Чи мають тварини історію. Віталій Ляска

Тварини цікавили істориків хіба що як символи — промовистим є есей Роберта Дарнтона "Велике котяче побоїще". У 1730-х роках учні паризької друкарні ґарували від ранку до ночі та харчувалися недоїдками. Тим часом господинина улюблена киця La Grise отримувала кращу їжу, аніж вони. Щоб дошкулити господарям, один із юнаків почав ночами нявчати під їхніми вікнами. Зрештою, ті звеліли позбутися котів, але заборонили чіпати улюбленицю. Втім свавільники розпочали масакру саме з неї, а потім влаштували котам пародійний суд і страту. У тогочасній французькій культурі котів пов’язували з відьомством і жіночою сексуальністю, тож убивство La Grise водночас було завуальованою образою господині, а бійня — способом виставити її чоловіка на посміховисько. Як бачимо, Дарнтона цікавило передусім те, що коти означали для людей, а не переживання самих тварин.

Цю межу спробував перейти французький історик Ерік Баратей, один із провідних представників animal history. Він запропонував змінити дослідницьку оптику й запитувати не лише про те, як люди сприймали тварин, а й про те, як самі тварини проживали історичні події. У книжці про тварин Першої світової війни Баратей зіставив свідчення солдатів із тим, що етологія знає про коня як біологічний вид. Кінь — табунна тварина з чутливим слухом і майже круговим полем зору. Знаючи це зі згадок про вибухи, загибель сусідів по упряжці, постійну зміну погоничів і нестачу корму, можна скласти картину досвіду коня з власною хронологією: паніка, звикання, виснаження. Звісно, думок коня Баратей не знає, але вважає, що його стан можна реконструювати подібно до того, як історики відтворюють світосприйняття неписьменного селянина. Однак до минулого тварин ми маємо доступ переважно через джерела, які створили люди, тож межа між реконструкцією та уявою тут дуже тонка.

Інша суперечка стосується того, чи можуть тварини бути дієвцями історії. Кріс Пірсон у книжці Dogopolis розповів, як собаки змінювали Лондон, Париж і Нью-Йорк. Сказ, укуси, вуличні зграї, а згодом і прив’язаність господарів змушували міста ухвалювати закони, будувати притулки й переглядати уявлення про те, кому належить вулиця. Собаки не прагнули змінювати місто, але їхня поведінка мала цілком історичні наслідки. Подібну роль на півдні України відігравали ховрахи. У 1870-х роках земства Херсонщини, а також сусідньої Катеринославщини запровадили "ховрашкову повинність": селяни мусили знищити кілька гризунів із кожної десятини і як доказ здати їхні лапки. За недобір стягували штраф, за надлишок платили премію — копійку чи дві. Доходило до курйозів. Катеринославським селянам якось забракло ховрахів на власній землі, і вони пішли добирати їх у сусідів. Але херсонці не пустили їх: "Нехай плодяться, а то якщо наше земство введе податок ховрахами, то де ми їх тоді візьмемо?"

Часто від тварин залежали і триб життя людей, і хід історії. Без коней годі уявити степові імперії та козацькі війни, без волів — землеробство й чумацтво. Попри це, в українській історіографії історія тварин досі не стала самостійною дослідницькою цариною. Навіть тепер, коли ми чуємо про пса Патрона чи тварин, евакуйованих із зони бойових дій, то здебільшого сприймаємо їх як символи вірности та стійкости. Тобто, як і Дарнтон, цікавимось передусім тим, що тварини означають для людей, хоча і ставимося до них із більшою емпатією. Цей номер "Локальної історії" — спроба подивитися на наше минуле ще й через історію тварин. Якщо визнати, що кінь під Берестечком мав свій досвід, а пес у Чернігові — свій, історія не стає сентиментальнішою. У ній просто стає більше дієвців.