Дуброва – пуп землі. Золота галицька провінція

10:52, 10 травня 2021

600.jpg

Не часто, але буває, коли я жалкую, що в мене нема автівки. Зрештою, в мене навіть ровера нема. Але не в тім печаль. Просто в деякі таємничі закутки моєї кишенькової Галичини дістатись доста нелегко. Навіть, якщо вони відносно недалеко. 

Так є із Дубровою – селом, що знаходиться зовсім неподалік районного Миколаєва, але коли потрапляєш на його терени, розумієш, що світ може складатись й з одного села. Але спершу до нього треба дістатись...

voloshyn.jpg

Богдан Волошин

публіцист

Того дня я планував перейтись пішки від Тростянця, що стоїть на самому Стрийському гостинцю, до Дуброви через Стільське. А це десь 10 км. Загалом 20 набігає туди і з поверненням. Не критично. Тим більше, що погода була дивовижно ясною, соснове повітря бадьорило голову і ноги самі просились в дорогу. Але бувають дива дивні! На скруті дороги з Миколаєва на Тростянець мене нагнав старезний бойовий “пазік”, що кілька разів на день їздить у Дуброву. І скажіть, що це не везіння? Бо прямого сполучення зі Львова в цей дивовижний край нема, треба пересідати в  Миколаєві. 8 гривень, пів години раллі розбитою дорогою і я в Дуброві! 

Хооооо...... Скажу вам лиш одне, посполиті – якщо ви тут не були, значить ви ніц не виділи в Галичині. Нічогісько. Замки в Олесько, в Золочеві і Підгірцях – це добре, але... О, хіба Урицькі скелі в Бескидах можуть зрівнятися із враженням від краєвидів Дуброви. Бо їх теж свого часу обжили наші предки-язичники. 

Зупинка “пазіка” знаходиться акурат під каменем Дірявцем – це є тутешній легендарний Храм Сонця. Язичницький храм на високій скелі, що нависає на кількедесят метрів над рівнем річки Колодяжниці, що тихо жебонить долиною. Себто цей потужний камінь понад тисячу років тому був храмом. А нині це просто великий кавалок скелі з дірою по середині і пласким верхом. 

Припускають, що раніше цей храм був обнесений загорожою, тут палились жертовні вогнища, і волхви молились богам неба і землі. 

До речі, вони й жили неподалік. У скелях чимало “захоронок”–келій, де, з приходом християнства селились ченці. Тепер тут місцеві християни тримають картоплю і збіжжя, в келії припасовані дерев’яні, подекуди металеві двері з висячими замками. Цивілізація не любить пустот. Вона вішає на них замки селян. 

А ще тутешні мешканці неподалік поставили фіґуру Богоматері. Очевидно, щоб ніхто не міг їх запідозрити у язичництві.

Біля самого Дірявця просто на скелі я побачив білі квіти, які росли купами. Ніжні, прозорі і непахучі. Чомусь подумалось, що це квіти скорботи. І ростуть з тих давні часів, коли немилосердний Володимир Великий розорив літописних білих хорватів, які тут щасливо жили-не тужили кілька століть поспіль. Нинішні хорвати мали б теж його оголосити святим - бо вони побутують над Адріатичним морем, а ми там, де вказав любитель гаремів Володимир Великий. 

А ті квіти на скелях мені нагадали дрібні суцвіття сімбельміне – квітки, що росли на курганах королів Рохана. Поціновувачі Толкіна мене зрозуміють.

У Дуброві так добре, що мимоволі шукаєш місцину для ночівлі.  Місце містичне, таємниче і неймовірно мальовниче: з келіями–норами, висіченими у скелях, а тепер перетвореними селянами у льохи, темним сосновим бором на горі, битими шляхами, що ніколи не знали асфальту і розкішною природою, яка, на щастя, ще не сплюндрована. 

Кажуть, тут молились давнім богам аж до 17 століття, поки ці скелі не заселили ченці. І тут якось по–іншому сприймається історія про людину-Бога з далекого Назарету. Сонце, живий ліс, теплий камінь... У їх душі віриться більше в цьому неймовірному краї.

У Дуброві душа якось легко і несвідомо лучиться із почуттями всього світу, стає прозорою і запашною, бо просякає медовими запахами трав, соснової діброви, нагрітої тверді і власним гарячим подихом, коли піднімаєшся крутою стежкою на рівненьку столову поверхню Дірявця. Історія буває дотичною. Вона під ногами. 

Коли повертався запилюженим “пазіком” на гостинець в Тростянець, зіпрілий сивочолий водій, змахнув краплі поту з чола і по секрету сказав, що “в Стільському на корови страшні бомки (ґедзі) напали – пастухи ледво їх полапали лісами”... Я собі подумав, що то помста душ давніх ховатських жерців, в келіях яких селяни досі бараболю тримають. Не страшно. Але все може бути...   

IMG_9279.JPG
Усі фото: Бодна Волошин

Схожі матеріали

600.jpg

Борщовичі – село не про борщ. Золота галицька провінція

600.jpg

Трудовач: брама в Гологори. Золота галицька провінція

600.jpg

Трибухівці – костел при гостинці. Золота галицька провінція

600.jpg

Тартаківські тарапати. Золота галицька провінція

600.jpg

Бойківське пограниччя. Золота галицька провінція

600.jpg

Бережанська Швейцарія. Золота галицька провінція

600.jpg

Бучач: Ратуша, Пінзель і голуби. Золота галицька провінція

600.jpg

Ходою Сковороди – у Вижняни. Золота галицька провінція

600.jpg

Долина Зубри. Золота галицька провінція