Енн Епплбом: Україна мусить перемогти

Війна в Україні досягла поворотної точки. Російські війська, які вторглися в країну з півночі, півдня і сходу зараз заледве просуваються. Вони обстрілювали школи, лікарні, житлові будинки і театр, що прихистив дітей, але так і не змогли контролювати навіть окуповані місця. Що і не дивно: лише дещиця українців готові співпрацювати з окупантами. Переважна більшість, понад 90 відсотків, вірить, що переможуть їх. Українська армія відмовляється здаватися, навіть у розбомблених містах.

У планах росіян було, що вся війна, завоювання України, триватиме не більше шести тижнів. Більше ніж половина того часу вже минула. Повинна настати розв’язка, момент, коли конфлікт зупиниться. Українці та демократичні сили, які підтримують Україну, повинні працювати на цю мету. І та мета не має бути перемир’ям чи чимось заплутаним, чи рішенням підтримувати певний український опір протягом наступного десятиліття, чи обітницею “обезкровити Росію”, чи будь-чим іншим, що продовжить бої та нестабільність. Метою має бути українська перемога.

Перш ніж досягнути чогось, треба уявити, як воно виглядатиме. І в цій війні перемогу можна уявити без проблем. Це означає, що Україна залишиться суверенною демократією, з правом обирати своїх лідерів і укладати договори. Не буде проросійського маріонеткового режиму в Києві, потреби у тривалому українському опорі, продовженні боїв. Російська армія відступить назад за кордони. Може, ті кордони зміняться, чи Україна оголосить нейтралітет, але це українцям вирішувати, а не зовнішнім силам диктувати. Може, є потреба в іноземних миротворцях. Щоби не сталося, Україна повинна мати значні причини вірити, що російські війська повернуться не швидко.

Також уявіть наслідки такої перемоги. У Вашингтоні більшість довго вірили в те, що Україна є частиною регіонального конфлікту, і що Україна є частиною території, якою росіяни переймаються більше, аніж ми. Але це вже не відповідає дійсності. Українці, а особливо їхній президент Зеленський, перетворили цю справу у глобальну, аргументуючи, що вони борються за універсальні ідеї – так, демократію, але також за громадянський націоналізм, що ґрунтується на патріотизмі і повазі до права; за мирну Європу, де суперечки вирішуються в інституціях, а не на війні; за опір диктатурі. Зеленський закликав американців пам’ятати Перл Харбор. Він звернувся до німецького парламенту фразою “Ніколи знову” – мантра, яка означає, що ніякому Гітлеру більше не дозволять з’явитися – і сказав депутатам, що у світі брутальної війни в його країні, ці слова тепер “нічого не значать”. Він закликав Європейський парламент “довести, що ви насправді є європейцями” і прийняти Україну до Європейського Союзу.

Ця мова ефективна, бо вона пробуджує принципи, які об’єднують більшість європейців, американців та багатьох інших людей у ​​всьому світі, нагадуючи їм, наскільки гіршим був світ у кривавішому минулому і наскільки гіршим він міг би бути в майбутньому, якщо ці принципи більше не мають значення. Слова, які використовує Зеленський, також відлунюють, тому що вони правдиві. Перемога України насправді буде перемогою всіх, хто вірить у демократію та верховенство права. Громадяни існуючих демократій та члени демократичної опозиції в Росії, на Кубі, в Білорусі та Гонконгу – усі вони підбадьоряться. “Їхня боротьба – наша боротьба”, – сказав мені минулого тижня знайомий венесуелець. Інституції, що захищають держави, які втілюють ці ідеї, особливо Європейський Союз та НАТО, також будуть посилені.

Слова Зеленського резонували так сильно, тому що росіяни надали цьому конфлікту неймовірного значення. Російський міністр закордонних справ недавно заявив, що ця війна змінить глобальну політику: “Це зовсім не про Україну, а про світовий порядок. Поточна криза – доленосний, епохальний момент у сучасній історії. Він відображає боротьбу за те, як виглядатиме світовий порядок”. Подібно як Сталін проголосив, коли Друга світова війна закінчилася, “кожен запроваджує свою систему там, куди може сягнути його армія”. Так і президент Володимир Путін планував, що російська армія встановить автократичну, клептократичну політичну систему Росії по всій України. 

Уже зараз російська окупація деяких східноукраїнських міст нагадує радянську окупацію центральної Європи наприкінці Другої світової війни. Державні службовці та громадські діячі – мери, поліція, депутати, журналісти, музейні куратори – були арештовані і відтоді їх не бачили. Цивільне населення тероризують вибірково. Влада Маріуполя повідомляє, що місцевих мешканців насильно вивозять в Росію, точно так як радянська секретна поліція депортувала балтів, поляків та інших до Росії після вторгнення у 1939-1945 роках. У разі перемоги Росії ця тактика буде застосована по всій Україні, створюючи масовий терор, насилля та нестабільність на роки. І так, якщо ми приймемо такий результат, автократії від Мінська до Каракаса і Пекіна візьмуть на замітку: геноцид тепер дозволено.

Саме тому, що ставки настільки високі, наступні кілька тижнів будуть надзвичайно небезпечними. Путін зробить все можливе, щоби навести жах. Екстраординарна промова, яку він проголосив минулого тижня, зображала російських критиків війни “покидьками”, “зрадниками” і “комарами” і саме це мала на меті. Він говорив про потребу Росії “самоочиститися”, використовуючи слово, що має спільний корінь із чистка, термін, який використовував Сталін, коли наказав ліквідувати своїх ворогів. Путін навмисне пробуджує найгіршу і найкривавішу еру радянської історії, щоб уникнути й натяку на внутрішню опозицію. Він просто викинув 30 років економічних досягнень, 30 років російської інтеграції із зовнішнім світом, 30 років інвестування, щоби повернути час назад, до ери його юності – ери, яку більшість росіян вже не пам’ятають і мало хто хоче відтворити. Здається, він вірить, що лише підвищений рівень страху завадить їм протестувати, коли вони зрозуміють, що сталося з їхньою країною. Він може мати рацію.

Путін і його пропагандисти натякають на хімічну і ядерну зброю саме з цією метою. Вони хочуть, щоби зовнішній світ, особливо американці, боялися наслідків допомоги Україні. Використання надзвукової зброї; погрози ядерної війни, проголошені на російському телебаченні; навіть звичка, створена кілька років тому, використовувати ядерну зброю під час військових навчань, інколи із симуляцією удару по Варшаві, інколи із симуляцією вибуху бомби у повітрі – все це має мету. Так само як дивний з напучуваннями антипольський лист, виданий Дмитром Мєдвєдєвим, путінським дружком, який коротко був президентом Росії до того, як Путін вирішив, що хоче знову на цю посаду. Ця писанина містила образи, завуальовані погрози та стару скаргу радянських часів на те, що поляки “невдячні” за те, що Червона армія витіснила Гітлера з Польщі, а потім встановила жорстокий новий окупаційний режим після Гітлера.

Між іншим Мєдвєдєв надсилав нагадування: Польща може бути наступною. Нещодавній російський удар на базу біля польського кордону ніс той самий меседж.

Як має Захід відповідати? Є тільки одне правило: ми не можемо боятися. Росія хоче, щоб ми боялися – настільки, щоби страх нас скував, щоб ми не могли приймати рішення, щоб ми відступили, залишаючи відкритим шлях для російського підкорення України, а зрештою і Польщі, чи навіть далі в Європу. Путін дуже добре пам’ятає еру, коли радянські війська контролювали східну частину Німеччини. Але загроза тим країнам не зменшиться, якщо Росія здійснюватиме масові вбивства в Україні. Вона зростатиме.

Замість страху ми маємо зосередитися на українській перемозі. Як тільки ми зрозуміємо, що це є метою, тоді ми думатимемо, як її досягти, чи шляхом тимчасового бойкоту російського газу, нафти, та вугілля; військовими тренуваннями десь у світі, що відволіче радянські війська; гуманітарними авіаперевезеннями в масштабах Берліна 1948 року; чи більшими поставками кращої зброї.

Точна тактика буде визначена тими, хто найкраще розуміє дипломатію та військову стратегію. Але стратегія має бути чіткою. Місяць тому ніхто не вірив, що ця війна матиме таке значення, і я певна, багато людей бажало, щоби було не так. Але вона має значення. Тому кожен крок, який ми робимо, повинен мати єдину мету: як це може допомогти Україні виграти?

“Це не наша війна” – те, що ми могли сказати три тижні тому. Але не зараз.