Чи розвіється туман над Східною Європою? Візія американського історика

Автор, який за походженням є етнічним євреєм із Галичини, прагне подивитися на складну й навіть химерну історію макрорегіону Східної Європи крізь призму своєї родини, яка мала коріння також і в Білорусі. Тож єврейська лінія проходить через усю книгу і надає їй особливо щемкої інтонації в плані відчуття трагізму розселеного народу та цих земель. Як і багато інших західних авторів, Якуб Мікановський намагається збагнути загадки Східної Європи, ті її таємничі особливості, які так відрізняють цю частину європейського континенту від Заходу.

Однак вже у початковому означенні просторових меж об’єкту свого дослідження автор впадає в суперечність. На всіх картах, поданих у книзі, в епіцентрі значиться простір власне Середньої Європи, тобто географічні межі від Альп до Чорного моря, від Балкан до Балтики, з охопленням також України та Білорусі. У своїх роздумах Мікановський вдається до історії таких країн, як Чехія, Сербія, Хорватія, Албанія, Румунія, Молдова, Болгарія, Польща, Словаччина, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія, Україна і Білорусь. Тож логічніше книгу вартувало б назвати "Прощавай, Середньо-Східна Європо". Як відомо, у совєтські часи затирання теми Середньої Європи і найменування її Європою Східною мало політичну причину: у такий спосіб агресивний Совєтський Союз прагнув уніфікувати простір Середньої Європи із Східною для логічного виправдання своєї експансії в простір першої, коли соціялістичні, проросійські тоталітарні режими були встановлені в усіх названих вище країнах. Натомість виокремлення Середньої Європи, закономірно, будило в усіх середньоЄвропейців пам’ять про абсолютно відмінні цивілізаційні основи їхнього історичного розвитку.

Ймовірно, цієї помилки Якуб Мікановський допустився тому, що своєю працею він наслідує гучне дослідження британського вченого Ларі Вулфа "Винайдення Східної Європи. Мапа цивілізації у свідомості Просвітництва", яка була перекладена й українською мовою (К.: Критика. 2009), хоча жодного разу не згадує про це. Якщо в Ларі Вулфа таке бачення, тобто нерозрізнення Середньої Європи, є вмотивованим, бо ж він пояснює, як західноєвропейці щойно у XVIII століття почали відкривати для себе саме Схід Європи (Південь і Північ були відкриті давніше), то в Якуба Мікановського воно викликає питання. Адже сьогодні принципово наголошувати на окремішности Середньої Європи, бо ця частина континенту має свої абсолютно унікальні ментально-цивілізаційні основи.

Американський автор обрав і подібну до Ларі Вулфа стратегему в зображення Східної (насправді Середньо-Східної) Європи: показати цей простір як передусім якийсь мало цивілізований, надто патріархальний і фатально відсталий, навіть містичний. І знову: якщо у Вулфа це виглядає логічним, бо ж у XVIII столітті Захід, справді, дуже переважав Схід Європи у цивілізаційному плані і часто дивився на нього зі здивуванням від надмірностей наївно-примітивних уявлень його мешканців, то у Мікановського воно виглядає дещо гротесково, бо він говорить про ХІХ і ХХ століття, коли середньоєвропейці (наприклад, чехи чи угорці) продемонстрували і силу національного піднесення, і силу модернізаційних успіхів. 

З цієї тези Мікановський і починає свою книгу: перший підрозділ першої частини книги має назву "Язичники та християни". У ньому вельми акцентовано на нібито дуже великих пластах язичництва у свідомості східноєвропейців. І такі вкраплення, часто дуже дотепні, про позацивілізаційність східноєвропейських етнічних груп, розкидані по всій книзі. Це надає есеїстичній розвідці Якуба Мікановського особливого шарму екзотизму, що, безумовно, є цікавим для американського читача.

Друга лінія книги — це постійне розвінчування різноманітних історичних фактів із формування національних ідентичностей та ідеологій східноєвропейців. Мікановський старанно вишукує приклади, коли слов’янські вчені придумували пантеон язичницьких богів для своїх народів, щоб підняти рівень національної гордости, як чимось подібним займалися литовські чи румунські націоналісти тощо. Загалом процес зародження і піднесення східноєвропейських націоналізмів автор описує як явище вкрай небезпечне і загроздиве, яке привело цю частину континенту до катастроф ХХ столітті. У цій тенденційности можна добачити певне викривлення історичної візії про Східну Європу: складається враження, що це не зовнішні тоталітарні режими та імперії (большевизм і гітлеризм) організовували масові злочини проти людности цієї частини континенту, а самі східноєвропеці масакрували себе. Ця думка вченого є наскрізною, як і твердження про те, що ментальність Східної Європи все-таки визначили імперії: Османська, Ґабсбурзька і Російська. Ці імперії зім’яли численні малі народи й привчили їх жити в страху, нестабільности і химерних уявленнях. 

Мікановський наводить безліч дуже цікавих історичних прикладів із життя малих народів, що перетворює його книгу на мерехтливу мозаїку менталітетів, культурних раритетів, патріярхальних традицій і дивовижних пригод народів, які постійно були вимушені мандрувати, а насправді часто втікати від не дуже добрих влад. Мікановський чуйний до життя цілком забутих етнографічних груп (лівів чи караїмів) чи уламків віддалених народів, як вірмени, наприклад, які відіграли свою помітну роль в історії Східної Європи. Цей аспект надає книгі американського автора особливої тремтливости почуттів, оскільки змушує задуматися над долями часом вельми страждальних народів.

Однак спроба окреслити ролі і властивості трьох східноєвропейських імперій вийшла у Мікановського якоюсь розмитою у висновках. Хоч автор і тут залишається вельми дотепним, вишуканим у твердженнях  і спостереженнях, але він не пояснює все-таки кардинальних впливів цих імперій на суспільно-політичний розвиток макрорегіону. Ми так і не зрозуміємо із книги Мікановського, чому Османська держава загальмувала розвиток Балкан у культурному та соціяльному планах, чому цивілізаційно роль Австрійської держави на Сході Європи була такою вирішальною, а чому роль Московії була такою фатальною для всіх, охоплених нею народів.

При цьому Мікановський яскраво й проникливо описує Річ Посполиту як виняткову республіку в тій частині Європи, де до демократії ставилися, на перший погляд, неуважно. Читач починає глибше розуміти, чому зникнення традицій цієї держави так фатально понизило громадянський рівень життя макрорегіону. Одна із тез Мікановського — прихований космополітизм Східної Європи. Перебування у постійному гармидері політичних устремлінь, соціяльних зламів, етнічних конфліктів, моральних ґвалтів мимоволі змушувало народи Східної Європи шукати собі способів виживання в нестабільних політичних системах. І вони толерували один одного. Мікановський описує кілька таких прикладів, де народи жили у порозумінні і взаємодії, як в румунському Банаті чи українській Буковині. І в цьому він бачить феномен Східної Європи.

Загалом у роздумах і спостереженнях Мікановського вчуваються нотки зверхности представника "досконалої цивілізації Заходу". Автор постійно наголошує на занедбаности, неприкаяности, дрімучій парадоксальности Східної Європи, яка водночас дивує і насторожує, приваблює і шокує. Так і хочеться підказати йому, що цивілізаційні, суспільно-політичні, національні процеси в Східній Європі не є якимись парадоксами, винятками, що подібні процеси пройшли і проходять різні народи світу і в цьому є свої закономірності. Адже й ліпша громадянська дисципліна балтійських народів, і більша корумпованість балканських народів, і соціяльна стагнізованість Білорусі та України чітко і легко пояснюються політологічним аналізом та логікою історичного розвитку. Навіщо робити сенсацію там, де її немає?

Багато місця у книзі присвячено епосі тоталітаризму в Східній Європі. Про це йдеться аж в трьох розділах: "Сталінізм", "Соціялізм", "Відлига". Мікановський доволі випукло і яскраво описує це явище як гнітючу атмосферу страху і насилля. Але попри проникливі оцінки, розумні спостереження, гарні приклади все-таки залишається враження неповноти картини. Ніби автор і відверто говорить про злочини сталінізму, російського імперіялізму й історичну невмотивованість комунізму, однак це в нього звучить більше як нібито фатум Східної Європи, ознака її нижчости перед Заходом. Мікановський уникає розмови про глибші причини й мотивації російського большевизму (про "Истоки и смысл русского коммунизма" — як називається класична книга російського філософа Ніколая Бєрдяєва). Складається враження, що комунізм прийшов на землі Східної Європи як її органічна закономірність, як "диво". Поряд із нищівно зображеним нацизмом, який скоїв абсолютні злочини проти людства, комунізм виступає як "об’єктивна потуга-вир", яку треба було пережити. Автор зневажає комунізм і його насильства та деспотію, але не засуджує як абсолютне зло. В душу російського народу пан Мікановський не відважився заглянути. А дарма.

Вельми позитивними аспектами книги Якуба Мікановського є багатство фактажу, оперування рідкісними спостереженнями, уміння заглядати у скриті щілини етнічного та політичного життя. Усе це витворює доволі величну калейдоскопічну картину сприйняття Східної Європи, але водночас і заважає вибудувати собі якісь концептуальні бачення історії цього макрорегіону, бо з чисельного мерехтливого фактажу годі збудувати собі логічну історіософську візію. Проте, може, автор і намагався досягти такого ефекту? Адже книга його передусім есеїстична.

Вартує відзначити добрий переклад з англійської Катерини Пасічник (у тексті я знайшов буквально два-три запліснявілі русизми, що для сучасної України є майже рекордом!). Як і друкарсько-технічне та дизайнове оформлення книги, за що дякуємо видавництву "Локальна історія".

З’ява у нашому читацькому просторі книги "Прощавай, Східна Європо" Якуба Мікановського, думаю, буде корисною і повчальною. Корисною, бо ми зможемо ще раз поглянути на велетенський простір Середньо-Східної Європи як на певну цілісність. Такий погляд потрібен нам, оскільки історична логіка розвитку України як держави й українського народу як нації великою мірою залежали від того, наскільки ми наближалися до Середньої Європи. Ширша зустріч із Середньою Європою сталася у XV столітті, коли з’явилися перші віяння культури Ренесансу, а українці масово подалися вчитися до європейських університетів; тоді ж до нас прийшли латинська мова як lingua franca європейського гуманізму, міське право як форма якісної громадянської організації міст, протестантські місії як інтенції до вивчення рідних мов та пошуків особистісної свободи, європейська філософія індивідуалізму як запорука громадянського мислення. Найбільшим провідником середньоєвропейських впливів було Велике князівство Литовське як феноменальна держава політичної гармонії та соціяльної толерантности, в лоні якої зародилися модерні менталітети білорусів та українців. Тож кожне нове осмислення Середньої Європи з українським контекстом завжди буде слугувати нашому нинішньому національному зростанню. 

Водночас книга Якуба Мікановського є повчальною з того боку, що особливості й феномен Середньої Європи залишаються великою мірою незбагненими в Україні і поза нею. Спроба цього талановитого автора розгадати загадки й містичні "центри" Середньо-Східної Європи виявилася дуже ескізною, вона залишила більше запитань, аніж відповідей. Туман ірраціональности, романтичної містики, патріярхальности над нею таки не розвіявся. Інтелектуальне зусилля американського автора, сподіваємось, стане стимулом для українських культурологів та політологів, філософів та істориків ще і ще раз піддати аналізові таку багатопланову, різновекторну, поліваріянтну історію Середньої Європи, яка то входила в нас (Україну), то виходила з нас. Як і межі цього макрорегіону, його ментально-цивілізаційні особливості є важковловими, майже ірреальними. Новітній український полілог із Середньою Європою ще тільки починається, але він вже передбачає плідність і безмежну цікавість нових інтелектуальних відкриттів та духових пізнань.