійшли ближче. Вітер обережно чіплявся за її хустку, а вона не рухалась. І тільки коли ми стали поруч, помітили — її плечі злегка тремтіли. Тітка Катря плакала.

Ми не встигли й слова вимовити — вона почала говорити сама, тихо, ніби більше до себе, ніж до нас:

— Бачите оту гору? — кивнула кудись у далечінь, де на обрії темнів знайомий пагорб. — То гора нашої надії… наш символ світла в темні дні.

Вона говорила, дивлячись просто перед собою, у небо, у спогади.

— То було єдине місце у селі, де хоч трохи ловила українська мобільна мережа. Ми туди бігали… аби додзвонитись до своїх. Сказати, що ще живі. Що все добре. Що тримаємось…

Голос її затремтів. Сльози вже котились щоками.

— Якось я стояла там із Зінкою… тою, що ви бачили біля хвіртки. Захід був такий же… — вона на мить заплющила очі, згадуючи. — Ми стояли, ловили зв’язок… і раптом бачимо — з того боку, з-за лісу, мчить колона важкої військової техніки. На повній швидкості. Ми злякались, стали як укопані. Було дуже страшно.

Вона зробила ковток повітря, мовби вперше від початку розповіді.

— А тоді придивляємось… а на техніці — синьо-жовті прапори. Наші. Наші! Ми з Зінкою почали плакати, обійматись, плескати в долоні… А тоді, як діти, побігли назад у село — казати всім, хто чекав, кричати на все горло: "Наші!".

І тут вона не витримала. Всі слова розчинились у сльозах. Тітка Катря обняла мене так міцно, як обіймає лише та, хто довго не мав до кого пригорнутись. Тулиться до бронежилета, хустка пахне сіллю, землею, теплим хлібом.

— Дякую… дякую вам, хлопчики… дякую… — шепотіла крізь сльози, знову і знову, наче молитву.

І ми стояли отак, троє людей посеред вечірнього села, у тиші, яку більше не рвуть вибухи. Із серцем, у якому жила гора надії.

У той момент я розумів, що полюблю людей Харківщини ще дужче, ніж усіх інших, за те, ким вони стали після того, що пережили. А «гора» стояла собі самотньо, символом української надії та світла. Стояла спогадом та свідком.