Долина Зубри. Золота галицька провінція

Пісне буття часом присмачується несподіваними недавніми спогадами, як стиглий борщ доброю ложкою масної сметани і затертим старим салом з часником. У хвилю бачення якось не усвідомлюєш, щось зараз, в цю мить тебе обдаровано щедрою Божою рукою. Просто губишся в звиклому просторі побутування і лиш мружиш очі від яскравого сніжного сяйва. Загір’я-Кугаїв-Підтемне-Раковець. Неймовірної краси долина, особлива такої щедрої на сніг зими.

Рипучий наст під ногами хрустить і підспівує мельодіям Гайднівського "Англійського концерту", в якому легкість буття обнялась із патетичною суворістю зими. Повітря серпанкове і прозоре, водночас густо ковтається при кожному подиху, наче перестуджена горілка із заморозника. Під льодяною шкірою річки кволо ворушаться пасма струменів - жили потоку повні рідини, але не життя. Надто зимно. Надто тихо для життя. 

У вухах лише скрип снігу під черевиками і гупання серця в скронях. Від подиху замерзли вуса і я усміхаюсь до дерев, уявляючи як смішно виглядаю, бо хто ж мене в ту хвилю побачить, крім них - більше нікому. А більше нікого і не треба. Це все дароване мені. Просто, бо я є. Саме в той час і ту хвилю. 

Мені пощастило, бо цієї ґрафічної феєрії міг ніхто й не побачити. Але задля таких моментів варто жити. 

Над головою дзвенить сірий кришталь неба, поглинаючи світло від глибоких снігів. Здається, небо перетворилось на велетенський ставок, скутий міцним льодовим обрусом і десь далеко за деревами він зливається із землею. Напевно саме там, в крижаній яскині жиє норовиста Зима. Її час ще не минув. Але мине.

Лютий 2021 р.