Евак Королька. Інна Короленко

Харківська область, Вовчанські Хутори 

За хороших часів тут не було гарних доріг, а за час окупації глиняні доріжки розпливлись від постійно проїжджаючої техніки: спочатку ворожої, потім нашої. Мости були підірвані, замість них використовували човни, а потім поставили понтони. Коли мені пояснювали, як доїхати до своєї нової частини, в якій мені потрібно було продовжувати службу в якості бойового медика, то дали номер і сказали: "Подзвониш йому, він переправить тебе через річку, бо іншого шляху немає".

Жовто-білі глиняні дороги не дуже сприяли оперативному переміщенню: вони огортали колеса, і подальші дії машиністів тільки погіршували ситуацію, не даючи жодного шансу зрушити з місця. Переповнені багажники зі зброєю, боєприпасами і речами ще більше вганяли автівку в колії бруду. 

Від шаленої вологи холод здавався нестерпним: він пронизував усі шари одягу і добирався, здавалось, аж до кісток. Жодна грілка не рятувала руки від обморожень, а ноги постійно страждали від так званої "окопної стопи". Ця хвороба добре відома всій піхоті: зморщені ноги, холодні і розтерті ступні, мокрі шкарпетки, які не змінювали пару днів. Як тільки намагаєшся відігрітись — починається біль. А це був тільки початок зими. Довгої і холодної зими.

За один вихід на чергування можна було заробити двосторонню пневмонію. Але ми від служби не відмовлялись, бо кожен тихий день міг принести неспокійну ніч. Місцеві жителі розділилися на дві групи: одні розуміли всю складність ситуації та допомагали як могли — житлом, дровами, ремонтували крани, якщо ті не витримували натиску морозів. А інші — навпаки, були налаштовані проти нас: хоча ми їх і захищали, проте вони були впевнені, що під росією їм буде краще. Дивні люди: в них забрали все — дім, роботу, в деяких навіть життя, а вони все одно вірили в те, що їм увесь цей час казало вороже телебачення.

Дослідити ці дві категорії мені довелося саме у Вовчанську. Медсестра Олена доглядала за мною як могла: несла ковдри, коли я мерзла, натягувала маску з киснем, коли я стягувала її з обличчя, будучи в стані напівсвідомості. Поки вона мною опікувалася та лікувала від запалення легень, інші місцеві здали росіянам хату, де перебувало керівництво моєї роти. На щастя, лиш одного трішки зачепило шматком стіни після вибуху, але всі залишились живі. День на день не припадав: ми не могли знати, чия хата стане ціллю чергового прильоту і хто з місцевих наведе на нас дрон. 

Цей контраст між місцевими можна спостерігати по всій лінії фронту, ми наче боремось не тільки проти росіян, а ще й зі своїми. Хоча хто їх так ще може назвати, окрім мене? І чи боролись ми — теж питання, бо до місцевих жителів ми ставились виключно з добрими намірами, не сварилися і навіть ділились усім, що самі мали в хаті. 

Найбільш значущим спогадом з Вовчанська стало моє знайомство з командиром батальйону. Тоді мене, двадцятитрирічну дівчину, привели в передпокій кімнати, де сидів цілий підполковник, і сказали чекати.

Приглушене світло не давало добре роздивитися всіх облич, які тоді так само, як і я, були змушені чекати, поки хтось вийде з тієї кімнати. Суворий насуплений чоловік сидів над картами та довго роздивлявся маркування наших позицій, поруч бігав начальник штабу та контррозвідка. В кабінеті зупинився час, вони явно обговорювали щось важливе. Аж тут раптом — крик, нерозбірливий та емоційний галас.

Як сварився Біба — це потрібно було чути. Якщо вдавалося вхопити мить, перед тим як він це буде робити — можна було підготуватись, стиснувши плечі від страху. А якщо ще й була можливість бігти — варто було скористатися нагодою, аби не потрапити під гарячу кремезну руку, від удару якої іноді йшли тріщини по столі. 

Він умів сварити за помилки так, що запам’ятовувалося на все життя. В кого був суворий батько в дитинстві — той зрозуміє, наскільки його всі боялись та поважали одночасно. Він був саме тим батьком для всіх: суворий, справедливий та непомірно добрий. 

Він знав, що таке війна, не з чуток: ще в далеких 2014–2015 роках він разом зі своїм підрозділом пройшов бої за Донецький аеропорт, а потім Опитне, Водяне, Авдіївка і Піски — там, де точились постійні гарячі бійні. А на цій війні він прийняв командування цілим батальйоном територіальної оборони. 

До великого і поважного командира заводять молоду дівчину, яка до цього моменту бачила військових тільки на параді або у шпиталі. В нього ледь-ледь видніється посмішка на обличчі, але брови все ще насуплені. 

— Ти хто? — суворим голосом питає командир. 

— Пане полковнику, солдат Корольок для проходження служби прибула! — від хвилювання в командира додалося нове звання, а у всіх, хто його оточував, з’явилася легка посмішка на обличчі. В мене спітніли руки від цієї короткої фрази, але зрештою атмосфера в кімнаті стала більш веселою. 

—  В тебе був бойовий досвід? Служила десь до цього? 

— Ні…Це моя перша війна. — Тут мій голос уже тремтів і став тихішим, а командир був збентежений почутим, бо розумів, що перед ним дитина, яка не бачила всього жаху війни і яка тепер буде служити в його підрозділі.

— Ти медик? 

— Ні. Я…дипломат, — ще тихіше мовила я, не підозрюючи, що буде далі. 

— О Боже… — командир закрив рукою обличчя і схилився над столом. Він не розумів, чому це з ним сталось, чому в його підрозділ прийшла людина, яка абсолютно не пристосована до бойових дій і війни. Він мовчки так сидів хвилини дві, чим дав мені зрозуміти весь спектр свого розчарування, який я йому принесла своїми відповідями. 

—  Так, забирай її, в яку там… Де потрібен медик? 

—  В шостій роті, пане командир, — вступився начальник медичної служби.

— Так, в шосту роту… Кроком руш… 

— Слухаюсь. 

Це було найнезрозуміліше знайомство… Зі мною таке трапилося вперше, коли замість захоплених поглядів на мене дивилися, наче на розчарування року. В заплутаних почуттях ми вийшли з кабінету в приймальню, де на мене дивилися всі, хто зі мною їхав. Хлопці по черзі також заходили до головного, а я, під руку з начмедом, пішла стежками новоприбулого бійця: оформлення, стройова, служби, начпрод, начвещ та інші чарівні істоти з не менш чарівними назвами. 

Після брудного і холодного Вовчанська нас чекала дорога на Бахмут. Морози стали сильнішими, окопуватись стало майже неможливо. Мерзла земля і напружені бої не давали шансу викопати собі щось вище коліна, аби сховатись. Де-не-де були залишені бліндажі від попередніх підрозділів, але їх було критично мало, це був 2023 рік на одному з найважчих напрямків, куди нас перевели. 

Після переїзду — одразу нарада і розподіл задач по підрозділах, ділянки, групи, зброя, точки висадки, точки евакуації. Все це оголошувалось людям до того, як вони зайдуть на незнайому місцевість, і це відбувалось виключно вночі. Тоді ще не було такої насиченої кількості дронів у противника, у нас їх узагалі було вкрай мало, тому шанси зайти неушкодженими були вищі ніж, наприклад, зараз.

Мені одразу повідомили точки позицій і наголосили, куди саме я маю приїхати в разі евакуації поранених. На три позиції була одна точка, а таких позицій було десять-одинадцять. На карті все виглядало простіше: є поле, є посадка, є точки, але тоді мені ще не було знайоме відчуття розгубленості в нічному полі, без світла і ліхтариків. 

Перший захід, перша зміна. Люди збиралися невесело, всі знали, куди ми приїхали, чули, як кричать рації, коли суміжники відходили від позицій, також чули бої, та вже зрозуміли, що буде нелегко. Збиралися, як правило, на декілька днів, реко-група, яка відповідала за першу розвідку позицій, уже доповіла, що потрібно взяти з собою. А я збирала свій перший рюкзак, який тоді важив близько дванадцяти кілограмів, тоді мені здавалось, що необхідно все, і я намагалась втиснути якомога більше в нещасний рюкзак на вісім літрів. Та коли ротний медик побачив, що я пакую спрей для горла — голосно засміявся. "Це бойовий рюкзак, — каже, — тобі необхідно скласти те, що зупинить кровотечу і не дасть бійцю загинути, навіщо тобі той спрей?" Я послухала, але спрей залишила, не знаю чому, так захотілось. 

Чергування відбувалось позмінно: дванадцять годин ми знаходимося під позиціями, готові в будь-який момент їхати забирати поранених, і тридцять шість годин на "відпочинок". Чому в лапках? Тому що відпочинок — це той період, коли ти не на бойових позиціях, але тилові задачі підрозділу все одно нікуди не зникають: завжди потрібно кудись поїхати, щось забрати, десь заповнити, когось відвезти і таке інше. Та й перші два тижні ми про таке не мріяли навіть, мало хто розрізняв тоді час доби і міг з перших секунд назвати день тижня і число. Все злилось в один єдиний день. 

Під позиціями чатує команда евакуації: я і водій. Сон, їжу, цигарки і воду з енергетиками ми ділимо на двох. Ми зараз найвідданіші партнери, ми не можемо зрадити одне одного, ми не можемо сваритись, ми не можемо зневажати роботу, яку робимо, бо від наших дій, емоцій і стану залежить швидкість роботи і стан людини, яку ми забираємо з позицій. Саме тому я ненавиділа, коли мені змінювали водія, бо зв’язок втрачається, і потрібно було все налагоджувати наново.

Перша зміна, перший водій. Позивний "Купер".

— Чому в тебе такий позивний? — питаю, бо не було сил стримувати цікавість. 

— А я в ТЦК на "Купері" приїхав оформлюватись, і якось причепилося. Я завжди був особливим, не такий як всі, і професію обрав незвичну для чоловіків. 

— А ким працював? 

— Я власник салонів краси, люблю створювати красу і дарувати жінкам нові образи, це мене надихає. 

— Вау… Дійсно незвично, — подумалося мені, може, борода йому додавала чоловічої брутальності, однак вона була вирівняна, охайно вкладена, навіть в таких польових умовах. Сам він носив трішки затемнені окуляри, які мали збільшувальний ефект, і були вони на пів ока, щоб читати було зручно. 

— Мене надихала моя дружина, а потім ми розлучилися, і я займався салонами сам, тому знаю майже все про жіночу красу… Лиш тільки не знаю, де ви її берете, як у вас виходить бути гарними від народження? 

— Генетика, брат, — з посмішкою відповідаю я, хоча вже на першій зміні ми були замурзані, в пилюці та болоті. А тут така розмова, про красу. 

— Ну тут да… — він потягував цигарку, відвів трохи сумний погляд у вікно, ніби згадуючи минуле життя, дружину. Напевно, розлучення йому давалось важко. 

По рації лунають постріли, однак ми їх добре чуємо за вікном, стоїмо трошки далі від позицій за великим насипом землі, ніби сховались. Рацію розриває від повідомлень, і в цьому гаморі ми чуємо повідомлення про пораненого. 

—  В нас триста! В нас триста! Точка три! Точка три! Потрібна евакуація! 

—  Корольок на зв’язку! Характер поранення? 

—  Куля в плече! Сильна кровотеча! Евак уже потрібен! 

—  Корольок плюс. Рушаємо. 

А у самої в голові: 

— Боги, що відбувається, я зараз їду за пораненим?

— А що ж там з самою рукою?

— А де пройшла куля?

— А чи зачепило нерви? 

— А що робити, якщо зачепило?

— А якщо мені не вдасться зупинити кровотечу?

— А що якщо мені не вистачить препаратів?

— А якщо я вколю "Транекс", чи не зроблю ще гірше, а раптом в нього посилена згортуваність і проблеми з серцем?

— А якщо він свідомість утратить?

— А якщо не дійде? 

— А якщо куля відрикошетила від кістки в легеню, і я цього не помічу?

І ще багато-багато суміжних думок виникало, поки водій просто завів машину і ми проїхали декілька метрів. За час мозкового штурму я зовсім не помітила, як натягнула більше шести пар рукавиць на одну долоню. Цей жахливий, дитячий тремор помітив і водій, котрий також уперше виконував таку роботу, проте він виглядав значно впевненішим ніж я.

— Що ти робиш? — спокійно запитав Купер. 

— Я?.. Ой... — Помічаю, як трусяться руки, і я до ладу не знаю, куди їх подіти. 

— Можна, я дам тобі пораду? 

— Ну? 

— Ти зараз найголовніша людина в даній ситуації, і їх ще буде насправді багато, ми тут тільки перший день. Так от, ти не маєш права зараз на цей тремор, ти не маєш права на помилку, ти не маєш права вагатися, бо зараз ти головна, і ти вирішуєш, що буде далі з пораненим. 

 Мене накрило пеленою холоду та огорнуло рівновагою. Я не маю права помилитися, зараз в моїх руках здоров’я людини, моєї людини. Тремор змінився на виваженість, ми доїхали до точки евакуації, в мене вже були набрані три шприци з препаратами для різних випадків, розкриті бандаж і турнікет на випадок недобре накладеного попереднього. Я все перевірила, опитала, закинула в автівку і по дорозі ще довго тримала зоровий контакт із пораненим, який потроху блід, поки ми їхали. Щось не так — ззовні ознак кровотечі нема, невже щось з магістральних шляхів зачепило всередині? Ще один огляд... Ні, не мало б, рана від входу і виходу в самому плечі, все затягнуто добре, є гемостатичний бинт усередині, бойовий медик на позиціях встигла вколоти "Транекс". Де він витікає? Знімаю пов’язку ззаду, і бачу "розу" — так ми називали рвану рану від вильоту кулі, а коли прилітає в плече, "пелюсток" дуже багато, і все розірвано. Під пов’язкою було непомітно, що щось не так. 

Поки я проводила розслідування, ми вже прибули до точки передачі. Так працює Кейс-евак: я їду, забираю з позицій і передаю батальйонним медикам, які стоять далі від позицій і мають у команді професійних фельдшерів, медиків, які мають більший функціонал обов’язків і роботи, ніж ми, однак ми залишаємося первинною ланкою евакуації. 

Передаю пораненого, вказую все, що робила і не робила (так теж потрібно), називаю вколені препарати, вказую на явні і неявні проблеми. Однак є одна суттєва деталь, яку я впустила на цій першій евакуації. 

— Як його звати? Де прізвище? Де "форма сто"? — питає начальник медпункту, який тоді чергував.

— Перепрошую…?

— Ну, де дані? Як я його маю везти? Я ж усіх не знаю! 

— Позивний Сапер, 6 рота, 3 взвод… 

— Ні-ні-ні! Ми так не працюємо, ти під час евакуацій маєш заповнити всі дані в "форму сто", бо як почнуться штурми, трьохсотих буде більше, ми погубимо людей потім, будеш їх сама шукати по шпиталях.

Я кивнула, взяла до уваги, але коли повернулась на свою точку евакуації, в мене постало питання, здавалося, логічне: як я, сидячи навколішки, з пораненим в багажнику джипа, маю його повністю оглянути і зробити все необхідне за якихось 7-10 хвилин ходу, і до цього заповнити аркуш паперу з усіма даними, і не вимазати папірчик, не дай Боже? 

Як виявилось, це можливо, коли на позиціях також є медики і робота ділиться на двох, а не на одного, і це все відбувається не під час напружених бойових дій. Але коли таке було? Якось вдавалося викручуватися, питати хоча б прізвище та ім’я і записувати в нотатках телефону. Деякі з цих нотаток залишилися в мене й донині. 

Ми приїхали з чергування дуже втомлені: попадали хто де, на чиїсь койки, де лежали чиїсь спальники. Так мені ще ніколи не хотілося спати, як тоді. Краєм вуха, майже уві сні чую, що Купера розбудили і сказали готуватися на вихід на позиції. 

— Куди? Ви здуріли? Людина зміну відстояла, це мій водій! 

— Інно, тут немає твоїх водіїв, це солдат, який задіюється там, де необхідно, зараз він потрібен на позиціях, — роздратовано відповів заступник командира роти. 

— Він не може після дванадцяти годин чергування йти на позиції! Це неправильно, ми з ніг валимося. 

— Ммм, дуже важко, напевно, сидіти в машині і нічого не робити… Не займай мене, він їде.

— Все добре, Корольок, іди відпочивай, я до зміни повернусь, — усміхнено відповів Купер, протираючи очі і вдягаючи бушлат. 

Тоді я вперше стикалась з багатьма речами. Окрім хамства і відвертої дурості, дивувало інше: одні, не знаючи, керують іншими, останні, як правило — в мінусі. 

Купер тоді не повернувся з позицій, його вбили.

Другий водій. Друга евакуація. Гуманіст

Вечоріє надворі, а отже, потрібно збиратись. Ротний захворів, ледь дихає, але вперто заявив, що він піде на позицію, бо інакше ніяк. Воно то, може, і ніяк, але він сам ніякий: ледь говорить, висока температура, кашель, нежить —класичний зимовий набір будь-якого воїна. На всі мої вмовляння залишитися я отримала тверде "ні". 

Дають мені нового водія, позивний Гуманіст, два метри інтелігенції та виховання. Про таких кажуть "мамина квіточка", але в гніві був страшний, хоч його таким і ніколи не бачили. Це так, з його слів. Виходимо ми до машини, а в неї колеса трикутником. 

— Це що таке? Як ми на ній заїдем у ті колії?

— Та ладно б заїхати, як ми виїдемо? — пробурмотів Гуманіст, але заліз в машину і завів мотор. — Може, сьогодні нас не викликатимуть, бо ми на поламаній машині? 

Сіли, завелись, прогрілись і поїхали на нашу точку, за горбиком. Тим часом на передмістя Бахмуту спустилась ніч. 

— Інусь, лягай, поспи трохи, зараз буде тихо, — запевняв напарник, протираючи червоні від недосипу очі.

— Та ні, ще стріляють, поки не хочу, — відповідаю я, а сама — мрію про сон.

А сама думаю про те, як він поведеться в екстренних ситуаціях… Я не знаю, як він буде реагувати, якщо почне прилітати поруч, не знаю, як він їздить і купа-купа інших питань. Але ми вже тут, іншого виходу немає. Вир моїх думок перервала рація:

— У НАС ТРЬОХСОТИЙ! Ротний! Потрібна евакуація!

— Корольок — плюс.

Заводимось, рушаємо, доїзд до позицій десять хвилин.

— Характер поранення та стан? — запитую в рацію.

— Нога, куля, ми турнікет затягнули, виносимо його на точку, як прийняла?

— Плюс, п’ять маленьких і я на точці, — завершую повідомлення, чіпляю рацію на бронік і одягаю рукавиці.

Паралельно дістаю знеболювальне і набираю в шприц, до точки залишається менше двох хвилин. А я казала йому не йти! Казала, ну але хто коли мене слухав... 

Бачу групу, яка несе пораненого, вибігаю на ходу з машини й відкриваю багажник. Хлопці жваво закинули ротного в машину, і тут стається те, чого я боялася найбільше: колесо машини злітає зі ступиці, виламує кріплення і разом із ним пробиває багажник. 

Картина маслом: немобільний поранений, водій в шоці, і я — в рукавицях.

Нога не кровить, стиснуто добре, перевіряю далі, чи є суміжні поранення. Водій намагається завести автівку і рушити, але в нього не виходить. Поранений верещить (ну бо боляче, you know), і в пориві шоку не контролює руки, які на всю гамселять Гуманіста в спину і вибивають у мене шприц зі знеболювальним. Автівка завелась, починає ледь вилазити з колії, яку сама ж створила обертами коліс, що ще не відвалились. Все це відбувається у відкритому полі, де в будь-яку мить може прилетіти по нас будь-чим.

Гуманіст як вхопився за кермо, так і не відпускав. 

Поранений як бив його в спину, так і продовжував.

Я як була в рукавицях і в шоці, так і залишилась.

Виламане колесо під час руху закидало весь бруд Донбасу нам в салон, найбільше дісталося пораненому, йому цей бруд летів просто в обличчя, і спрацював він крутіше за знеболювальне. А кажуть, що грязьова терапія — це недоказова медицина, еге ж. 

Гуманіст тримає кермо, їдемо не швидко, бо якщо втратимо колесо — залишимося тут. Я по рації намагаюся звʼязатися з сусідньою командою евакуації.

— Я — Корольок! Я — Корольок! Вийдіть назустріч, вийдіть назустріч, як прийняли???

Мотор димить

Поранений кричить

Гуманіст мовчить

Бруд летить

Я в рукавицях

Повідомлення пройшло, але чомусь жодна машина не рушила нам назустріч. Їхали ми дуже повільно, чомусь вибухи нас оминули, хоча це був білий день і у ворога ми були наче на долоні — стріляй не хочу. Через двадцять п’ять хвилин важкого шляху та спаленого мотору ми таки дісталися до точки передачі пораненого. Не доїхали хіба п’ятнадцять метрів до повороту. Я вибігла з машини, щоб покликати бригаду батальйонної евакуації.

Весь салон машини був у багнюці, найбільше її було на спині в Гуманіста. Памʼятаю, як я віддирала шматки глини з його броні, а він витирав мені обличчя. Пораненого вимили вже в іншій машині, з ним все було добре. Наїлися ми тоді бахмутського ґрунту на все життя, а то і на два. І повернулися зі зміни веселі, замурзані та щасливі, бо довезли. 

Цікавим був шлях кожної евакуації, ми переплітались долями і думками з тими, з ким би ніколи б цього не могли, якби не ця війна. Шкода тільки втрачати важко: життя — коротка річ, хоча в деяких аж занадто. Гуманіст загинув у жовтні 2023-го на Соледарському напрямку, на цьому ж напрямку назавжди зупинилось серце командира нашого батальйону Біби (Віталія Баранова). Мені залишається тільки пам’ятати, плекати спогади та розповідати, згадуючи їх з усмішкою, жартами та ностальгією.