Браян Клаас: Путін потрапив у пастку диктатора

Протягом кількох тижнів Владіміру Путіну – людині, яку Дональд Трамп нещодавно назвав стратегічним “генієм” – вдалося оживити НАТО, об’єднати розколотий Захід, перетворити маловідомого президента України на глобального героя, зруйнувати економіку Росії, і зміцнити своє реноме кривавого військового злочинця.

Як він так прорахувався?

Щоб відповісти на це питання, потрібно розуміти владу та інформаційні екосистеми навколо диктаторів. Я вивчав та брав інтерв’ю у деспотів по всьому світу протягом більше десяти років. У своєму дослідженні я постійно стикався з впертим міфом – про кмітливого силача, раціонального, розважливого деспота, який може грати в тривалу гру, тому що йому (а це, як правило, він) не потрібно турбуватися про набридливі опитування чи розлючених виборців. Наші демократично обрані лідери, як свідчить ця точка зору, не зрівняються з тираном, який дивиться в наступне десятиліття, а не переживає про вибори наступного року.

Однак реальність не відповідає цій “ідеальній” теорії.

Замість того, щоб бути довгостроковими планувальниками, багато хто робить катастрофічні короткострокові помилки – типи помилок, яких, ймовірно, можна було б уникнути в демократичних системах. Вони отримують інформацію лише від підлабузників. І отримують погані поради. Вони неправильно розуміють своє населення. Вони не бачать загроз, поки не стає занадто пізно. І на відміну від обраних лідерів, які залишають свої посади, аби після цього розбагатіти, замовити тур та досягнути блискучого способу життя вчорашнього державного діяча, багато диктаторів, які прораховуються, завершують свою діяльність в домовині. Така можливість змушує їх тим паче подвоювати ставки.

Втім деспоти сіють зерна власної загибелі рано, коли вони вперше стикаються з компромісом між дозволом свободи вираження поглядів і збереженням залізної хватки влади. Після потрапляння до палацу, придушення вільнодумства та ув’язнення опонентів часто здаються раціональними діями з точки зору диктатора. Це створює культуру страху – таку корисну для становлення та підтримки контролю. Однак така культура страху має свою ціну. 

Для тих із нас, хто живе в умовах ліберальних демократій, критикувати боса ризиковано, але нас не відправлять до ГУЛАГу чи змусять дивитися, як нашу сім’ю катують. В умовах авторитарних режимів на такі, цілком реальні, ризики звичайно що звертають увагу. То чи варто коли-небудь радникам авторитарного лідера говорити правду своєму шефу?

Як наслідок, деспотам рідко кажуть, що їхні дурні ідеї є дурними, або що їхні непродумані війни, ймовірно, будуть катастрофічними. Навіть пропозиція чесної критики є смертельною грою, а тому більшість радників уникають цього. Ті, хто таки наважується на азарт, зрештою програють та “зникають зі сцени”. Тож з часом радники, які залишаються поруч з диктатором, зазвичай перетворюються на людей, які завжди кажуть “так”, стаючи хитайголовами, котрі лише кивають, коли деспот окреслює якусь безглузду схему.

Втім навіть з такими, здавалося би, відданими друзями, деспоти стикаються з дилемою. Адже як можна вірити в лояльність оточення, яке має всі підстави брехати і приховувати свої справжні думки? Давньогрецький філософ Ксенофонт писав про цей неминучий парадокс тиранії: “Тиран ніколи не може повірити, що його люблять… і змови проти тиранів організовують чи найчастіше саме ті, хто вдає, що любить диктаторів найбільше”.

Щоб вирішити цю проблему, деспоти організовують огидні шаради – випробування на вірність, щоб відокремити справжніх послідовників від самозванців. В такому разі тим більше, щоб їм довіряли, радники повинні брехати – вже від імені режиму. Ті, хто повторює абсурдні твердження, навіть не кліпаючи, вважаються лояльними. Кожен, хто вагається, вважається підозрілим.

Наприклад, у Північній Кореї на чолі з Кім Чен Ином брехня стає дедалі більш абсурдною. Як тільки брехня стає загальновизнаною, цінність таких індивідуальних випробувань на вірність падає. Як тільки всі дізнаються, що Кім Чен Ин навчився керувати автомобілем, коли йому було всього 3 роки, має з’явитися нова, більш неймовірна брехня, щоб тест на лояльність відповідав своїй меті. Тоді цикл повторюється, і по-новому народжується культ особи.

Багато людей навколо Путіна розуміли цю динаміку, тому були готові неначе папуги повторювати дивне твердження Путіна про те, що президент України Володимир Зеленський (етнічний єврей) очолює “неонацистську” державу. (Хоча звісно, що таке творення міфів може статися і в демократичних країнах, якщо обрано лідера авторитарного стилю. Тільки можна уявити, скільки республіканців жорстко боролись одне з одним, аби підтримати брехню Дональда Трампа про вибори 2020 року і таким чином підтвердити свою вірність тепер вже попередньому американському президенту і його гаслу “Зробімо Америку знову великою”).

Але, щоб утриматися при владі, деспоти повинні турбуватися не тільки про своїх радників і друзів. Їм також доводиться підкорювати, залякувати чи утримувати під примусом своє населення. Ось чому диктатори інвестують у фінансовані державою ЗМІ. У Росії держава заходить так далеко, що навіть представляє фальшивих кандидатів у президенти, які вдають, що виступають проти Путіна на сфальсифікованих виборах. Вся система – це потьомкінське село, ілюзія вибору та політичної дискусії.

Знову ж таки, цей механізм контролю має свою ціну. Деякі громадяни, чиї мізки “промиті” державною пропагандою, у разі потреби підтримають війну, яка неодмінно матиме зворотний результат. Інші в думках чи навіть в приватній розмові виступлять проти режиму, але будуть дуже боятися щось сказати відкрито. Як наслідок, в автократіях не існує надійного опитування. (Росія не є винятком). Це означає, що такі деспоти, як Путін, не можуть точно зрозуміти ставлення власного народу.

Цим можна пояснити, чому останні промови Путіна виглядають так безтурботно. Цілком можливо, що його розум піддався його власній пропаганді, створивши викривлений світогляд, у якому вторгнення в Україну було, як сказав Трамп, неймовірно “кмітливим” кроком.

Як свідчать психологічні дослідження, ризики прорахунків влади посилюються і тим, що влада буквально “влізає” в голову своїх громадян. Із врахуванням цього можна й пояснити й початок дорогого у всіх значеннях цього слова гамбіту в Україні. Чим довше хтось перебуває при владі, тим більше починає зазнавати впливу так званого “ілюзорного контролю” – помилкового переконання про те, що можна контролювати результати тих чи інших процесів набагато більше, ніж воно є насправді. Ця омана особливо небезпечна в диктатурах, в яких практично немає стримувань чи противаг, будь-яких обмежень каденцій перебування на владних посадах чи вільних виборів, щоб когось відсторонити від влади.

Деякі експерти-дослідники Росії, як наприклад Фіона Гілл, нещодавно припустили, що Путін провів більшу частину пандемії ізольовано й наодинці, переглядаючи старі карти втраченої російської “імперії”. Cукупно можна уявити, як ці фактори поєдналися, аби переконати Путіна, що його фатальна помилка в Україні в будь-якому випадку була хорошою ідеєю.

Однак коли деспоти зазнають невдачі, вони повинні стежити за собою. І в такий момент вони знову можуть стати жертвами “пастки диктатора”. Щоб розгромити майбутніх ворогів, вони повинні вимагати лояльності та боротися з критикою. Але чим більше вони це роблять, тим менш достовірну інформацію вони отримують, і тим менше вони можуть довіряти людям, які нібито їм служать. Зі свого боку, навіть коли урядовці дізнаються про підготовку змови з метою повалення самодержця, вони можуть не поділитися цими даними. Таке явище називаєтьcя “ефектом вакууму”. І часто воно означає, що авторитарні президенти можуть дізнатись про спроби державного перевороту та путчі лише тоді, коли буде надто пізно. Звідси виникає питання, яке повинно не дати Путіну спати вночі: якби олігархи зрештою зробили крок проти нього, чи хтось попередить його?

Очевидно, Путін не дурень. Але, й ми, коли обговорюємо можливі варіанти завершення війни в Україні, не повинні себе вводити в оману. Путін, як і багато деспотів, поводиться не зовсім раціонально. Він живе у світі фантазій. Він оточений людьми, які бояться кинути йому будь-який виклик. І його розум отруєний фактично одноосібним перебуванням на вершині влади впродовж понад двох десятків років у ролі тирана. Він зробив катастрофічну помилку в Україні, яка ще цілком може призвести до падіння його режиму.

Демократія не ідеальна. Вона буває політично брудною. Вона може бути недалекоглядною. Багато потужних демократій, у тому числі у Сполучених Штатах Америки, сьогодні повноцінно не функціонують. Але принаймні наші лідери стикаються з реальними обмеженнями, реальною втратою підтримки за свої прорахунки та справжньою критикою з боку свого населення. І, що важливо, в демократичних державах є вбудований у законодавстві механізм заміни наших лідерів, коли вони починають діяти ірраціонально чи безвідповідально.

Ось чому настав час відкинути міф про “кмітливого” силача або диктатора, який є геополітичним “генієм”. Путін став жертвою пастки диктатора і довів, що він не є ні тим, ні іншим.