Гіркі черешні. Галина Пагутяк

Нас же посилали за черешнями з алюмінієвими кав’яркамибідон, до яких прив’язували пасок і чіпляли на пояс. Бульби вже не було, то черешні йшли в пироги, себто вареники. Більше з них нічого не робили. То вишні й малину засипали цукром у трилітрові слоїкибанка, зав’язували марлею, і ставили на підвіконня. А черешні просто їли. Вони виростали дуже високими, і тому садили їх на вигоні, чи попід пліт. Ніхто не боронив чужим дітиськами рвати черешні, аби тільки траву не толочили і карк собі не вломили. Ми знали кожну черешню "в лице". Котра чорна, як вугіль, ту називали "кавка", були ще жовті, дрібні з рум’яним бочком, але на пироги вони не годилися. Зате були дуже солодкі. У нас на межі з вуйком Вороняком росла така стара черешня, і він дуже сварився, як заставав на ній мою сестру, бо вважав, що вона столочить йому бульбу. Але сестру це не зупиняло. Я не любила крику і боялася Вороняка, тому не лізла на його черешню, а в складі організованої банди вирушала в похід, аби просто попробувати всі черешні у селі. Не так плоди цих величезних розкішних дерев, як вилізти якнайвище. І голова не паморочилася, і ноги не тремтіли. Найбільшим кайфом було вломити гілку, рясно всіяну черешнями, і кинути комусь менш сміливому, або малому. Таке робила і я, яка зараз листочок не зірве, не те що квіточку.

Білих черешень у нас в селі не було. Потім, коли я була вже доросла, мій тато посадив одну. І мама не раз заставала на ній цілий десант сусідських хлопців, коли поверталася з роботи. А вранці нас будили шпаки, які общипували верхівку.

Черешні на селі ми знали усі, близькі і далекі. Одна росла на горбі і мала страшенно гіркі ягоди, такі дрібні рожеві. Гіркіших я не куштувала. Але ще після того, як нас проганяли, ми шукали черешні в лісі, й куштували їх. Більшість із них були гіркуваті, оті чорні, а світлі геть гіркі й дуже дрібні. А на горі Ласки були такі височезні, столітні черешні, що до половини мали всохле гілля через брак світла, але на деякі ми все одно вилазили. І жодного разу ніхто не впав. Не раз могла вломитися гілка в руках чи під ногами, але знизу дерево приймало в свої обійми, коли ми падали. Спрацьовував інстинкт. Якби мої батьки знали про мої вилазки, вони би посадили мене на ланцюг, як пса.

Черешень ніколи не буває забагато. Коли сидиш верхи на гілляці і поїдаєш ягоди, тобі начхати, чи є там хробаки. То тобі не куповані черешні, які роздивляєшся ледь не під мікроскопом, та й вони вже мертві. В них нема ні смаку, ні запаху. Так само і вишні. Їх потрібно рвати з дерева і тут таки їсти немитими.

Є ще компромісний варіант. Якось у Трускавці я спостерігала чудесну картину. На драбині стояв дідусь і рвав білі черешні, а на тротуарі на ослінчику сиділа бабуся і продавала ті черешні. Повз них не можна було пройти байдуже.

Зараз уже до села везуть черешні, а не зі села. І садять магнолії та сакури. Колись в нашому селі був поляк, який побудував собі мисливський будиночок на горі, вирив ставок і засадив гору черешнями. Отими столітніми, що зараз падають від буревіїв. Щовесни ті черешні зацвітали, і гора наче вкривалася снігом. Зараз уже того нема. Ну, може, ледь-ледь. Тільки біла піна терня, яке розростається з шаленою швидкістю біля підніжжя гори. Хоч і з нього хосенкористь для птахів та дрібних тваринок, бо все сотворене є доцільне.

Чужому чи своєму, а ще замолодому, не збагнути суть фрази, яку кажуть жартуючи дуже старі люди в Урожі: "Йой, коли я вже піду по черешні на Ласки!". Бо на схилі гори урізький цвинтар. І ліпше би піти з кимось по черешні, не самому. І без кав’ярки на поясі. З часом починають смакувати й гіркі черешні, я дуже тішуся, коли знаходжу їх у полі чи в лісі. Вони зникають, он люди вже персики садять і кавуни, скоро у нас ростиме інжир, а смак гіркої черешні — екзотика. Міські навіть уявити не можуть, що черешня буває гіркою. Ще й як буває.