Долиною Боберки під високим сонцем. Золота галицька провінція
20:21, 21 липня 2021
Завжди найбільше смакують мандрівки місцями, де ще не бував. Недавно вибрались з побратимом на Опілля, щоб перейтись долиною річечки Боберки
Почалась наша дорога від Кнісела. Дивна назва, правда? Насправді спочатку поселення називалось Княже село, але потім чомусь його назву скоротили. Я б повернув давню назву, тим паче село старовинне - знане з 1392–го року.
У Кніселі майже нікого не побачили. Літо – гаряча пора, кожен день рік годує. Усі на городах та в полі. Ми почувались прочанами на дорозі до святої реліквії, що відзначаються біля кожного сільського храму, хрестячись на похилені хрести. Саме таку церковцю побачили в Орішківцях. Дерев’яний храм, збудований у 1912-му році, за совітів був зачинений з 1959-го по 1989–й роки. Нині діючий.
Уже добряче припікало, хотілось знайти тихий затінок і трохи відпочити. Така нагода нам трапилась в невеликому селі Ятвяги. Навпроти церкви під старими акаціями знайшлась лавиця і густа прохолодна тінь.
У хвилю відпочинку добре міркувалось про дивну назву села – Ятвяги. Як відомо, нак називались балтські племена, що населяли територію від Західного Бугу до Нареви і Німана. Як тут опинились балтійські племена? Може це поселення давніх бранців, яких полонили руси? Загадка на загадці. Цікаво, що за совітів Ятвяги якогось дива перейменували на Прибілля. Але уже за часів незалежної України тутешні мешканці таки добились, щоб Верховна Рада повернула їм давню назву.
За кілька кілометрів від околиці Ятвягів виднілись червоні дахи Дев’ятників. Там ми збирались полуднувати, але треба було пройти ті кілька кілометрів ґрунтовкою під палючим сонцем. Тішили лише мальовничі опільські краєвиди та цікава розмова з давнім побратимом.
У Дев’ятниках я вже бував - два роки тому прибирали повстанські могили на зарослому цвинтарі за селом. Дев’ятники знані тим, що належали славному роду Шептицьких і саме тут у 1911–му році Казимир граф Шептицький прийняв рішення присвятити своє життя Богові. Тепер ми знаємо його як блаженного священомученика Климентія Шептицького. Нині про цього подвижника людського духа нагадує недавно відкритий пам’ятний хрест та церква на горі. Село велике, з багатою історією, вартує окремої розмови, аніж короткої розмови під старою черешнею край дороги.
Не дочекавшись маршрутки, рушили новенькою асфальтівкою у бік Кологорів. Ще кількоро кілометрів і вийшли б на гостинець, але в Кологорах нас нагнала маршрутка і можна було нарешті простягнути натомлені ноги, підставити обличчя вітру з вікна і запланувати нові мандрівки. Бо як же ж без них...
