Чи була Русь імперією? Так, була. Ні, не завжди

Питання "Чи можна вважати Русь імперією" постало не вчора. "Імперією Рюриковичів" назвав її Карл Маркс у своїх "Хронологічних виписках" з російської історії. У 1950 році про "феодальну імперію" Русі написав Серафім Юшков, а 2004-го це категорично заперечив Антон Горський. Не думаю, що серед сьогоднішніх дослідників Русі існує консенсус із цього приводу.

Моя позиція полягає в тому, що в певний часу — приблизно від початку правління Святослава (або навіть Ольги) і до кінця правління його онука Ярослава — Русь можна вважати імперією. Не раніше і, ба більше, не пізніше.

Чому ж так багато дослідників відкидають саму можливість означення Русі як імперії? На мою скромну думку, це пов’язано зі стереотипами сприйняття імперіалізму, або ж зачаруванням класичними античними імперіями (Рим) чи типовими новочасними (Британія), під шарм яких потрапляють і фахівці, і звичайні громадяни.

Штука ж у тому, що найдавніший та найголовніший інструмент історичного дослідження — компаративний метод — слід використовувати з врахуванням його обмежень. Простіше кажучи — порівнювати лише порівнюване. Звісно, Русь мало нагадує Рим і ще менше — Британію, однак існують релевантніші еталони для порівняння.

Щоб не писати ще 300 сторінок огляду літератури, відішлю усіх охочих до книги Зенона Норкуса "Непроголошена імперія" (Критика, 2016), в якій викладено детальний аналіз імперської суті Великого князівства Литовського. Спойлер: так, ВКЛ — імперія. Його аналіз цілком придатний і для ситуації з Руссю.

Передовсім слід розібратися із терміном "імперія". Природно, що скільки дослідників — стільки й визначень, причому в більшості випадків — недостатніх або відверто хибних. Найчастіше науковці, які життя поклали на вивчення якоїсь країни чи періоду, схильні абсолютизувати знайомі ознаки імперій та розповсюджувати їх на решту випадків. Зрозуміло, що це — методологічний тупик.

Норкус, витративши безліч часу на порівняльну історіографію, виокремив шість основних ознак імперій, властивих усім часам. Типовими/класичним імперіям притаманні всі або більшість, решту він називає "імперія з епітетами". Дві ключові характеристики — реальна суверенність та великий розмір. І ні, наявність імператора в список ознак не входить.

Щодо першого, тут і пояснювати нічого не треба, однак щодо другого є зауваження. Питання не в тому, чи правильно ми вираховуємо ту межу, за якою просто велика країна перетворюється на імперію (там із посиланням на Рейна Тааґперу є купа формул). Як на мене, набагато важливішим є той шлях, яким здобута ця велика територія. Одна справа — мирне розширення, геть інша — воєнне. Ця ключова відмінність у способі конструювання і призводить до того, що імперії влаштовані геть не так, як, можливо, значно більші федерації чи конфедерації.

Я беруся стверджувати, що якщо не рахувати самоочевидного критерію незалежності (не може бути імперія в підпорядкуванні у когось), то єдина ключова ознака імперії — це завоювання "чужих" з політичної та/або етнічної точки зору земель. Тобто в теорії все просто: завоював чужу землю — збудував імперію. Практичну складність становить лише правильне відділення "свого" від "чужого".

NB. Оце єдине застереження, яке слід зробити. Буває таке, що в спільному етнополітичному просторі формується декілька схожих політичних організмів, і в результаті конкуренції між ними залишається тільки один. Або внаслідок зовнішнього завоювання чи розгалуження династії на місці однієї політії виникає кілька — тоді боротьба за їхнє возз’єднання не тотожна імперіалізму. Однак тут треба бути вкрай обережним — якщо в спільному просторі формуються різні політичні моделі, тоді завоювання однієї політії іншою породить імперію. І якщо розпадається єдина держава, яка до того була імперією, то її збирання буде саме реімперіалізацією, а не возз’єднанням.

Чому так? Тому що саме завоювання стає підґрунтям для більшості загальновизнаних ознак імперій. Якщо є завоювання, то існують суб’єкт цього процесу та його об’єкт. З них виникають, відповідно, привілейований імперський центр та периферії, часом — дискриміновані, особливо якщо йдеться про іноетнічні землі. Саме воєнна перевага центру уможливлює такі імперські практики, як депортації та геноцид.

Чи можуть існувати великі багатоетнічні політії — не імперії? Так, зазвичай вони називаються федераціями та конфедераціями, й іноді в статусі їхніх суб’єктів існують відмінності. Однак відрізняє їх від імперій саме спосіб утворення. Якщо є мирний договірний шлях — виникають (кон)федерації. Якщо в основі насильство — імперії (за винятком тих випадків, які окреслені вище у NB).

Таким чином, саме насильницький шлях формування робить імперію імперією.

А от все решта — несуттєво.

Імперія не тотожна державі. Досить озиратися на Рим, Тан чи Британію. Держава — це окрема категорія, а імперіями можуть бути і складні вождівства, і суперскладні кочові суспільства. Тому неважливо, чи є в імперії спільна бюрократія та податки. Так само байдуже, чи є централізація та єдиний монарх-імператор на троні. Навіть відсутність писемності, не кажучи вже про кодифіковане право, не завада імперії (Аттіла схвалює).

Про розміри я вже сказав — це настільки суб’єктивна категорія, що вона майже невловима в масштабах всього світу. Латинська імперія ХІІІ століття була куди меншою за сусідні політії на Балканах.

Імперія також не обов’язково має бути єдиною (привіт, "translatio imperii"), найсильнішою в регіоні та бути гегемоном світового порядку — це теж вплив харизми Риму. В ХІХ столітті співіснування кількох імперій в одному просторі стало нормою.

Строк існування імперії теж неважливий. Хоч вони гинуть разом із засновником (імперія Александра), хоч існують тисячу років — на їхньому статусі це не відбивається.

Пряме чи непряме управління периферією? Та навіть у двох сусідніх імперій (Франція та Британія) в один і той самий час моделі адміністрування колоній відрізнялися, куди там використовувати цю ознаку для всіх типів!

Імперська ідея? Сакральність імператора? Боже збав — яка була вселенська ідея у "бабці-Австрії"? Відсутність харизми у цісаря Франца Йосифа І була джерелом мемів уже серед сучасників.

Я так хвацько розправляюся із цими ознаками, тому що завжди можна знайти бодай одну політію (а то й кілька), які чудово обходилися без них і все одно заслужили звання імперій у сучасників або принаймні істориків. Деякі я вже згадав, а повні списки не подаю лише через ультимативний брак місця. Коротше кажучи, слід прийняти за аксіому, що імперії бувають різними в часі та просторі, і порівнювати між собою варто лише подібні.

Що ж до Русі, то найближчими до неї будуть "варварські королівства" на додержавному етапі їхнього існування у франків, болгар чи печенігів. Наприклад те, що статті під заголовком "Перша Болгарська імперія" є у Вікіпедії англійською, французькою та іспанською мовами, багато про що свідчить (на всяк випадок уточню: ні — не про правильність терміну, а лише про консенсус у вжитку).

І знову опускаючи всю аргументацію, перейду до викладу тез. На першому етапі Русі (ІХ — середина Х ст.) Східноєвропейська рівнина була населена слов’янами, організованими у вождівства на різних ступенях політичного розвитку (від 3 до 5). Але, за великим рахунком, принципової різниці в їхньому укладі не було — всі вони поступово рухалися до появи власних спадкових князівських династій, обмежених родовою знаттю та залишками народних зборів. На чолі одних стояли місцеві князі, інших — варяги (так-так, Рюриковичі були не єдині, Аскольд і Рогволод передавали їм палкі вітання). Ба більше, на південному заході вже навіть була здійснена спроба утворення складного вождівства — т.зв. Дулібського союзу, в якому провідну роль грало вождівство волинян. На жаль, ми не знаємо, було їхнє об’єднання мирним чи збройним, отже — чи існувала Дулібська імперія.

Коротше кажучи, діяльність перших Рюриковичів, які навіть не підпорядковували, а просто обкладали даниною інші слов’янські вождівства, хоч і збройним шляхом, я б не назвав імперіалізмом (втім, не забороняю дотримуватися протилежної точки зору). Не вони, так хтось інший консолідував би цей близький до гомогенності етнополітичний простір. Аналог — піднесення П'ястів та об’єднання різних польських племен в одну державу. Означення політії франків за Хлодвіґа як імперії мені траплялося, політії Мєшка І — ні.

Однак якщо за Олега та Ігоря відбувалося радше "надбудовування" нового вождівства над кількома старими простими вождівствами (тобто утворення складного), то вже за Ольги ми бачимо типово імперське упокорення деревлян разом із масовими репресіями. Щодо Святослава двох думок і бути не може — він вів явно імперську зовнішню політику, завойовуючи відверто "чужі" території та народи. За Володимира продовжилося завоювання неслов’янських народів та шматків іноземних територій. Ярослав продовжував завоювання на Балтиці.

А от після його смерті Русь увійшла в період дезінтеграції, і доволі швидко з’ясувалося, що Київ вповні не контролює навіть власні удільні землі, не кажучи вже про зовнішню периферію. Так, окремі князівства могли і потому прибирати до рук те, що не могли втримати сусіди, але це вже інша історія. Сама ж Русь перетворилася спочатку на квазіфедерацію, а після Мономаха — на квазіконфедерацію, у взаєминах суб’єктів якої груба воєнна сила урівноважувалася угодами та рішеннями князівських з’їздів. Примітно, що різні гілки Рюриковичів воювали за престоли сусідніх волостей, але не за їхнє приєднання до своїх володінь. Жодна з "базових" столиць руських земель не була підкорена іншою.

Навіть монгольське вторгнення не переломило цю ситуацію. "Збирання земель" почалося вже в наступну епоху.

Підіб’ємо підсумки. Імперії — продукт завоювання однією політією іншої ("нерідної") і тих владних стосунків, які з цього факту випливають. Решта т.зв. "ознак" імперії не є суттєвими. Русь до Ольги не здійснювала завоювань "чужих", потім вела себе як молода і слабка, але імперія, а після Ярослава втратила імперську суть.

Не знаю, як все сказане нам допоможе, хіба що унаочнить одну тезу. В історії Києва була одна спроба побудувати імперію, вона була нетривалою і не чинила тривалого впливу на український менталітет. Натомість Москва майже завжди була імперією, причому збудувала її самостійно, а не отримала у спадок від Русі.