Епічні часи, класика і Нобелівка на трьох. Віра Агеєва

Насправді те, що жоден вітчизняний письменник не отримав Нобеля, найперше свідчить про проблеми розвитку літератури бездержавної нації. України не було на політичній карті світу, а отже, не надто помічали і її митців. І це не про хист і не про шедеври, це про культурну політику, про ті речі, які не можна зробити партизанськими засобами, а лише з допомогою держави, системною роботою й інституційними зусиллями.

Свого часу номінантом став Іван Франко. 

Його видатна роль не лише як поета й прозаїка, а і як публічного інтелектуала не викликає сумніву. Кажуть, спізнилися подати документи, а до відбору наступного 1916 року митець не дожив. Курйозна деталь: у списку номінантів Франко довго ідентифікували як громадянина Росії, хоча  ніколи там не жив і російською ні слова не написав. Але так викривлює реальність імперська оптика. Помилку виправили аж у ХХІ столітті.

Для мешканців радянської великої зони, відмежованої залізною завісою, будь-які знаки уваги “ворожого буржуазного Заходу” оберталися зайвими прикрощами або й реальними серйозними небезпеками. Воно й логічно, коли керуватися фантасмагоричними уявленнями штатних пропагандистів. Адже картинка, яку вони малювали, не мала нічого спільного з дійсністю. Тож, невтомно бубоніли політичні оглядачі, Радянський Союз – оплот миру, а творена там література – “найпередовіша”, “авангардна”. Ці слова, до речі, вживали дуже охоче, культура асоціювалася чи не з якимись перегонами. Ну і як же “передовому” письменникові приймати премію від приреченого, відсталого й зловорожого світу з його “неправильними” ієрархіями цінностей? Войовничого антиєвропеїзму в радянській ідеології ніколи не бракувало, а “низькопоклонство перед гнилим Заходом” визнавали гріхом, що тягнув на тюремний строк.

До того ж митці перш за все мали дбати про служіння аж ніяк не примхливим музам, а таки не менш примхливій авторитарній владі. Помітніших письменників ще й намагалися призначати очільниками високих інституцій. Вони ніби поліпшували імідж не надто популярного режиму. А до того ж більше долучалися до вироблення ідеології, яку самі ж і мусили пропагувати.

<p>Олександр Корнійчук (1905&ndash;1972)</p>

Так, Павло Тичина обіймав посади міністра освіти та Голови Верховної Ради УРСР, Олександр Корнійчук – наркома закордонних справ, а Микола Бажан – заступника голови Ради народних комісарів. (Мінімальні можливості хоч щось зробити для розвитку української культури вони використовували більш ніж сповна. Якби не той повсякчасний тихий спротив – втрати були би ще страшнішими). Але й плата за всі ці блага була непомірно високою – неможливість творчої самореалізації. А закопати в землю Богом даний талант вважалося великим гріхом іще біблійними авторами.

У сталінській державі й мистецькі премії називалися, зрозуміло, сталінськими. Причому кремлівський вождь сам читав книжки, висунені на відзнаку його імені. Часто все залежало від звичайної примхи. Найщедріше нагороджували найбільш догідливих блюдолизів. 

Серед українських майстрів придворного пера абсолютним чемпіоном став Олександр Корнійчук. Він мав п’ять (!) сталінських премій. Ще три здобула його дружина Ванда Василевська (разом це все тягнуло десь на мільйон рублів). Успіхи зоряного подружжя підсумувала злостива епіграма: “Корнійчук і Ванда – не сім’я, а банда”.

Іноді вождя вдавалося трохи обманути (чи приспати його читацьку пильність) та хоча б почасти нагадати про суто естетичні стандарти. Серед небагатьох справді першорядних творів, відзначених у ті часи премією, була 1943 року поема Максима Рильського “Мандрівка в молодість”. Іронічність ситуації в тому, що в цій блискучій мемуарній замальовці вдячно згадано родинний маєток, батька і його найближчого друга Володимира Антоновича. Знаменитого історика старогромадівця Антоновича натоді вважали зловісним ворогом – українським націоналістом. (І прихильна оцінка його була виявом неабиякої гідності й мужності). Рильського почали шпетити й картати, він мусив виправдовуватися й переробляти текст. Але присудженню премії усе це чомусь не завадило.

Радянська премія унеможливлювала, зрозуміло, міжнародне визнання. Відмовився (так і хочеться сказати відхрестився!) од висунення Павло Тичина. Так само й ще один сталінський лауреат, Микола Бажан. Коли професор Гарвардського університету Омелян Пріцак надіслав Миколі Платоновичу листа з пропозицією, той відповів чемною незгодою. Мотивував тим, що його доробок надто скромний. 

І Бажан, і Пріцак добре розуміли: йшлося насамперед про популяризацію української літератури. Насправді Бажан таки знав собі ціну. Він, поза сумнівом, був тоді найвизначнішим з наших поетів. Та й у Європі його трохи перекладали й знали. А гарвардський професор обґрунтував своє подання дуже вміло й доказово, відзначивши і неперевершену формальну досконалість, і глибину філософських роздумів, і неймовірно багату інтертекстуальність, закоріненість у європейську класику. Пріцакова стратегія була дуже послідовною й зрештою правильною. Він не мав ілюзій щодо миттєвого успіху, але хотів використати усі можливі трибуни й майданчики для обговорення здобутків української культури.

Номінант звичайно ж керувався найперше страхом і дбав про безпеку життєдіяльності. Пам’ятав він і застережливий прецедент. Російський поет Борис Пастернак зважився передати рукопис свого роману “Доктор Живаго” за кордон, отримав Нобелівську премію (причому вибір диктувався таки ж інтересами політичного протистояння, а не ваговитістю самого тексту) – і тим спричинив неймовірно жорстоке невпинне цькування. А ще ж початок сімдесятих і без того видався тяжким, починалися нові нагінки на дисидентів. Суворішала цензура. Микола Бажан за кілька років, 1982, отримав найвищу в Союзі Ленінську премію за поетичну збірку “Карби”. Визнання для українського поета могло прийти лише з Москви, а не зі Стокгольма.

Але це була вже, здається, остання Ленінська премія, присуджена українському письменнику. Впала імперія, слава й популярність уже більше не залежали від політичної лояльності й уміння писати оди для вождів.

Коли Радянський Союз почав розпадатися, в середині вісімдесятих, розгорнулася ще одна дія української нобеліантської драми. Цього разу претендент відповідав усім високим критеріям, причому як естетичним, так  і політичним та ідеологічним. Наша еміграційна спільнота спробувала запропонувати високому журі кандидатуру Василя Стуса. 

<p>Василь Стус (1938&ndash;1985)</p>

Вочевидь найвизначніший натоді вітчизняний поет, він мав дисидентську біографію, а про висунення у своїй колимській неволі так, схоже, й не дізнався. Протестна діяльність зовсім не означала заполітизованість текстів: Стус дивовижним чином зоставався духовно і творчо вільним за тюремними ґратами. Табір вважав чи не відповіднішим місцем для митця, аніж пристосуванство у великій радянській зоні. В’язні налагодили канал передачі текстів на волю, і 1986 року в Нью-Йорку вийшла його збірка “Палімпсести”. А перед тим були інші закордонні публікації, невеликі добірки перекладів. Тож 1985-го почався процес висунення. Він непростий, треба пройти відповідні етапи, а головне – потрібне належне представлення творчості у добрих перекладах. Хоча до комітету, який займався висуненням, увійшли шановані літератори й інтелектуали, як-от Юрій Шевельов, Остап Тарнавський, Леонід Полтава, дисиденти Валентин Мороз та Михайло Хейфець, виконати всі умови їм не вдалося. Офіційного подання до Нобелівського комітету не надійшло.

Уже в часи незалежності були різні дивоглядні спроби представити до високої відзнаки таки ж за визначенням радянських класиків, чиї цінності ніяк не співвідносилися із засадами демократії. То Олесь Гончар видавався адептам гідним світової слави, то Борис Олійник… Поступово ми вчимося долучатися до цих міжнародних змагань, вчимося використовувати різні засоби для представлення своєї культури світові. Цього року Збройні Сили України так багато зробили для популяризації вітчизняних здобутків, що Нобелівський комітет не міг хоча би почасти не прислухатися.

А тим часом нам не варто нарікати на неприхильність муз до українських митців. Добрих книжок за останні роки вийшло багато, є серед них і справді видатні. Кожен із зацікавлених читачів має свій приватний канон сучасної класики. Робляться і спроби творення канону в публічному просторі. (Здається, найуспішніше це робить Книга року BBC, їхні списки небезпомильні, але все ж представницькі). Великі, переломні історичні події здебільшого породжують і велику літературу, розмаїття оцінок та осмислень. Переживаємо таки епічні часи, і літописців цих часів чекає велика робота. А премії, вони ж зрештою щодо текстів вторинні, й не такі вже й значущі.