Червоні черевики. Галина Пагутяк

Нещодавно я подивилася перший документальний фільм про трагедію Саліни, коли наприкінці червня 1941 року сталінськими катами було страчено і вкинуто у соляні шахти біля Добромиля на Львівщині близько 3 500 людей — як в’язнів Перемиської тюрми, так і місцевих. І не просто страчено, а з метою економії набоїв після катувань було забито дерев’яними молотами для трамбування солі. Якби я подивилася цей фільм, що на 80% складається з інформації не по темі і патріотичних гасел, то не відчула б емпатії. Я нераз писала про Саліну, і якби зі мною хтось порадився, можливо, фільм  зачепив би почуття глядача, "звиклого" до жахіть війни теперішньої. Нині не той час, аби робити неякісну документалістику за принципом "хоч якось".

Я збирала матеріали не з документів, яких не існує, не з праць істориків, яких теж нема, бо за роки незалежності України вони так і не досліджували цієї теми бодай для себе, а не для офіційних видань. Я двічі була у поминальну неділю за жертвами Саліни, яка проводиться щороку наприкінці червня, і де на мітингу виступають лише чиновники та депутати. В моїй пам’яті просто колючками вп’ялися кілька епізодів, про які ніхто не згадує, деталі, які відкидають як щось несуттєве. В Добромилі колись дослідниці-аматорці Марії Прокопець вдалося видати книжку, що теж складалася здебільшого з віршів і патріотичних текстів, але туди проник і справжній біль живих спогадів.

…Перед приходом колони в’язнів робітників солеварні, яка кишіла тими, хто мав проводити зачистку, запросили піти забрати зарплатню. Ті, хто пішов, не повернулися. Ті, хто залишився вдома, вижили. Хтось інтуїтивно відчув небезпеку, а когось, очевидно, керівництво, попередило. Лише одна жінка через десятиліття згадала, що мати не пустила її батька, таким чином врятувавши йому життя.

Директор солеварні сам заманював робітників. Добре прислужився, бо після війни його поставили директором хлібзаводу у місті Долина, і до кінця життя він насолоджувався всіма номенклатурними привілеями. Ця безкарність настільки мене вразила, що містечко Долина для мене асоціюється з тим, що її мешканці їли хліб із рук посібника катів і працювали під його керівництвом. І нічого про це не знали.

Серед катів була жінка, яка відзначалась садистськими схильностями. На вівтарному хресті невеликого костелу на Саліні потім знайшли тіло розіп’ятого чоловіка. Костелу немає, але коли я ходила по закинутих приміщеннях, то в моїй уяві під шаром тиньку проступали криваві потьоки, бо багатьох спершу катували, поки не надходила їхня черга впасти у шахту з ропою, де їхня плоть розчинялася без сліду. Історія — це тиньк, під яким приховують правду. Іншої історії ми не маємо. Як тільки вона починає з’являтися, її глушать: давайте факти, документально підтверджені.

Жодних спроб ексгумації в 1990-х, адже не все роз’їла сіль, і якби не меморіали на тому місці, через сто років нам просто сказали б: може й було, а може й ні. Це залежить від того, якою буде Україна, якщо буде взагалі.

Кожен, хто бачив "Список Шиндлера", звернув увагу на дівчинку років п’яти, без мами, в червоному пальтечку. В чорно-білому фільмі. На початку вона йде в колоні приречених, наприкінці червоне пальтечко з’являється у купі мертвих тіл. У тому фільмі про Саліну немає червоного пальтечка, якщо ви розумієте про що я.

Не чути гуркоту моторів, якими намагалися заглушити крики катованих. Їх глушать музикою патріотичних пісень. Тобто якщо вже треба було притягувати наше сьогодення, то слід було показати масові поховання на Київщині чи в Маріуполі взимку 2022 року, коли проводили такі самі зачистки. Всюди, куди ступила нога росіян.

Важливо знайти червоне пальтечко. Воно було і в Саліні. В колоні приречених йшов хлопець в червоних черевиках. По них його впізнала мати, коли шукала тіло. Люди звернули увагу на взувачку дивного кольору і запам’ятали її. І ще вони запам’ятали старесенького дідуся у бойківській ноші, взутого в постоли. Його ніхто не шукав, але він був.