Фамілія. Віталій Ляска

За два роки до того Крушельницькі переїхала з Галичини до підрадянської України. Глава родини Антін Крушельницький, відомий письменник та видавець, почуваючись невільником у лещатах польської влади, сподівався побудувати Україну хай і в радянських кайданах. Не вдалося. Із харківського будинку "Слово" Крушельницьких вирвали з життям. Сумуючи за синами, зійшла зі світу Антонова дружина Марія. Антона ж 3 листопада 1937 року розстріляли в Сандормосі. Тоді ж і там само впали їхні сини Богдан та Остап. За місяць вбили і їхню доньку Володимиру. В радянській Україні вціліли лише дві Антонові внучки — Лариса, яка згодом стала знаною археологинею і залишила спогади із символічною назвою "Рубали ліс", та Марія, тепер знана музично-громадська діячка та народна артистка України. "Першими зазнають удару, від сокири і блискавиці, найвищі дерева, чий корінь — найглибший" — цю болючу життєву правду влучно окреслив Андрій Содомора.

Родина — або ж її латинський аналог "фамілія" (досі ужитковий на Галичині) — творила Україну ще до того, як вона стала Україною. Неписьменні селяни, затлумлені в містах русини, ходачкова шляхта, якій гонор не дозволив спольщитися, греко-католицькі священники з сільським трибом життя і польською мовою в домівках від середини позаминулого століття якимось дивом вистрибнули із загумінків приватної вітчизни, маючи на видноколі ідеологічну Батьківщину. Легкий стрибок через Збруч забезпечила уява, бо ж кожна нація, за словами американського історика Бенедикта Андерсона, є уявленою.

Галицькі фамілії розросталися не лише національно, але й демографічно. Діти ставали адвокатами, літераторами, науковцями, військовиками, часто конфліктуючи з батьками й нарікаючи на їхню наївність чи яловість. Дивовижний поступ галицьких родин урухомлював українську справу у краї. Урухомлював із неймовірною швидкістю, яка шокувала давні польські шляхетські роди. Ті опинилися пасажирами на пероні, яких цей потяг і не помітив на шляху до українського завоювання Галичини. Вчорашні неофіти Барвінські, Шухевичі, Колесси, Левицькі, Крип’якевичі, Крушельницькі та інші за два–три покоління фактично з нуля витворили еліту бездержавного народу, тим самим заманіфестувавши його державотворний потенціал. 

На високій швидкості не оминути жаских наслідків. Свого часу мені врізалася у пам’ять фраза зі спогадів О-киОльги Кузьмович, яка описувала Різдво в домівці Степана Федака на Сикстуській, 48тепер — вул. Дорошенка у Львові. За її словами, на різдвяні свята до цього дому з’їжджалися усі діти «за виїмком тих, що були саме в тюрмі, чи "за границею" на політичному вигнанні». Ця малопомітна ремарка стала провісником долі галицьких фамілій у нурті Другої світової та війни після війни. Не стало домівок, але й не стало дітей. Десь там на небі Крушельницькі зустрілися із Шухевичами та із десятками, а то й сотнями тисяч інших українських родин. Зерно на небо, а полову в землю.

Маніакальну схибленість радянської селекції ми відчуваємо й досі. Більшість із нас не має коріння — хіба що корінці. Наша генеалогія заледве сягає бабусь і дідусів, за якими — темні віки. Темні вони лише через нашу коротку пам’ять і байдужість. Хіба важливі дати з підручників, коли поряд з ними немає твоєї рідні? Рецепт один — внутрішній анамнез. Лише він позбавить нас усіх ґанджів, які нам насадила тоталітарна дійсність. Бо ж фамілія — це не прізвище, це тяглість і тривкість на своїй землі. Рефреном наших несміливих спонук може бути голос Івана Крушельницького:

Немає сил, щоб нас ввігнати в ляк!
Немає бур, щоб ми розбились в них!
Розірвем сіть, порвем кривавий сак...
Повернем в спів, у сміх
Наш гнів!

P. S. А поміж тим я мрію про серіал-сагу Netflix-у про клан (отакий на шотландський кшталт) Шухевичів. Чому? Читайте тут.