Бродяги. Зоряна Гребенюкова-Кобенко

Червоний рідко трапляється у пейзажі.
Його сила — в його відсутності.

Дерек Джармен

Бродяги

Ти стільки разів мені про це розповідав. Як це, коли ходиш вечірнім містом, зазираєш у вікна квартир, де люди вечеряють, збираються разом, знаєш, що вони мають дім, а ти йдеш і не знаєш, де сьогодні заночуєш. Якось було так, що ти ночував на базарі в Києві, біля якоїсь ятки, і прокинувся з купою собак навколо, які спали біля тебе. "Головний панк України" —  так я тебе представляла при знайомстві з іншими, високий художник і композитор. А ще ти розповідав про інших людей-бродяг і їхні повадки, що хтось, наприклад, спеціально залишає свої речі після вписки, щоб потім нагадати про них, прийти знову і спробувати залишитися. Тепер я знаю, про що ти говорив. Бо я почуваюся бездомною без тебе. Але це дуже дивно, бо зараз я живу у великому будинку.

Ми нарешті всі зустрілися. І створення світу було про зустріч.

Останнім часом мені часто сниться сон, у якому всі говорять водночас, навперебій, усі щось хочуть і чогось просять.

Ми стоїмо в центрі, ми намагаємося слухати.

Що відповісти на музику?

Жах пронизує нас, навколо все сіре. Це пекло?

Чи вірш-початок, що регоче мені в обличчя?

Наступний кадр — політ качок після приходу; відчути прихід — це те, чого ти мене вчив.

Тепер я знаю: де я  — можна розпочинати процеss.

Якось давно, в далекому королівстві Галіції народилася дівчинка. Їй було 35.

Ми сиділи на кухні на Мулярській, і Юра запитав мене, де ми? В той час ми були в Парижі. Пізніше ми перемістилися в Бразилію.

На початку повномасштабної війни ми обоє вирішили, що залишаємося в Україні, хоча і мали змогу поїхати. Вирішили так, бо подумали, що ми вже трохи того життя побачили і треба залишатися захищати молодих людей. Але скільки молодих творчих неймовірних також пішли захищати Україну, і їх уже немає…

Перші місяці ти волонтерив, приймав біженців у нас удома, розселяв їх, їздив на вокзал і возив приготовану тобою їжу. Я пішла працювати у благодійну організацію "Лікарі без кордонів".

Ти казав, що якщо ситуація не покращиться, ти підеш у військо кухарем. Ситуація не покращилася.

Через місяць після твоєї смерті я пішла в ЗСУ.

Війна 

Я сиджу на гойдалці. Війна. Я дивлюся вбік, поруч мене — ряди чотириповерхових будинків. Я думаю: "Що я тут роблю?". Я тобі про цей сон говорила два роки тому. Тепер це реальність. Море близько. 

У мене на руках спить кошеня. Я військовий медик. Офіцер. 

Оце я тобі скажу — отако.

Там у книжці, тобто тут, невдовзі мають з’явитися персонажі, імена яких — кольори. З’явиться Синій, швидше за все, він буде водієм бусу медичної роти. Потім Червоний, він медсестра, бо за документами його так оформили, хоч він і чувак, але посади медбрата немає в цій роті. Оранжева має проблеми з колінами, бо просиділа в окопах серед лісу багато часу. Жовтий родом з Донецької області, він в окулярах, має пронизливий погляд. Фіолетовий з Львівської музичної тусовки. 

Блакитний готує їсти. Блакитних два. Зелений один, він старий, але не знає про це. Він лікар. Про білий і чорний поки не згадується.

Падає дощ. Собака чорна. Ой блін, от хто чорна. Почалося. Спить скрутившись бубликом степова вовчиця під великим грибом-парасолькою. Це архітектурна мала форма, якби питали. Настрій у всіх однаковий. 

Десь у недалекій далині йде бій. Там як у "Сталкері": можна загадати бажання. Ви знаєте яке…

Тиша між.

Ми їхали на стабілізаційний пункт у село Березнегувате. Колись тихе, живе місце, а тепер — обгорілий і розтрощений скелет померлої істоти. Його повністю знищили «орки», російські війська. Від будинків залишилися самі коробки. Вціліло лише кілька споруд, і в одній із них, у напівзруйнованому будинку, розмістився стабілізаційний пункт медичної роти.

Поки ми їхали, дорога прострілювалася. То там, то тут — короткі вибухи, свист мін, удари, які ніби падали десь поруч, але й водночас далеко. Та мені не було страшно. Напевно, розум іще не встиг адаптуватися до того, що це все — реальність. Відчуття було дивне, майже сюрреалістичне, як на початку сну, коли ще не розумієш, де ти.

Це був мій перший тиждень у зоні виконання бойових завдань.

І попри весь цей абсурд навколо, я чомусь запам’ятала не лише страх, а красу. Перед тим, як ми в’їхали в Березнегувате, я вперше побачила Миколаївську область — і ця земля мене вразила. Я не очікувала, що війна може відбуватись серед такої неймовірної краси.

Ландшафт був зітканий із тиші, сонця і запаху квітів, але в глибині кожної балки, за кожним пагорбом жила тінь. Там було щось глибше, ніж просто краса. Поля, безкраї й вигорілі, ніби спали під пекучим сонцем, а на них стояли, як привиди, чорні соняхи. Я років десять тому малювала картину з соняхами на полі, і тоді мені ці стиглі чорні соняхи здавалися якимись моторошними, а зараз — картина ожила.

Балки спускались у землю — темні, глибокі, з травою, що похитувалась у ритмі гарячого вітру, вони нагадували спогад про щось давнє. «Італійська Тоскана», — подумала я. Так, це було схоже. Але тут було більше сили. І більше болю. Бо ця краса вже знає, що її хочуть знищити.

Природа була не просто фоном. Вона дихала. Вона спостерігала. Вона пам’ятала. І я відчувала: вона мовчки оплакує кожного, хто більше не побачить її квітів…

Ярослав, водій-санітар, гнав швидко, майже на межі. У машині голосно грав гурт "Zwyntar". Саме тоді я вперше їх почула. Ця музика лягала на обстановку так органічно, ніби хтось спеціально скомпонував її для того, що зараз перед очима і у відчуттях. Смерть і музика. Степ і метал. Тиша між вибухами.

На стабіку я зустріла поранених солдатів, з якими ми тиждень тому їхали ешелоном із Галичини на Південь. Потяг повз чотири доби, змінюючи маршрут, щоби його не засікли. За ті кілька днів ми встигли поговорити про все. Про родини, про дім, про сни. Серед них був Влодко — чоловік середнього віку. Спокійний, мовчазний. Він казав: "Я їду на смерть. Таке відчуття". Я тоді не знала, як на це реагувати. Ми всі мовчали. А коли я побачила решту поранених і запитала про нього — вони сказали, що він загинув.

Хлопці говорили, що важливо, з якими думками ти йдеш у бій. Потрібно вірити, що повернешся. Але Володимир ішов, знаючи. І пішов...

Пам’ятаю очі тих, хто повернувся. Вони були вже не тут. Порожні, наче з них хтось вийшов і не повернувся. Так дивляться тільки ті, хто бачив щось по той бік — те, чого словами не передаси. Є речі, які неможливо розповісти. Як неможливо до кінця передати, що ти відчуваєш, коли народжується дитина. Або коли помирає хтось, кого ти любиш. Або коли ти виживаєш там, де мало хто мав шанс.

І ось, я сиділа мовчки, десь на уламку бетонної плити, дивлячись, яке усе навколо знищене, і чула вибухи, бо за пару кілометрів ішли бої... Це був сон? Ні. Але все здавалося настільки дивним, ніби реальність тріснула й щось потойбічне вирвалось назовні. Я була далеко від дому. І ця самотність була ніби частиною військової форми  — бронік, якого не видно. 

Але навіть у цьому стані — я знала, чому я тут.

Відчуття, що я частинка тієї нитки, яка не дає світу остаточно розірватися. І якщо вже я тут — значить, саме тут я й маю бути.

Коли ми повернулися до місця дислокації, була ніч. Я вийшла надвір покурити. Повітря було спокійне, але густе — ніби наповнене шепотом. І тоді я побачила трьох. Вони стояли трохи осторонь. Прозорі. М’які. Дим від цигарки надавав їм чіткіших контурів. Я злякалася — але не втекла. Дивилася.

Вони не говорили. Не рухались. Лише стояли. І я подумала: а до кого ж вони мали прийти, як не до мене? Може, я просто можу бачити. Це тривало хвилину — не більше. А потім я підняла голову і подивилася на зоряне небо. Воно було величезне, спокійне, далеке. І я ні про що не думала.

Вранці побратими сказали, що вночі привезли трьох загиблих.

Може, мені здалося. А може — і ні.

В Миколаївській області, біля будинку, де дислокувалася наша медична рота, я зустріла її — степову вовчицю. Так я її назвала. Насправді це був великий, повністю чорний пес, якого всі чомусь боялися, мабуть, через розміри та дикий, насторожений вигляд.

Вона жила на подвір’ї — хвора, виснажена, але з якоюсь гідністю в очах. З першого погляду я зрозуміла, що це не просто собака. Вона не підпускала до себе людей, не гарчала, не кидалась — просто трималася осторонь. Не налякана, а радше обачна. Я почала її підгодовувати з перших днів. Вона швидко звикла до мене, і між нами виникла тиха довіра. Я назвала її Ельзою.

Думаю, вона була досить молодою — її характер був грайливий, як у цуценяти. Але цю грайливість вона проявляла тільки зі мною. Від інших трималася осторонь. В її очах був розум  і сум...

Я помітила, що в Ельзи були проблеми з шерстю — вона лисіла, і я вже подумала, що це може бути підшкірний кліщ. Але мені пощастило знайти в містечку ветеринара. Він зробив аналізи і сказав, що кліща немає. Причина — стрес. Шерсть випадала через тривалий психологічний тиск.

Ми з медсестрою Мартою купили лікувальний шампунь і помили Ельзу прямо на подвір’ї. Це була пригода — велетенська, чорна, довірлива собаня, яка терпляче стояла, поки ми її мили з усією турботою, на яку були здатні. Після цього я купила їй ошийник і повідець, і ми з нею пішли на першу прогулянку містечком.

Люди розходилися, коли бачили нас. Запитували: "Що це за порода?". А я відповідала: "Степова вовчиця". І справді — в ній було щось дике, щось вільне, непідвладне. Вона була не просто собакою. Вона була образом степу, духом цієї землі.

У сквері я вперше відпустила її з повідка. Вона побігла досліджувати кущі, нюхати траву. А я сіла на лавку й спостерігала. І тут побачила, як Ельза розбігається, мчить просто на мене — не зупиняється, і з розгону стрибає мені на руки, вся ця чорна махіна. Я ледве втрималася на лавці, вона почала мене облизувати, з такою щирістю, такою велетенською любов’ю, яку може дати не кожна людина.

Я знала: ми не випадково зустрілися. Цей погляд, ці очі, — вони залишаться зі мною назавжди.

А потім сталися дивні й болісні події.

Командирка медроти помітила, що я доглядаю за Ельзою. Спершу наказала прив’язати її на повідку до стовпа, щоб не бігала подвір’ям. Я намагалася пояснити, що раніше вона жила вільно, то навіщо її обмежувати зараз? На що командирка відповіла: "Раніше вона була нічия. Тепер вона твоя".

Ця логіка мені здавалася дивною, але я виконала наказ. Ельза сумно дивилася на мене, але слухняно пішла зі мною, і я її припнула.

А згодом командирка сказала, що якщо я не вивезу Ельзу з території, то дасть наказ її пристрелити. Я подумала, що це жарт. Або що вона з’їхала з глузду. Адже скільки волонтерів ризикують життям, щоб вивезти тварин із зони бойових дій, а тут — наказ на знищення беззахисної істоти, яка нікому не загрожує. Але вона говорила серйозно.

Я почала обдзвонювати всіх знайомих волонтерів. Вони не встигали — строки були критично стислі. Тоді я розповіла про ситуацію місцевим жінкам, що жили неподалік. Вони порадили звернутися до пана Віталія, який займався евакуацією тварин за кордон.

Я вже не мала великої надії, але він приїхав. Побачив Ельзу, присів, подивився їй в очі, погладив і сказав, що не може її віддати нікому. Він був зачарований. Спершу планував відправити її за кордон у добру родину, але зрештою залишив собі. І на прощання сказав мені: "Після війни, якщо захочеш — приїжджай і забери її. Вона на тебе чекатиме".

Це було ще у 2022 році. Вірю, що Ельза вже дуже звикла до свого нового господаря і полюбила його так само, як колись довірилася мені.

І щоразу, коли згадую її, я бачу її великі, вовчі, глибокі очі, повні радості, цікавості, сили. У цих очах — цілий степ. Безмежний, золотий, вільний.

Я зараз сиджу в синій кімнаті у сірому місті Дружківка. Я служу в Збройних Силах України вже п’ятий місяць. Кожного ранку, коли прокидаюся, я маю згадувати, чому я тут і як це сталося, що я тут. Чому кожної ночі я про це забуваю. Що ми у війні. Що я на війні. 

Пам’ять повертається за п’ять секунд, але для мене це повернення триває вічність, тож коли пам’ять повертається, я йду пити каву і курити. В кімнаті вікна заклеєні чорною клейонкою. Нас зараз тут живе четверо дівчат. Було п’ятеро, але Олена поїхала на ППД.

Я за нею сумую. І сумую за Олегом. Олег мій побратим, людина, з якою мені легко говорити і дивитися в очі. Олега також відправили на ППД, бо він, як то кажуть, "ісполняв". Мені подобалося говорити з Олегом. Олег почув, що почалася війна, на Драгобраті, в горах, коли катався на сноуборді. Він одразу спустився в Ясіня і пішов у військо. Олег працює в медроті фельдшером. Зазвичай він виїжджає на точку евакуації поранених і робить усе, щоб поранені доїхали живими до стабпункту, а потім у госпіталь. Це важка робота. Ми всі стомилися, у всіх їде дах.

Часто з’являється думка, що я хочу додому.

Але потім згадую, що в мене немає дому. І тоді — "error". Щоб себе заспокоїти, знаходжу розраду в тому, що дім — це я. Тепер я дім і для мене, і для Юри. І я поки що тут, а інколи там.

Інколи. Вже давно там не була. Там спокійно і можна все. Туманно-біло, прозоро, можна бути в м’якості або творити тверді форми з загального простору. Коротше, схоже як тут, але щось мені там не дуже хотілося створювати предмети. Хоча це можливо. І до кольорів я не добралася. Коли бачила Юру після смерті, то в нього там були кольори. Вони висіли в тій кімнаті без стін, де він стояв, висіли просто в повітрі, але це не повітря там. Червоний був круглим, а синій квадратним, зелений круглим, оранжевий ще був, решта — десь далі у просторі. Потім Юра пішов показувати мені, що в нього там ще є, і коли він ішов то стіни відступали далі. Тобто відчуття обмеженого простору було ніби як кімнати, але якщо рухатися, то ця кімната ніби з тобою переміщається по безкінечній хмарі. 

В Юри там ще був стіл, він мені його показав.

Знов думка: "Що я тут роблю?". Усе настільки абсурдно. Я завжди любила абсурд, він як приправа, але вже як майже рік війни цей абсурд проковтнув Усе на світі. Коли я дивлюся в інстаграмі на життя людей в Іспанії, Новій Зеландії чи в Парижі, їхнє життя видається мені беззмістовним, абсурдним, так само як наше життя тут, у війні. Але тут справжнім є відчуття цього.

Чорна клейонка на вікні.

Читаю книжку, в якій написано, що треба за допомогою обмежень рости над собою. І командир наш теж таке говорив у курилці до нашого побратима з позивним Начмед. Казав, що йому не треба мріяти про те, щоб випити горілки, що справа не в тому, що він зараз не п’є, а в тому, що він цього бажає.

Чи зможу я рости як дерево? Зможу, бо ти моє сонце, і я тягнуся до тебе.

В мене ті ж проблеми, що завжди. Питання творчості. Я знаю, що тільки в процесі мені добре, але я завтикую, забагато розпорошуюся на зовнішнє. І ці проблеми допомагають мені, бо я відчуваю задоволення, коли витрачаю сили, щоб їх вирішити. Я хочу, щоб ця книжка була жива.

Значить, мені треба жити і помилятися.

Я бачу краплинки води на вікні і знаю, що ти на мене дивишся, Юра.

До мене щойно повернулася реальність.

Це таке дивовижне відчуття. 

Я відчуваю те, що є, відчуваю цей день.

Боже, я вже давно не бачила і не відчувала особливості дня, для мене вони всі були однакові.

І щойно я відчула заземлення.

Може, не тільки я.

Може, це глобальна хвиля накотилася.

Тобто тепер війна для мене стала рутиною.

Тепер я можу відчувати все так, як до війни.

Стало конкретніше. Бо весь попередній час все було абстрактно, ніщо не було звичним чи таким однозначним по відчуттях, як холодне повітря зими.

В мене вже бували у житті такі моменти, коли я знала, що одна хвиля відходить і змінюється.

Тоді, коли я змирююся і приймаю, настає зміна в реальності.

Фухххх. І тепер — нове.

Щось є поза цією кімнатою, де нас четверо з чорною клейонкою, яку я відгорнула, а там — фіолетовий захід .

Хочу пити каву і курити. Це так приємно.

Сьогодні командир оголошував нам інформацію зі штабу: ми виходимо на доукомплектування та злагодження, і під час цього сказав, що має до нас усіх запитання: хто бажає залишити службу, може сказати про це протягом найближчих двох днів.

Відповідь на це питання кожного дня тут є ствердною, бо це — нестерпно. Але коли його ставлять — це лише означає переведення в інший підрозділ. Але звучить це питання спершу ніби: "Чи хочете ви взагалі залишити службу". Почулося чи придумалося? Кожного дня думаєш, коли це все закінчиться,  але якби тобі сказали: "Ок, можеш вийти з цього безкінечного одного дня", — вірогідніше за все залишишся. Непослідовність. Відчуваю красу.

Ціную людей, з якими я зараз, хоча кожного дня я їх ледве витримую.

В обід перстень на моїй руці, який нам подарувала мама на весілля, почав пускати сонячних зайчиків. Я думаю про тебе. Ти там, а я тут — чи навпаки? Або ми разом. Всюди.

Сьогодні весь день себе змушувала почати писати і цілий час відкладала, вчора була дуже заспокоєна, а сьогодні — в напрузі, але на відсотків 59. Це ще норм.

Навішали на мене оце  ввечері нових обов’язків по обліку волонтерських ліків, то буду служити по-правді, а не оце цілий день ходити по синьому коридору туди-сюди. Правда доведеться багато працювати, але то добре. Якесь у мене таке дивне відчуття. Значить, усе ок. Рух.

Хочу написати, як я їздила у відпустку на десять днів і гостювала у Володі Діденка.

Завтра напишу. Я люблю Юру.

Не писала після останнього речення тиждень.

Оце пів години тому подзвонив мені Вітя Шевченко. Ми не бачилися десятиліття чи щось таке. Те, що він подзвонив, для мене як знак, як дзвіночок. Сказав, що Юра — це людина, яка його найбільше зачарувала, а потім якось навпаки. Вітя у Львові і хотів побачитися. Але я в синій кімнаті на Донеччині.

А це ж років дванадцять чи п’ятнадцять тому ми гуляли з Юрою і Вітьою під київськими мостами, і там тоді Юра в мене закохався. Він сказав про це Віті, але Вітя сказав, що то минеться. Не минулося.

Боже, яка я насправді щаслива людина. Скільки всього цікавого в мене відбулося і відбувається у житті. Я дякую за це.

Сьогодні мені снилися дуже цікаві сни, в яких пригоди були мені приємними і не тривожними.

В останньому сні я йшла по вулицях незнайомого міста. Вночі, хтось один йшов  поруч. Було дуже гарне затишне освітлення від ліхтарів, і на протилежному боці вулиці я побачила декількох перехожих і крикнула їм: "Вірю в Боже провидіння". Я зніяковіла, бо сама від себе не очікувала, що скажу це, але ці люди усміхнулися мені, я зрозуміла, що вони мене розуміють, і тоді я крикнула ще раз голосніше: "Я вірю в Боже провидіння!". 

Коли прокинулася, мені було дуже добре.

Вчора говорила з сестрою Юлею по телефону. Плакала. Бо розповідала їй про свій сильний біль, який відчуваю через смерть Юрчика. Мені буває дуже погано, бо я не можу зрозуміти і пробачити собі того, що ми так сильно посварилися перед його смертю. Розум мій не може прийняти того, як можна безмежно любити і так посваритися. Але сестра мене заспокоїла, сказала, що всі люди сваряться і що часто буває, що можуть наробити дурниць у стані афекту. Сказала, що ми обидвоє винні і що Юра розділив зі мною вину за це 50 на 50. Тому я і відчуваю це.

Просто єдине, чого я хочу, — це побачити Юру, зустрітися. А якщо він уже народився знов? І я не встигну до нього. Але Юля каже, що він і так старший, тому мені поки немає куди поспішати. Я вірю, що ми зустрінемося. Якби я цього не відчувала глибоко всередині, цієї впевненості, що побачу мою душу, мого Юру, я б не витримала жодного дня.

Юра мені казав таку штуку, і в мені тоді змінилося щось, казав, щоб я подумала, навіщо мені сумніви. Я подумала і відповіла, що взагалі вони мені не потрібні. "Отож-бо, — сказав Кубі, — то не сумнівайся".

Сумніви забирають багато часу і енергії, але нічого не дають мені. Це велике вчення від Ку.

Я дякую тобі. Ти дав мені все.

Сьогодні відпросилися в замполіта з Владом і вийшли на волю, тобто на вулицю. Ходили на Нову пошту, в перукарню, магазин і на базар. То взагалі мега щастя побути на свіжому повітрі, а сьогодні ще й сонячно. Перед Новою поштою зайшли в магазин із солодощами, де готують непогану каву, то я собі взяла капучино а Влад — айріш.

У перукарні бачили військового з дуже милим цуценям, я його погладила. Цуцику лише 4 місяці, і він дуже непосидючий і грайливий. Минулого тижня я бачила цього песика в машині біля базару. Тоді я виходила в магазин з Андрієм П., мені було дуже сумно, і я сказала йому, що сумую за чоловіком і мені хочеться плакати, а він каже давай пострибаємо, щоб тобі стало веселіше. І ми двоє військових стрибали по вулиці міста Дружківки. Мені стало веселіше, і ще якісь діти, які йшли попереду, обернулися, і хлопчина років 15 сказав нам: "Доброго дня".

І потім Андрій звернув увагу на цього цуцика білошерстого, що схожий на овечку, він сидів у машині і роздивлявся навкруги. Андрій каже: "Дивись, який смішний пес", — і ми розсміялися, а сьогодні я вдруге зустріла цього цуцика.

Приїхала Леся з стабпункту о 8 ранку, розбудила мене, бо голосно почала розмовляти з Мартою. Я ще спала, потім Леся виходила з кімнати і не закрила двері, а я якраз переверталася на ліжку і побачила, що двері відчинені, і роздратованим голосом сказала Лесі зачинити двері, бо я ще сплю і не хочу, щоб мене хтось бачив з сусідньої кімнати сонною. Після того як сказала це, то подумала, навіщо я це говорю? Взагалі в Лесі є звичка не зачиняти за собою дверей, але, чесно кажучи, ніц би не сталося, якби вони й лишилися на пару хвилин відчиненими. 

Після обіду ми ходили на склад розбирати волонтерку, яка приїхала з ППД .

Більшість її повне лайно.

Якісь пластирі маленькі для подряпин, розчини, які нам не потрібні, і шприци, в яких ми також не маємо потреби.

Ну це армія. Через всю Україну їхала повністю забита машина з непотребом.

Отож коли ми все розібрали, я, Леся та Марта повернулися до нашої кімнати. Я запропонувала поласувати морепродуктами, які купила нещодавно, коли ходила з Владом до магазину. Леся ж вгостила нас вином. Вино дуже смачне. Домашнє.

Я вийшла покурити на коридор і відчула, що сумую за Олегом. Мені так би хотілося, щоб зараз він наговорив купу всього про цей світ. Потім я пішла пісяти, і поки пісяла, думала, що робити далі. Захотілося піти до Влада у кімнату і сказати: "Давай разом подивимося кіно".

Але я офіцер, і я старша за нього на 16 років. А в нас у роті кожен твій рух важливий, і ми живемо всі в одному приміщенні, і через обстріли рідко кудись виходимо, і тому ми вже як у селі, де всі пліткують одне про одного. Думаю, це не зі зла, просто це дуже важко, коли місяцями люди живуть одне в одного на голові і не мають взагалі свого особистого простору.

То я таки себе стримала і пішла до себе. І написала це все.

Як таке може бути, що ангел твій лишився на землі, а ти пішов…

"Хто виграв?" — питають друзі після твоєї смерті.

Кожен день інша відповідь.

Ти мені сьогодні снився. Я так довго чекала цього. А тепер нічого не розумію. Я тебе зустріла, але пішла далі, бо мені треба було добратися до якоїсь вершини, з якої видно все місто. Чому я не залишилася з тобою. Це ж єдине, чого я хочу. Я цілувала твій член, і він був посипаний куркумою. Ти спав в одній із кімнат, прокинувся і був зі мною.

Кожного ранку я прокидаюся і молюся за спокій для твоєї душі, щоб Господь забрав тебе до раю. І про те, щоб я дійшла в кінці мого шляху до тебе, щоб ми зустрілися і були вже назавжди разом. Вічно. Я вірю. Сумніви мені не потрібні.

Зараз вийшло сонечко. За вікном щось бахкає. Як і завжди.

Вчора ввечері дзвонив п’яний Юра Коваль, твій знайомий, я ніколи його не бачила і не говорила з ним до того. Він каже: "Чуєш Зоза?", а я відповідаю, що ти так до мене говорив: "Ти мене чуєш Зо?". Казав, що в мене гарні малюнки, казав, що ви разом робили все на світі, і казав, що любить людей, з якими можна робити все на світі разом.

Вчора помер тато. Сьогодні ми з сестрою їдемо до Києва потягом, щоб попрощатися. Він хотів щоб, його кремували (смішне слово) і розвіяли прах будь-де. Будь Де… Де це? Де знайти тепер "Будь-де".

Вчора ми з Паштетом слухали "Pink Floyd". Той альбом, що з Сідом Баретом. Бо тато любив цю музику. Мене заперло, там були якісь дуже глючні, не в тему джазові вставки, і ще якась частина взагалі —  чистий секс, а ще, поки я слухала, то думала про людську природу. Бо коли музика починала ставати нагнітаючою і глибоко пронизливо-істерично-параноїдально-хаотичною, то потім все змінювалося м’яким вокалом, який, здається, говорив про те, що нічого не розуміє і про чорного кота.

Колись ти садив мене в таксі о 5:30 ранку, щоб я їхала на вокзал. Ти сказав водію: "Добрий вечір", а він відповів: "Добрий ранок". Ти дивився на мене так ніжно і з турботою, втомою не від важкості, а від легкості. Чи можна стомитися від легкості? Так, можна. Вона в твоїх очах така. І я дивилася на тебе, коли ти захлопнув за мною двері таксі. Ми дивилися одне на одного, наче два космоси, які знають, що таке одиниця.

Зараз я в потязі, ходила курити в тамбур і стояла ногами на двох металевих плитах, які їздять туди-сюди, і думала, що мені не треба параноїтися, як я себе маю поводити в день похорону батька. Я стояла на плитах, а потім почала на них гойдатися; в тамбур зайшов чоловік із клунком постільної білизни, але він не був вдягнений як провідник. Подивившись, як я гойдаюся на цих стиках між вагонами, він пішов далі. Йому це нагадало, як ворони бавляться, сідаючи на пусту скляну пляшку і перекочують її лапками. Чи у ворон не лапки, а ніжки?

Я стомилася від війни, я вдаю, що не стомилася, але насправді я дуже стомилася від всього. Я хочу сказати, що ми всі стомилися, але ми йдемо далі. Попереду перемога. Кожен день перемога. Якщо ти ще тут. 

Дехто все ж тут і не тут.

А дехто вже будь-де.

Я мрію мати сім’ю. Я дуже хочу любити ближнього так, щоб не заподіяти йому шкоди. Але любов — це не те, чого можна навчитися. Я прошу Господа, щоб він навчив мене любити. Але інколи мені здається, що я прошу навчити мене, як знати, чого хоче вітер чи про що говорить дощ чи Сонце моє, що має світити, щоб мені щось стало ясно?

Я проїжджаю зимові поля з минулорічною травою кольору мого волосся і наближаюся до тіла батька.