Головна помилка Путіна

Події останніх днів агресивної війни путінського режиму проти України не залишають сумніву – плани російських загарбників провалилися. Путін не зміг встановити у нашій державі маріонеткового режиму, із яким мав намір “підписати” угоду про припинення вогню. Відповідно до задуму кремлівського карлика, укладення такої угоди дало б Москві можливість реанімувати наратив “громадянської війни”, й, ховаючись за спинами п’ятої колони, провадити в Україні від її імені “денацифікацію та демілітаризацію”. Цей раунд Росія програла. Тепер Кремль буде змушений або відступити, або підняти ставки.

Як далі діятиме злодій та убивця, який більшу частину життя дбайливо плекав свій медійний образ “справжнього мужика”, “батька нації” та майстра багатоходівочок, ніхто не знає. 

Відомий польський філософ Лешек Колаковський рівно тридцять років тому написав: “Не було жодної історичної необхідності у перемозі відносно слабкої афінської піхоти над могутньою перською армією під Марафоном. Жодні історичні закони не мали впливу на те, що Мухаммед залишився живим перед утечею із Мекки; ніякі історичні сили не змушували нікому невідомого провінційного монаха Мартіна Лютера розпочати дебати на тему того, хто саме має право пробачати гріхи. Не було ніякої неминучості в перемозі більшовицької революції – по суті її успіх став результатом взаємовпливу низки непередбачуваних подій”. Історичний процес завжди залишає місце для виявлення суб’єктивної волі окремої людини. Причому історію може змінити не лише імператор чи президент, але й простий солдат чи волонтер.

Навіть найдосконаліше вивчення психологічного портрету того чи іншого політика, не дає гарантій, що вдасться передбачити його поведінку у майбутньому. Ми можемо робити лише певні припущення на основі того, що відомо про його вподобання чи звички.

Немає найменшого сумніву у тому, що готуючись до підступного нападу на Україну, кремлівський карлик протягом багатьох годин вислуховував доповіді керівників розвідувальних відомств, читав рапорти шпигунів та звіти аналітиків. Любов гебістів до накопичення інформації добре відома. Легко можна собі уявити сцену, в якій президент Росії із виразом поблажливої зверхності вислуховує черговий звіт якого-небуть шойгу-патрушева-бортнікова про слабкість нашого війська, роз’єднаність політикуму, зростання рейтингів партії Шарія.

Утім, вибудувавши строго контрольовану та дозовану систему руху інформації, Путін створив пастку, в яку потрапив й сам. Усі підвладні російського президента розповідали йому саме те, що він й хотів почути – Українська держава дисфункційна, перебуває під “зовнішнім управлінням”, у випадку якихось політичних катаклізмів, її майже ніхто не захищатиме. Велику частину звітів такого змісту для Путіна ще у 2009–2014 роках готував Російський інститут стратегічних досліджень, який давніше був секретним відомчим інститутом Служби зовнішньої розвідки. 

Російський історик Олександр Ситін, який тривалий час працював у цьому закладі, згадував: “До адміністрації президента йшли записки та огляди, в яких стверджувалося, що український народ з часів Переяславської ради незмінно прихильний до Росії, що “незначні західні віяння” носять маргінальний характер, провокуються купкою профашистських вихідців із Західної України … переважна більшість українців зберігає пам’ять про спільну історію, Велику Вітчизняну війну, мріє про відродження спільного державного існування. Все, що так чи інакше свідчило про зворотне, приписувалося силам, фінансованим Держдепом США, Брюсселем, Варшавою і Вільнюсом”. Важко сказати, чи формували ці записки концепцію Кремля щодо України, або лише зміцнювали її, вписуючись в систему апріорно ухвалених рішень. Очевидний лише майже повний збіг змісту матеріалів Інституту і реальних кроків керівництва Російської Федерації у царині зовнішньої політики.

Вся ця брехня, яка лилася у вуха Путіна, йому дуже подобалася. Доповідати кремлівському карлику інформацію, яка б суперечила його очікуванням, не відважувалися. Між тим, неможливо прийняти правильне рішення на основі спотвореної картини світу, яка сформувалася через хронічну недоінформованість. Путін виразно цього не розуміє. Систему своєї влади від самого початку він будував на брехні та маніпуляціях. Запропонований ним рецепт “вставання із колін” та “суверенної демократії” був простим: чим більше контролю інформації, тим більше влади. Контроль інформації для путінського режиму означав не лише обман російського суспільства, але й можливість відучити росіян ставити незручні для режиму питання. Виглядає на те, що самому собі Путін незручних питань також не ставить.

Путін уже програв. Головна його помилка полягає у тому, що на брехні неможливо збудувати нічого тривкого. За брехню завжди доводиться розплачуватися.